Бальнеологічна лікарня: радон життя головного лікаря

Наша обласна влада вчергове звернула увагу на Знам‘янську бальнеологічну лікарню. Там побував голова обласної ради Сергій Шульга. Він доручив керівництву медзакладу напрацювати стратегію розвитку на найближчі п‘ять років. «Приємно констатувати, що в здравниці тривають ремонти, запроваджуються нові процедури. Але модернізація має відбуватися не ситуативно, а системно, відповідно до напрацьованого плану. І таку стратегію розвитку обласного підприємства слід напрацювати на п‘ятирічну перспективу», – наголосив Сергій Шульга. Він також зауважив, що бальнеологічна лікарня має потенціал не лише, як оздоровчий заклад, а й як туристичний об‘єкт. Про це повідомляє сайт обласної ради.

Якщо говорити про Знам’янську бальнеологічну лікарню, то не можна не згадати її першого і багаторічного головного лікаря Ганну Василівну Шандру, яка фактично все своє життя віддала цьому закладу. Свого часу ми з Ганною Василівною почали писати історію бальнеологічної лікарні, та чомусь з невідомих для мене причин ця робота обірвалась. Але те, що вдалося зафіксувати, сподіваюсь, буде цікавим та корисним і для статегії, і для пам’яті про минуле.

Н Ю С Я

– Н-у-у, давай швидше, чого ти так довго думаєш? – смикала за рукав сестричка, – осьо ж усе написано ясно, вибирай тільки, та й занесемо документи.

Нюся ще раз перебігла очима рядки і не змогла ні на чому зупинитись. Ну, не уявляла вона себе ні завклубом, ні методистом, ні бібліотекарем.

– Пішли, – обернулася до сестри.

– Ну, як хочеш, – розсердилася та. – Мені вже набридло з тобою водитися, крутить носом – принцеса знайшлася!

Нюсі не було що відповісти, таки ж поповодила сестричка її по навчальних закладах – і у педучилищі були, і в сільгосптехнікумі, і ось – в культосвітньому. Та скільки вона не вдивлялася в назви можливих майбутніх професій, ніщо не приваблювало її. Аж сама собі дивувалася – наче ж і в школі вчилася з охотою, он скільки похвальних грамот з собою привезла. Що ж його далі робити? Старша сестра Дуся знала:

– Все, вертаємося додому, будеш з матір’ю в колгоспі працювати. Зайдемо тільки зі мною в училище, ще деякі папери забрати треба.

Нюся відверто заздрила сестрі: цього року та закінчила медучилище, отож почувалася впевнено і, може, навіть трохи гордовито, бо ж мала уже професію, свій хліб, як казали мати. В село ні з чим повертатися дуже не хотілось. І хоч вона й не цуралася ніколи ніякої праці, але ніби серцем відчувала – не там схований ключ від її майбутнього.

Училище зустріло дівчаток чистотою і тишею. Навчальний рік вже закінчився, студенти розлетілися по домівках, і гомінкі колись стіни ніби набиралися спокою перед грядущим осіннім штурмом нестримних молодих голосів.

– Сідай отуто, і жди, я скоро, – Дуся лишила її в кінці коридора, а сама подалася в учительську.

– А ти що тут робиш, дівчинко? – з-за рогу якось нечутно з’явилася висока ставна жінка.

– Сестричку свою чекаю, Дусю, – у Нюсі від хвилювання аж долоньки спітніли – так уважно дивилася на неї ця сувора жінка.

– То Дуся твоя сестричка? – заясніла незнайомка несподівано теплою усмішкою. – Ходімо зі мною.

В учительській заучка взялася розпитувати що та як привело її в Дубно. Якось так виходило, що на запитання відповідала Дуся:

– Оце приїхали вступати, а вона нікуди не хоче.

– А до нас? – звела брови заучка.

– Та куди їй! – знову випередила сестра. – Як мама курку ріжуть, то вона тікає на третю вулицю!

– Можна глянути твої документи? – ніби й не чула Дусиної зневаги заучка.

Переглянувши папери, знову повторила свою пропозицію:

– Вступай до нас.

І вона для Нюсі, у майбутньому – головної лікарки Знам’янської бальнеологічної лікарні, – здалася рятівною.

* * *

Учитися їй було неважко: мамина наука – старатися робити все в житті до ладу – не дозволяла відставати. З усіх предметів – одні п’ятірки. От що робитиме після закінчення училища, куди піде працювати – про це якось замислювалася не дуже. Здавалося, саме життя розставить усе на свої місця. І якось, незадовго до закінчення училища, воно, справді, «покерувало» нею. До себе в кабінет її викликала голова державної екземенаційної комісії – поважна, аж неприступна жінка і ласкавим голосом, але таким, що не терпить заперечення, попросила-наказала:

– Дєточка, єслі вас вызовет діректор учіліща і спросіт, хотітє лі ви дальше учітся, скажітє што да, хочу. Ви мєня понялі?

Погано уявляла собі Ганнуся як це вона буде далі вчитися за тих злиднів сімейних – батько з війни не повернувся, на плечах матері Марії п’ятеро дівчат! – але відмовитися не посміла. Ця покірливість і совісність, якої навчала їх мати, ще не раз гратиме в її житті і добру, і, як їй здаватиметься, погану роль, навіть докорятиме подумки матері – і нащо ви нас такими виховали? – але зараз, з висоти свого життєвого досвіду, знає, що та наука часом недоступна великим тузам і високим світилам, стає нині чи не найціннішим та найдефіцитнішим з того, що має людство.

А тоді, коли вона приїхала в свій Куманів і заявила, що їй треба вчитися далі, мати ледь не заголосила:

– Скільки ж уже можна вчитися, чи ж буде воно на добро? І за що ж, ти, дитино, вчитимешся?!

Матір вмовляла уся вулиця:

– Відпусти, ти, Маріє, дівчину! Як їй дорога відкривається, по якій нам не судилося ходити, то хай іде. Не тримай! Якось воно буде!

Отож, мати мусила збирати доньку в дорогу: сушили виготовлену з отриманого на трудодні борошна, лапшу, запасали де які сухофрукти, квасольку. Квиток до Львова коштував тоді три рублі, то збирали ті гроші всією вулицею, бо мати не мала й таких статків.

…Перші місяць-два було ще нічого. А потім, як почали грозитися холоди, а вона в піджачку і туфлях і нема більше анічогісінько, трохи злякалася: що ж його робити? Кинулась шукати роботу – хто ж візьме такого пуцьвірінка, мале, худе. Ще дужих хлопців брали фельдшерами чи то в травматологію, чи в психлікарню, а їй скрізь – відмова. Поділилася з подружками своїм болем:

– Мабуть, кидатиму інститут, допомоги чекати нема звідки, а на стипендію не виживу.

Дійшли ті розмови до їхнього куратора, і той допоміг влаштуватися на роботу. Працювала вона в одній з клінік великого медмістечка. Брали її на роботу без великої охоти (ніби ж за протекцією!), тож і графік встановили нелегкий: в суботу після занять, в неділю цілий день, щоранку – з шостої до восьмої. Влітку підміняла медсестер-відпускниць, відмовитися не сміла, бо ж виходило, що їй ніби йдуть назустріч, тож мусить слухатись. Три роки й на день не могла вирватися додому, не бачила маму (не дарма та не хотіла її відпускати!), на третє літо, аби відвідати рідну домівку, мусила писати заяву на звільнення. Коли ж повернулася – її прийняли вже без будь-яких зволікань і обмовок.

* * *

А після інституту, її знову покликали …вчитися. Цього разу до аспірантури. Але для чоловіка-фтизіатра там роботи не було, тож поїхали на його малу батьківщину – у Знам’янку. «Попрацюємо належні три роки, трохи підроблюся, допоможу мамі й сестрам, а там і повернуся в аспірантуру», – думала тоді молода лікарка Ганна Василівна.

ВАЖКИЙ ДІАГНОЗ

Працювала інфекціоністом у районі. Одного разу, повернувшись у відділення, звернула увагу на нового хворого. Хлопчик був з тих, яких називають важкими. Висока температура, біль, висип, який переливається по тілу. Це вже значить, що пішов параліч судин, висока інтоксикація, дитину треба було терміново рятувати. А найбільша біда полягала в тому, що поклав його в інфекційне відділення сам головний лікар. І будь-які її аргументи не хотів і слухати: він встановив такий діагноз – скарлатина і ревматизм – і все! А дитині терміново необхідна допомога хірурга.

Ганна Василівна викликала його, а історію хвороби не показує.

– Та ясно, це наш хворий, це – остеомієліт. А хто його сюди поклав?

Як сказала, що головний, відразу:

– Ну, треба ще подивиться, зробити обстеження…

Пішов. В історію нічого не пише.

Викликала невропатолога. Потім лора. Реакція та сама.

А дитина горить. Що робити? Точно знала, що головному це не сподобається, але викликала головного інфекціоніста області. Вже пізно вночі приїхала та жінка. Довго обстежувала хлопчика. У кабінеті головного мусила проявляти дипломатичність:

– Ви очень смелая, колега. Тут діагноз может бить такой, а может і другой.

Але професіоналізм, очевидно, переміг, бо таки забрала хлопчика в обласну лікарню і там його вилікували, поставили на ноги. Правда, залишився інвалідом. Якби ж відразу був встановлений правильний діагноз, міг би й зберегти здоров’я.

Цей випадок її навчив, що лікареві мало знань і милосердя, необхідні ще й, ой, яка наполегливість, принциповість, уміння відстоювати свою позицію, не боятися дутих авторитетів і посад і, головне, мати рішучість діяти так, як цього вимагають обставиини. Правда завжди і всюди має високу ціну. А правда лікаря може коштувати і людського життя.

Далі буде

Світлана Орел


Надрукувати   E-mail