Досить важко дотримуватись карантину, коли звик бути вільним, регулярно зустрічатися з друзями, обмінюватись думками з колегами. Але …нема ради. Хіба хочеш – мусиш! Та й куди податися, коли кафе, кіно, театр, бібліотеки, музеї – усе зачинено, а супермаркет за сто метрів від твого під’їзду, ще за десять – аптека. Але ось – виникла потреба зайти до офісу. Уже – радість. Раз фактично на тиждень вибираєшся у центр. З Полтавської, геть не віддалений район, але за нинішніх умов, свого роду острів.
На зупинці людей, як завжди. Тут серед дня не буває багатолюдно. Цього разу – двоє, білява дівчина і чоловік середніх років. Обоє у масках. Я – третя. Значить, скоро поїдем, адже в тролейбусах лімітовані місця, а більшість маршруток через економічну недоцільність їздити припинили. Але … підійшов один тролейбус, другий – місць нема. Зате людей на зупинці суттєво побільшало: висока сива бабуся у довгому чорному пальто, і протилежність їй – низенька, товстенька, як колобок, жіночка середніх років із двома важкими пакетами в руках. Ще одна така ж, тільки стрункіша. Двоє галасливих хлопців. Наступний тролейбус навіть не зупинився…
Раніше на цій зупинці більше двох-трьох хвилин стояти не доводилось, а тепер… Ситуація ставала невеселою. І раптом – клас! Прямо переді мною, хвацько розвернувшись, зупинилась маршрутка. 6-ий номер. Тут вона ніколи раніше не розверталась – маршрут набагато довший, але водій, очевидно, вирішив його суттєво скоротити. Ніхто не запитує й не обурюється, всі раді – нарешті поїдемо. Водій у масці, пасажири теж, усе, як належить.
«Назад піду пішки, – думаю собі, – трохи далекувато, але пройтися корисно». І ось – справа моя швидко залагоджена, правда, потрібен ще приватбанківський термінал. Раніше вони, здається, у центрі траплялися на кожному кроці. А тепер… У деяких непродовольчих магазинах – не зайдеш, вони на замку. Відділення банків теж зачинені – працюють тільки зранку. Ніби того проклятого коронавірусу після обіду більшає… Чомусь навіть ті термінали, які діяли раніше, перетворились тільки на банкомати. Як, наприклад той, що на розі колишнього будинку взуття, що навпроти площі Героїв Майдану. О, один знайшла – навпроти колишнього дзеркального гастроному. Черга. Стою, бо треба.
Білявка, яка дуже довго чаклувала біля нього, відійшла, троє молодих людей щось бігають туди-сюди, намагаються розміняти якісь купюри. Жіночка, що переді мною, натиснувши пару кнопок, оголошує: «Він уже готівку не приймає!»
Приїхали! Точніше, тепер треба їхати додому. Пригадую, що у моєму супермаркеті при вході теж ніби був термінал. Про те, щоб іти пішки, немає й мови. Оббігала уесь центр у пошуках того клятого терміналу – ноги аж гудуть. Та й магазини не обминула – коли ще виберешся сюди, а у близенькому супермаркеті не все є до чого звикла і чого хочеться. І на пошту зайшла. Інтернет, ясна річ, працює, але від свіжих газет не можу відмовитись.
На зупинці «Головпоштамт» людно – семеро! Коли ж це звідси виїдеш? Електронне табло показує, що до найближчого тролейбуса – шість хвилин (гарна штука, до речі, ці табло, от би їх на кожну зупинку!). Не проблема почекати. От тільки, чи будуть місця? До наступного – скільки? 15 хвилин. Гірше, але не смертельно.
– Чотири місця, – оголошує кондукторка. «Не потрапляю!», – подумалось. Та, виявилось, не всім, хто стояв на зупинці, підходить цей маршрут. І я досить швидко повертаюсь на свій острів – вулицю Полтавську. Із 6 квітня їздити міським транспортом зможуть тільки ті, хто матиме спеціальну перепустку. Отож, наші острови залишаться ними надовго, принаймні до кінця карантину.
Світлана Орел