Закінчується рік 80-річчя Перемоги у Другій світовій війні. Звісно, за трагедіями нинішньої російсько-української війни вона відійшла не те що на другий – на десятий план. Тим більше, наш ворог намагється з усіх сил ідеологічно присвоїти тільки собі ту Перемогу, ігноруючи наш, український, вклад. А він колосальний. Адже Друга світова пройшлась руйнівним котком по нашій землі двічі, зачепивши територію ерефії тільки кілкавідсотковим краєчком. Ми не маємо права забувати про це, адже занадто багато було пролито тоді нашої крові…
Я народилась майже через 20 років після Перемоги. Але мій батько, сержант Червоної армії Василь Орел, встиг скуштувати фронтової каші. Був кілька разів поранений і контужений. Серед спогадів раннього дитинства – батько перебинтовує рану на нозі. І через десятиліття вона давала про себе знати і час від часу гноїлася. Власне, й помер він передчасно, бо осколок, який не змогли витягти фронтові хірурги, в якийсь момент порвав кровоносну судину і стався крововилив. П’ять років він був прикутий до ліжка, тож не міг нормально спілкуватись. Але до того (а мені було дев’ять, коли сталося це лихо), часто згадував у розмовах свою рідну Чернігівщину, Ніжин, звідки він родом, любив награвати на гармошці народні пісні, які запам’яталися йому з дитинства, але ніколи не говорив про СРСР, як про свою Вітчизну, і тим більше, ніколи не згадував про Сталіна.
Ці згадки для того, щоб було зрозуміло – війна для мене не тільки факти з підручників, це – щось зриме, болюче, хвилююче. І тим більше тяжко було спостерігати, як те трепетне й святе туго заковувалося у криваво-червоні лати радянських та імперських міфів, як біль заливали повзучим болотом гебістського трактування минулої війни та возвеличення Сталіна. Совково-заяложені фрази радянського пошибу не лише не висловлюють біль минулої війни, а ніби навмисно затушовують її, прикривають червоною ганчіркою комуно-радянської пропаганди.
Ще можна зрозуміти позицію ветеранів Радянської армії – це вже дуже літні люди, яким, очевидно, важко змінювати власні стереотипи, тим більше, що вони в них, на відміну від молодшого покоління, закріплені не лише на інтелектуальному, а й на емоційному рівні. Але серед них все менше і менше людей, які справді воювали, перебували під кулями. Таких лишилися одиниці і вони уже дуже і дуже літні люди, не здатні через елементарну відсутність фізичних сил творити якийсь дискурс в суспільстві чи відстоювати окремішню точку зору. Мій старший колега, який багато років пропрацював у пресі пригадував, що ще у 70-ті роки, коли ветерани збиралися на відзначення якихось дат, вони чітко індентифікували один одного, знали прізвища командирів, номери частин, підрозділів, і чужому затесатися у їхні ряди було практично неможливо. Але вже через років 20, справжніх учасників бойових подій залишилось небагато. Але учасників відзначень значно побільшало, і банкували на тих святкуваннях люди з купою нагород на грудях, але вочевидь, не бойвих, а ювілейних. Що вже говорити про нинішні дні! Кілька років тому я побувала в Одеському музей Костянтина Паустовського. Екскурсовод Світлана Кузнецова зазначила, що музей постійно гуртував ветеранів одного з центральних районів міста. Але там уже не залишилось жодного (!) живого учасника оборони Одеси…
Україна в роки Другої світової опинилася між молотом німецького нацизму та наковальнею сталінського тоталітаризму. Як пише дослідник Іван Тихий, «…під назвою Друга світова війна приховано одразу кілька воєн – расових, етнічних, ідеологічних, класових, громадянських…» Для українців війна розпочалася не 22 червня 1941 року, а 17 вересня 1939, коли Радянська Армія ввійшла на територію Західної України і почала насаджувати там сталінські порядки. Фактично це був наслідок змови двох тиранів, які поділили між собою сфери впливу.
Історики сьогодні визнають: СРСР вступив у Другу світову війну на боці нацистів. Адже відомо з відкритих джерел, що за кілька днів до підписання пакту про ненапад (23 серпня 1939 року) Берлін і Москва уклали кредитну угоду, частиною якої стало зобов’язання СРСР постачати до Німеччини сільськогосподарські, лісогосподарські, промислові сировинні матеріали. Вагони з цим добром йшли безперервним потоком тоді, коли під прицілом нацистів опинялися як воюючі, так і не воюючі, як дружні, так і недружні СРСР країни, вони йшли навіть у ніч з 21 на 22 червня, коли від нацистських бомб гинули радянські люди. Сталін з Гітлером були заодно!
Тож треба чітко відділяти поняття: Друга світова і Велика Вітчизняна. Як свідчить історик Юрій Шаповал, ідеологему «Велика Вітчизняна» вигадав сталінський академік Ємельян Ярославський і з’явилась вона вперше у його статті у газеті «Правда» 23 червня 1941 року. І покликана була, очевидно, хоч якось прикрити загарбницьку сталінську політику. Це треба чітко розуміти. Але цей термін став священним, наповненим дуже важливим змістом для багатьох і багатьох людей. Так, змістом часто фальшивим, нав’язаним комуністичною пропагандою, коли люди переживали тяжку біду, але не знали і не розуміли, які і чиї дії спричинились до цього. Грандіозне маніпулювання людською свідомістю тим більше злочинне, бо супроводжувалось тяжкими стражданнями мільйонів. Але у тій пекельній реальності наші батьки й діди мусили виживати, і так сталося, що поняття Велика Вітчизняна стало для дуже багатьох основою морального стержня. Тож мусимо вичавлювати з нього брехню і напівправду, наповняти його новим, українським змістом, стражденною національною правдою, яка хвилюватиме українців і через десятки поколінь.
Як відомо, прихильність і співробітництво Сталіна й Гітлера обернулися жахливими трагедіями народу, мільйонів жертв якого можна було б уникнути. Перераховувати і аналізувати усі ті факти – справа науковців. Такі дослідження, очевидно, зайняли б не один том. Уже й зараз є чимало публікацій українських істориків на цю тему, але відомі вони здебільшого вузькій аудиторії. Якщо ми хочемо, щоб пам’ять про минулу війну не померла, маємо пропагувати і поширювати правдивий, український погляд на ту велику трагедію народу, а не продовжувати опереткове розмахування червоними прапорами. До речі, у нацистів теж був червоний прапор, тільки зі свастикою у білому колі, а у комуністів – із серпом і молотом. Різниця невелика. Мій свекор, який побував і у нацистській неволі, і у радянській тюрмі, з роками плутав події – де що відбувалось. І там, і там – неволя, знущання, приниження.
Та, на жаль, таке враження, що нашій державі та справжня пам’ять не потрібна. Кілька років тому пощастило побувати у містечку Переяслав-Хмельницький. Про його скансен та інші музеї можна розповідати багато. Але одне з найглибших вражень – невеличкий музей переправи через Дніпро, який знаходився у старому приміщенні колишнього храму. Прекрасна діорама, де показано весь хід тодішніх боїв. Екскурсовод розповідає все, до найменших подробиць. Жодних емоцій, жодних коментарів, тільки факти. І вони вбивають наповал. Скільки життів знищено даремно, скільки жертв, яких можна було б уникнути! Десятки, сотні тисяч… Ніби не люди, а сміття. Якби вони залишалися живі, чи насмілився б хтось підняти портрет Сталіна у День Перемоги?!
Найстрашніше те, що того музею уже нема. Влада на вимогу УПЦ Московського Патріархату передала їй приміщення храму. А музей просто тихо помер. І що молодь буде пам’ятати завтра?
Не тільки молодь, а й старші не знають і не замислюються, який же загальний вклад українців у знищення нацизму (термін фашизм – неточний). Знову ж – це тема окремої великої статті. Але варто згадати, що українці воювали не лише у складі Червоної армії чи УПА, а й у різних арміях світу. Історик Юрій Шаповал наводить такі цифри: від 35 до 50 тисяч українських добровольців з числа канадських емігрантів записалися до Канадських збройних сил, щоб боротися проти нацизму. На той час це – близько 11 відсотків усієї української громади Канади. Майже 40 тисяч американців українського походження брали участь в операції «Оверлорд», у висадці у червні 1944 року в Нормандії, воювали в Тихоокеанському регіоні, Північній Африці, Італії, щоб зустрітися зі своїми братами-українцями на Ельбі у 1945.
Це – тільки штрих. І ще – хіба у 1944 році відбулося визволення України? Ні, це було лише вигнання нацистів з України. Після чого Сталін розгорнув тут свою війну. І не лише на Західних теренах. Переслідування військовополонених, остарбайтерів, так званих зрадників… Пора глянути на ті події іншими очима, відкинувши червону полуду
То чого ж тоді так часто запитуємо себе, чого яка влада не прийде, та й грабує, наживається, а на людей плює? Як же їй не плювать, коли ми – без пам’яті? У хаті (країні) повно багатства, а господар без пам’яті? Купа людей, яким це безмежно вигідно, зростає з кожним днем. Ми думаємо, що це лише про сьогоднішній день Шевченкове: «…і в огні її окраденою збудять…»?
Світлана Орел