Кінець жовтня у США – це час гарбузових ліхтариків, павуків на підвіконнях, костюмованих вечірок і гір цукерок. Але в українців задовго до появи Геловіну вже існувало своє осіннє, містичне, глибоко символічне свято. І святкували його зі свічками, вечерею для живих і для предків, бажаннями під подушкою та гарбузами, які були зовсім не для декору.
Наші предки вірили, що в ніч із 31 жовтня на 1 листопада відкривається невидимий перехід між світом живих і світом мертвих. Саме в цей час душі предків повертаються до своїх домівок, де їх пам’ятають, люблять, де горить свічка пам’яті. У вікнах запалювали вогники – своєрідні маяки для душ. На стіл ставили так звану мовчазну вечерю – без слів, але з повагою. Страви готували з любов’ю, залишали порожнє місце для тих, кого згадували. Вважалося доброю прикметою побачити вночі уві сні когось із предків – це знак благословення й підтримки.
На подвір’ї або на пагорбі розпалювали вогонь. Через нього стрибали, іноді навіть ходили босоніж по жаринах – усе це символізувало очищення від хвороб, страхів, важких думок. Таким чином людина готувалася до зими – очищена тілом і душею. Перед сном загадували бажання. Улюблений обряд – написати його на папірці, покласти під подушку й прошепотіти: “Темна ніч, заклинаю мені допомогти. Велес, потрудися, загадане, появися.” Вірили, що в цю ніч, коли стирається межа між світами, здійснення бажання стає особливо ймовірним.
Осінь в українській традиції – час весіль. Після збору врожаю родини готувалися до сватання. Але якщо дівчина не бажала йти заміж – вона не казала “ні”, вона давала гарбуза. Це була витончена, культурна форма відмови, яка зберігала гідність дівчини і водночас чітко позначала її вибір. Так і казали: “Пішов з гарбузом” – тобто отримав відмову. Уявіть собі: в Америці гарбуз – це прикраса на ґанку, а в Україні – це символ свободи вибору.
Знати і пам’ятати про власні традиції – це вже не про минуле. Це про наше майбутнє. Бо без коріння дерево не буде міцним. І навіть якщо ми святкуємо щось запозичене, додаймо до цього української душі: пісні, знання, вдячності до предків, і, звісно ж… гарбуза. Бо що ж то за осінь без гарбуза? І в борщ, і в кашу, і на сватання! І наостанок: якщо побачите гарбуза біля дверей у будинку, де мешкають українці – не поспішайте думати, що це лише геловінська прикраса. Можливо, це добра стара народна дипломатія. Нехай традиції живуть. Нехай переходять від покоління до покоління. З любов’ю, піснею і з гарбузом.
Інна Ковтун, Ореґон, «Свобода»