Наша обласна влада вчергове звернула увагу на Знам‘янську бальнеологічну лікарню. Там побував голова обласної ради Сергій Шульга. Він доручив керівництву медзакладу напрацювати стратегію розвитку на найближчі п‘ять років.
Якщо говорити про Знам’янську бальнеологічну лікарню, то не можна не згадати її першого і багаторічного головного лікаря Ганну Василівну Шандру, яка фактично все своє життя віддала цьому закладу. Свого часу ми з Ганною Василівною почали писати історію бальнеологічної лікарні, та чомусь з невідомих для мене причин ця робота обірвалась. Але те, що вдалося зафіксувати, сподіваюсь, буде цікавим та корисним і для статегії, і для пам’яті про минуле.
Бальнеологічна лікарня: радон життя головного лікаря
Продовжкємо розповідь про пероші роки лікарні.
Відпрацювавши належні три роки, подала заяву на розрахунок: її ж чекали на рідній кафедрі. Вже й з керівником майбутньої десертації Ганною Іванівною все узгодила й домовилась, аж тут непереборна перешкода – не відпускають її зі Знам’янки. А була вже на той час членом партії, якби ж знала, яку фатальну роль зіграє ця обставина у її житті… Викликають щодня то до секретаря, то в загальний відділ, вмовляють:
– Ви же пойміте, у нас грамотних кадров недостаточно, останьтесь еще хотя би на год.
Мусила писати відмовного листа до Львова. Наступного року – те саме. Пізніше її зараховували до аспірантури вже за конкурсом, але знову ж – сімейні обставини не дозволяли їхати до Львова, спробувала перевестись до Києва, натрапила на непорядних людей, ще й підвела через це сама не бажаючи того, колег зі своєї кафедри. А коли на шостий рік, їй по секрету повідомили, що на завтра викликатимуть у міськком для затвердження на посаду головного лікаря району, вона застрайкувала. Наступного дня демонстративно не пішла на роботу і вже буквально у відчаї поїхала в обласне управління охорони здоров’я і заявила, що як не відпустять і цього разу, поїде звідси сама і її вже ніхто і ніщо не зупинить! На диво спокійно їй пообіцяли підтримку. А ще через день до неї завітала дуже серйозна і представницька делегація: і з управління, і з міськкому, і з обкому, і з облвиконкому. Посадили її в машину і повезли в поле, де вже були підготовлені свердловини води з радоном і завершувалося будівництво ванного корпусу.
Розповіли, що тут має бути водолікарня і її треба якомога швидше ввести в дію, бо це вже довгобуд, дамоклів меч над головою облвиконкому, а мусять же звітувати. І вона тут має стати головним лікарем, бо більше нікому.
– Хотя би на годочек, пока введете в експлуатацію, – знову вмовляли її ці поважні чоловіки, більшість з яких були на голову-дві вищі за неї.
Очевидно, вона вже розуміла, що вони брешуть, але відчувала, що з цього щільного кільця їй не вирватися, до того ж пропонували конкретну справу. Живу. І Ганна Василівна наважилася. Хоча й було страшно, це тепер уже навколо лікарні – будови, житло, а тоді – куди не кинь оком – поле.
Таємниця машинного відділення
Завершення будівництва тривало дуже тяжко. Щотижня планірки, комісії, лайка, незвичні для її жіночого вуха матюки, суперечки. На початку 68-го вона вже набирала перших працівників водолікарні, які поступово готували заклад до прийому хворих.
Та головна справа тоді була за будівельниками. Керівник тієї організації, яка вела роботи, Дмитро Маркович, чітко тримав ніс за вітром, на всі суворі запитання голови облвиконкому під час планірок, відповідав без закришки:
– Завтра буде работать. Завтра всьо буде!
Але його не було ні завтра, ні післязавтра. Коли ж приїздила чергова комісія і робила зауваження нерадивим будівельникам, Дмитро Маркович без упину лаявся і кричав:
– Да кто ти здесь такой, што ти будеш мне указивать?
І люди, спеціалісти справді йшли, частенько попереджаючи її:
– Дивіться, Ганно Василівно, бо там і вентиляція не працює, і дроти покладені абияк…
Що ж було їй, бідній, робити?
Якось, коли взялися стелити паркет (ясно, що це з самого початку було неправильне рішення, тільки набагато пізніше, коли ванний корпус капітально ремонтувався, там зробили таку як слід, сучасну підлогу) вона звернула увагу, який він нерівний. Сказала про це виконавцям. Тільки зверхньо хмикнули:
– Сдадім, тогда і посмотріте.
І справді, як включили циклювальну машину, то гарчала вона чи не півтори доби, стружки нагнали в коліно, потім ще раз по щиколотки. Вже наче рівний паркет. Приїхала комісія приймати. Вийшли на коридор, а Ганна Василівна візьми та й скажи щось в’їдливе про той паркет. Дмитрові Марковичу, ой, як це не сподобалося. Він швиденько виймає ключі з кишені, і, мабуть, щоб продемонструвати міцність паркету, давай штурхати ключем по ньому. Дивіться, мовляв, який міцний та гарний. А ключ – раз, і другий, – та й провалився.
Настелили їм потім паркет майстри із Західної України, які якраз тоді робили ремонт в облвиконкомі. Швидко, за якийсь день-два.
І так за кожну дрібницю. Комісія за комісією приїздить, бачать недоробки, не хочуть підписувати акта, а Дмитро Маркович їх матюками розганяє. Якось зібралися приймати вентиляцію. Головний санітарний лікар району каже:
– Я акт не підпишу, бо вона ж зовсім не працює, дивіться – ні сірничка, ні ватки, ні пір’їнки навіть не тягне.
– А ти кто такой? – кинувся відразу Дмитро Маркович.
– Я – санітарний лікар.
– Какой санстанции?
– Районної.
– Какой дурак! Кто тебя сюда пріглашал? Ми вот прігласим с обласной. Больніца ж ведь будет обласная.
Заступився за лікаря заступник голови райвиконкому, то й він отримав на горіхи.
Це вже зараз згадувати ніби смішно, а тоді було страшно, бо ж треба якось працювати, людям хворим намагатися створити хоч мінімальний комфорт. А як же його створиш, коли, наприклад, величезні віконні фрамуги за проєктом мали відкриватися (і зачинятися!) з допомогою невеликої мотузки, за яку слід було смикати. Підходить Ганна Василівна до одного з членів комісії:
– Я до того вікна боюся й торкатися… Хіба його тою мотузочкою закриєш? А тут же обов'язково треба провітрювати – ванний корпус.
– Сейчас, Анна Васильєвна, ви только скажіте, ми все наладім.
Як смикне того мотузочка – а фрамуги – ггур! – попадали. Смикав-смикав, а поставити їх на місце ніяк не може.
Гукає Дмитра Марковича:
– Йди-но сюди, тепер ти посмикай…
Та найбільше мороки було з котельнею. Цілу зиму протовклися, не знімаючи верхній одяг. Наче б усе готове, а не запускається. Скільки вже тих комісій попоїздило – не злічити. Вигляне, було, Ганна Василівна вранці у двір – а там повно «Волг» – і білі, і чорні, значить, знову комісія. Може, хоч цього разу вдасться щось зрозуміти, в чому ж причина, чому ж вона не запускається та проклята котельня? Ходять ті члени комісії, такі здорові, поважні, руки в кишені. Заглянуть в один куток:
– Да-а-а, понятно…
В інший:
– Д-а-а-а…
А що «да» і що їм «понятно», Ганна Василівна ніяк не збагне. Їздять-їздять, а діло не рухається. Вже секретар Знам’янського міськкому на неї почав марикувати:
– За всю історію района у нас, наверно, не било столько комісій, сколько на вашей котельне.
«Та хай вона вам згорить, – думає Ганна Василівна. – Чи я ж винна, що вона не працює? Поїду в облздороввідділ, відмовлюся від цієї дурної роботи, та й по всьому».
Приїхала до Кіровограда, але перше вирішила зайти ще раз в управління капітального будівництва, щоб і їм, головним винуватцям тієї мало не безвихідної ситуації, виголосити свою вистраждану заяву. Начальства не застала. Був на місці тільки головний інженер на прізвище Бульбаха. Йому вона й висловила свій ультиматум. Інженер заметушився:
– Присядьте, Ганно Василівно на хвилиночку!
Приставив драбину до височенних полиць з проєктами і враз (як він міг так швидко знайти, коли перед тим вона місяцями просила показати проєкт, а їй відповідали, що це, мовляв, довгобуд, та хто-зна де він подівся) вийняв потрібну папочку. Вона притьма кинулася здувати з неї пилюку. Ось і листок з проєктом котельні. Але що це? Тут два котли і машинне відділення. А у них і близько такого нема. Якийсь рукав над дверими – і годі. Далі ж і пояснення знайшлося – поставити замість двох три котли, це була чиясь раціоналізаторська пропозиція. До речі, прийнята і премія відповідно виплачена. Схопила той листочок з перемальованим початковим проєктом – і додому.
Викликає виконроба, показує:
– Що ж це ви робили, чи не знали?
– У мене написано три котли – я поставив три. А більше нічого не поміщається.
Дивно і сумно, що стільки поважних, розумних, освічених чоловіків не один місяць ніби у кішки-мишки гралися… Переробили ту котельно, запрацювала, аж загуло.
Таємниця друга – з трубами
Як відкрили лікарню, людей було – стовпотворіння. Поряд – будинок престарілих, інваліди війни кинулися з усіх околиць ніби до справді живої, чудодійної води. І так, ніби вірили, що окропившись нею, повідростають їм втрачені ноги і руки… З жалем і болем дивилася на тих людей, часом мусила відмовляти, бо тоді ще до кінця не були вивчені властивості радонової води, як вона подіє на аж настільки ослаблений організм?
Як зараз пам’ятає перших відвідувачів ванного корпусу. Дівчата напустили води у ванни, а вона боїться людей класти, бо ж у пам’яті застереження комісій про неправильно прокладену проводку. Ще хтось ляже, та й не підніметься. Тож тільки під наглядом, тільки в її присутності. Слава Богу, все обійшлося, піднялися усі живі й задоволені. Вже й інша група на підході. Кинулись – аж немає води. Як?! Біжить у котельню розбиратись. А так – потужність свердловин така, що вони можуть давати тільки три-чотири куби води на годину. Це на один раз наповнити ванни. А процендура триває 10-20 хвилин. А ще ж ту воду треба підігріти до відповідної температури. Звернулася в обласне управління:
– Виділіть гроші на потужніші свердловини.
– Какіе деньги! У вас только недавно больніцу сдалі!
Ще не залагодила цю проблему – тут тобі інша біда. Раптом ні з сього, ні з того, почали рватися труби, якими вода від котельні подається до корпусу. Це вже набагато пізніше стало відомо, що такі труби – азбоцементні – взагалі не треба було класти. А тоді – ні екскаватора, ні спеціалістів, своїми силами що могли, те робили. Але скоро їй стало зрозуміло, чому вони рвуться.
Якось довелося підмінити працівника, який постійно чергував на котельні. А той другий випадково виявив, що засувки, які створюють тиск у трубах, дуже щільно і прикро закручені, от труби й рвуться. Виявляється, хлопці, які там працювали, таким чином намагалися довести їй, що їм теж належить доплата за шкідливість, яку отримують медсестри (порве, вони по коліна у воді ремонтують ті труби та все приказують: «Ну, то що, Ганно Василівно, ми з водою не працюємо, нам доплата не положена?»). Пропрацювали місяць, отримали зарплату, а вона не така, як сподівались, от і вирішили довести їй, головному лікарю. А того, що не вона це вирішувала, не хотіли розуміти…
Притча з ковдрами
Сьогодні багато хто згадує з ностальгією про плановість соціалістичного ладу, але краще б згадали цю історію з ковдрами.
Все начиння лікарні треба було звезти на старенькому «Москвичі», який дали їй в користування. На 13 топчанчиків у кімнату відпочинку їй треба було 13 ковдр. В обласному управлінні сказали, що слід звертатися в «Облснабзбит». Невисокий товстенький начальничок довго не міг зрозуміти:
– А почему ето у вас нет разнарядкі? А што ето за больніца такая?
Нарешті змилолсердився:
– Ну, ладно, ідіте, напішіте пісьмо, а ми будем іскать вам одеяла.
Ганна Василівна вийшла, попросила у секретарки листочок і швиденько написала лист-прохання про ті ж злополучні ковдри та й занесла. Він так презирливо подивився:
– Ви што, не понялі, што я вам сказал?
– Та ось же написала…
– Должно же бить офіціальное пісьмо, напечатанное, со штампом, с печатью. А шо то ви написали, як до колгоспної комори…
– Та у нас ще нічого того немає – штамп і печатку замовили. Але ще не дали дозволу.
– А еще говоріте, што у вас такая больніца, і нічего нет!
Ледве-ледве, з горем пополам отримала вона тоді ті 13 ковдр.
Експеременти мимоволі
Коли вводили в експлуатацію ванний корпус, начальство думало насамперед аби швидше це зробити та прозвітувати у відповідні інстанції, а про те, скільки хворих він має обслуговувати, в якому режимі та ритмі працювати, якось не йшлося.
– Вы хоть человек десять для начала примите, – просили Ганну Василівну відповідальні особи, як завжди, сподіваючись, що після звіту якось воно буде.
А тим часом через балочку від нової лікарні знаходились будинок престарілих та будинок інвалідів. Тоді, коли наслідки кривавої війни, ще дуже відчутно давали про себе знати, підопічних у цих закладах вистачало. І багато з них мало не повзком рушили до своєї нової надії – лікарні, що зцілює чудо-водою. На той час лікування радоновою водою було новинкою у вітчизняній медицині (Ганна Шандра та кілька медсестер проходили ознайомче навчання у Хмільницькому санаторії), отож показники здоров’я пацієнтів, що дозволяли його застосування, окреслювались досить чітко.
Порушувати їх – означало ризикувати, брати відповідальність на себе, проводити свого роду експеременти. Бо ж відмовити було часом просто неможливо, адже старенькі, каліки не хотіли чути і сприймати якихось наукових аргументів, показників кардіограм, результатів аналізів. Вони знали одне: якщо іншим допомагає ця вода з їхньої рідної землі, то й їм має неодмінно допомогти. Власне, у цих своїх передчуттях вони виявилися абсолютно праві: невдовзі акдемік Казначеєв, підсумувавши свої наукові спостереження, зроблені на курорті Білокуриха, що у Казахстані (вода і природні умови там практично ідентичні Знам’янським), дійшов однозначного висновку про велику користь радонових ванн для організму літньої людини. Академік вважав, що в перелік реабілітаційних заходів для стареньких обов’язково слід включати радонові ванни. Адже вони без застосування хімічних препаратів стимулюють компенсаторні можливості організму, імунний та переферичний кровообіг, серцевий м’яз, обмінні процеси, активізують мікроциркуляцію крові, імунні сили. Це сьогодні відомо, а тоді – найменше відхилення у кардіограмі вже вважалось протипоказанням.
Ганна Василівна й досі пам’ятає немолоду жіночку, яка була особливо наполегливою:
– Я, коли Знам’янку звільняли від фашистів, зв’язковою була, через усе місто ледь не на животі не раз переповзала, то що, не маю права, аби ви мене полікували?
Доводилось здійснювати експеременти. Та вони закінчувались, як правило, добре. Людям справді ставало краще, особливо важкохворим, тим більше, що на них зважувались ті, кому вже нічого було втрачати. Траплялися, правда, й виняткові випадки, коли занадто впертим пацієнтам таки ставало гірше. Один інвалід війни, як лікарі його не переконували, що із облітеруючим атеросклерозом йому радонові ванни протипоказані, пішов у міськком партії зі скаргою. Звідти негайно надійшла вказівка: «Прийміть інваліда!» Ускладнення довелося лікувати у судинного хірурга, можливо, йому вже чоловік повірив…
Коли ж відзначали десятиріччя лікарні і колеги приїхали до них на всеукраїнську конференцію, Ганна Шандра, провівши попередньо широкомасштабне анкетування серед хворих, могла не лише підбити підсумки функціонування бальнеологічної лікарні, а й запропонувати ряд медичних висновків і спостережень, що з часом сприяло розширенню діапазону лікувальних можливостей закладу.
Далі буде
Світлана Орел