Наша обласна влада вчергове звернула увагу на Знам‘янську бальнеологічну лікарню. Там побував голова обласної ради Сергій Шульга. Він доручив керівництву медзакладу напрацювати стратегію розвитку на найближчі п‘ять років.
Якщо говорити про Знам’янську бальнеологічну лікарню, то не можна не згадати її першого і багаторічного головного лікаря Ганну Василівну Шандру, яка фактично все своє життя віддала цьому закладу. Свого часу ми з Ганною Василівною почали писати історію бальнеологічної лікарні, та чомусь з невідомих для мене причин ця робота обірвалась. Але те, що вдалося зафіксувати, сподіваюсь, буде цікавим та корисним і для статегії, і для пам’яті про минуле.
Початок – Бальнеологічна лікарня: радон життя головного лікаря та Прагла науки – опинилась … у полі
Продовжкємо розповідь про пероші роки лікарні.
Від самого початку роботи водолікарні, Ганна Шандра була і головним лікарем, і лікуючим, і черговим, тобто певний немалий час залишалася одним-єдиним лікарем на весь лікувальний заклад. Вже й штат з новими лікарськими посадами затвердили, а людей підібрати виявилось не так просто. Кому захочеться їхати в ті степи, де на роботу щодня кілометрів п’ять треба чухрати? Якось прислали молоду дівчину, то вона з порога заявила:
– Анна Васильевна, вы же знаете, что я у вас временно, пока папа мне хорошее место не подыщет?
Тато її був одним із головних лікарів у обласному центрі. Поки навчила трохи (в інститутській програмі цей курс на той час був відсутній), призвичаїла до роботи – дівчини й слід прохолов. Інша теж приїхала і швиденько знайшла дорогу на танці у Кіровоградське льотне училище, то через пів року вискочила заміж за льотчика і – поминай як звали.
Одного разу літнім вечором (вже й сутеніти почало) Ганна Василівна приймала хворих, коли це в кабінет хтось заглянув. Хто б це міг у такий час бути? Вийшла з кабінету і очам своїм не повірила – сам тодішній перший секретар обкому партії Кобильчак. Кинулася до телефона, бо ж мала тверду вказівку з міськкому – тільки хто з начальства навідається – одразу попереджати. Але він її зупинив:
– Не треба нікому дзвонити, я тут випадком – був у Мошориному на полях, дай, думаю, загляну в нову лікарню, як там справи йдуть. А ви чого так пізно на роботі?
– Бо ж не встигаю вдень прийняти хворих, я ж сама, лікарів більше нікого немає.
– Як немає? А що, хіба штатом не передбачено?
– Та передбачено, але ж де вони? Ось зараз до нас направлений молодий спеціаліст Іванова, то вона навіть не приїхала, а ми тільки отримали до оплати її лікарняний – у декретній відпустці.
– Спробуємо якось вам допомогти, – пообіцяв секретар.
Наступного ранку на неї посипалися обурені телефонні дзвінки від більшого і меншого начальства – чому не попередила, не сказала, що приїде с а м перший?! Ледве відбилась, коли це скоро наспіла й вказівка з обласного управління: питання про роботу лікарні заслухати на колегії. Заступник начальника управління, ділова і грамотна жінка, повідомила, що питання вивчатиметься у трьох аспектах – робота лікарні за пів року, зріз на день перевірки, і за минулий рік.
Зібрали матеріали, розпочалась колегія. Доповідачка, як і належить, говорить про всі три аспекти, як і готувалась. А начальник управління, чи то вдає, чи справді не розуміє, все сердиться, дратується:
– Анна Васильевна, почему она повторяет одно и то же?
Змушує коментувати ледь не кожну фразу, медикові, спеціалістові (а в залі були присутні виключно такі люди) зрозумілу…
Ганні Василівні прийшов на думку популярний тоді рефрен для конферансьє: « – Он и она, ночь, луна, он говорит о любви, предлагает ей свое разбитое серце… Он и она, ночь, луна, он говорит о любви, предлагает ей свое разбитое серце… Он и она, ночь, луна, он говорит о любви, предлагает ей свое разбитое серце…– Да что ты повторяешь одно и то же? – Это он один и тот же, а она уже третья…»
Та не будеш же на колегії публіку роважати… Так вона й закінчилася нічим, жодного рішення не прийняли. Правда, через кілька місяців секретарка, яка вела протоколи засідань, попросила:
– Напишіть хоч якесь рішення тієї колегії, де розглядалося ваше питання – у мене й досі сторінка порожня…
І все ж з наступного року їй таки прислали двох лікарів, цього разу чоловіків, мабуть, щоб у декретну відпустку не йшли…
* * *
Ще один кадровий кульбіт влади залишився на її серці і в пам’яті. Був час, коли у Знам’янці головним лікарем району став заїжджий молодик з непривабливою репутацією, який чомусь дуже швидко знайшов спільну мову і зумів налагодити особливі стосунки з керівництвом обласного управління охорони здоров’я. Та досить швидко потрапив у поле зору правоохоронців і був арештований. Про цей скандал гриміло все місто, отож, треба було якомога швидше його згорнути. Вирішили прикритися її ім’ям і авторитетом.
Атака виявилася жорсткою: кожен ранок майже протягом місяця розпочинався викликом у високі кабінети. Там і вмовляли, і наполягали, і погрожували. Не згоджувалась – буквально за руку вели в інший кабінет, де моральна екзекуція тривала. Щоб вирішити якісь найнагальніші справи, що незмінно накопичувались у лікарні, доводилось буквально хитрувати і у прямому значенні цього слова тікати від посадовців.
У бальнеологічній лікарні тоді перебувала одна з представниць Держплану, яка, зауваживши такі митарства головного лікаря, порадила їй звернутися у облвиконком. Ганна Василівна чомусь була впевнена, що там про все знають, але все-таки поїхала до «своєї» заступниці голови облвиконкому – тоді цю посаду займала Євгенія Михайлівна Чабаненко. При перших же словах та вийшла з-за столу, взяла її за руку і попросила розказати все детально.
– Ну, ти й молодчина, що не згодилась, ти уявляєш, щоб ти наробила, аби пішла у них на поводу? Де ж би ми тоді шукали головного лікаря?!
І Євгенія Михайлівна, з властивою їй прямодушністю, продовжувала:
– Пам'ятаєш, як приїздив міністр? Як повернулися ми від тебе, то він мене довгенько вмовляв, аби відпустили тебе на Київ, я ледве відстояла. Бо де ж ми ще знайдем такого головного лікаря в бальнеологічну?
…Ганні Василівні враз стало погано, чи то тягар нервової напруги, в якій перебувала так довго, спав, чи й защеміло серце від того, що її долю отак просто, без її участі і згоди, вирішують. Подякувала, і в якомусь ніби тумані вийшла з кабінету.
Ситуацію правильно оцінив шофер:
– І що там у вашій тій партії робиться, що ви звідти виходите, як після війни?..
А ви вірите в Бога?
Радонова вода – своєрідний природний феномен, Божий дар людям, таємниче явище, коли в надрах землі утворюється чудо-вода, здатна зцілювати людину. Звичайно, науковці вже вивчили і властивості тієї води, і механізм її дії, знають і те, як вона утворюється, але ці знання не перекреслюють і не затьмарюють душевного пориву вдячності і благоговіння перед природою, перед вищими силами. Працювати з цим потужним природним явищем, не маючи хоча б відтінку таких відчуттів, мабуть, неможливо.
Важко сказати, що саме помітила чи відчула та жінка, одна з її пацієнток, викладачка історії партії та марксистсько-ленінської філософії (розмова відбувалась у 70-ті роки) Одеського медінституту. Але якось та прийшла з несподіваним і провокаційнтм, як на той час, запитанням:
– А ви вірите в Бога?
Що мала відповісти? Та й для чого це їй? Чи не побіжить завтра в КГБ? (і такі думки тоді були реальністю) Але, справді, чи вірить вона в Бога? Звичайно, вона була на той час радянською людиною, виховання і освіта якої здійснювались у атеїстичному ключі. Але в дитинстві – храм був чи не єдиним місцем, що притягував до себе люд. Чи взяття шлюбу, чи похорон – все це відбувалося через релігійний обряд, учасниками якого були більшість односельців, і,звичайно, ж вони, діти. Мати завжди нагадувала, щоб вели себе чемно, бо ж Бог усе бачить… І вони, звичайно, ж вірили, не могли не вірити материному слову, бо ж вона була основою їхнього життя, без неї світ для них, малих, здавався тоді загрозливим і незатишним.
Тож, чи вірить вона в Бога? Вже не пам’ятає, що саме відповіла тій жінці, але добре пригадує той інтерес і якесь аж внутрішнє хвилювання, коли читала книгу про наукові докази існування вищої сили у Всесвіті.
Може й тому, під час економічної кризи, що охопила країну, коли безжально скорочували інфраструктуру лікарні, разом з поліклінікою та лікарняними ліжкама, надбану такими непростими зусиллями, вирішила звести невеличкий храм. Можна сказати, просто капличку. За кошти благодійників. Крім того, що непросто було збирати ті гроші, ще й доводилось критися зі своїм справжнім наміром – тоді ще начальство таких поривів не розуміло, а тим більше, не схвалювало… Та коли встановили купол, критися вже було ніяк і нічого: тепер при лікарні діє невеличка капличка, куди приїздить священик, де хворі можуть помолитися, задовольнити свої духовні потреби.
Як лікарня на ВДНГ побувала
Свого часу в області існувала традиція: приїздить міністр охорони здоров’я, його обов’язково везуть у бальнеологічну лікарню для ознайомлення. Якось, через кілька місяців після таких відвідин тодішнього міністра Анатолія Романенка, який виявився задоволеним станом лікарні, її викликали в обласне управління. Так сталося, що вона приїхала дещо пізніше обумовленого часу, і це тодішній начальник управління використав як добру нагоду для купи докорів та обурень, що врешті закінчились потрясанням якимось папірцем:
– Нате, читайте!
«За організацію відновлювального лікування, за підготовку та грамотну розстановку кадрів, занести Знам’янську бальнеологічну лікарню на Всеукраїнську виставку народного господарства. Строк подачі матеріалів – 5 травня. Мова подачі – українська», – було написано у папірці.
– Так, а що ж робити, сьогодні вже четверте, – розвела руками Ганна Василівна.
– Вот видите, а вы еще и опаздываете!.. – знайшовся начальник, ніби та година могла врятувати ситуацію.
– Это ж надо, дойти до такого, – продовжував вичитувати її начальник, – уже нас не спрашивают, кого посылать на ВДНГ, может мы бы по-другому решили…
Врешті, вияснили, зателефонувавши до Міністерства, що, як виняток, їм дозволяють готувати матеріали ще пару днів, і Ганна Василівна вийшла з кабінету начальника з чіткими вказівками, але з туманним уявленням якими саме мають бути ті матеріали. Трохи допомогли колишні пацієнти – викладач з льотної академії, який написав книгу «Летная астрономия» і мав досвід поліграфічного оформлення, директор друкарні з Олександрії. Потроху налагодила підготовку, знайшла фотографа, що теж було непросто (в кінці 80-их усі ці послуги не були так широко розвинені), аж ось – друкувати ж підписи треба українською мовою.
Кинулись – в лікарні немає машинки з українським шрифтом. Як виявилось, немає її і в міськкомі партії, і в райвиконкомі та інших районних установах. Шукали вже по всій Знам'янці, машинка така знайшлася тільки в редакції районної газети. Начебто можна було зітхнути з полегшенням – та де там! Редактор категорично заявив: «Я дав підписку в КГБ, що нікому машинку давати не буду, якщо зможете з ними домовитися – тоді інша справа». З горем пополам ледве владнала ту проблему, коли це постала інша: «А моя секретар-друкарка у декретній відпустці, – знову заявив редактор, – а вашу я не підпущу до ц і є ї машинки». Довелося шукати ту друкарку, домовлятися з нею, сидіти, забавляючи її дитину, аж поки та справилась з роботою.
Після того випадку усі розмови про те, що в радянські часи українську мову ніхто не забороняв і сьогодні їй ніщо не загрожує, і взагалі какая разница на каком языке говорить, здаються їй просто насмішкою, грубою демагогією.
Тож, на виставку народного господарства вони таки представили матеріали про свою лікарню і ті там перебували досить тривалий час.
Світлана Орел