Є імена, які промовляють тихо — але коли прислухаєшся, то відчуваєш цілу епоху. Такою була Любов Панченко. Мисткиня. Модельєрка. Шістдесятниця. Тихий фронт української культури, яку вона рятувала в добу, коли це означало — втратити все.
Народилася вона 2 лютого 1938 року на Київщині, у селі Яблунька, що нині входить до міста Буча. Роки її дитинства — війна і повоєнна розруха. Але з найперших літ у неї було дві пристрасті: вишивка і малювання. Навчалася в Київському училищі прикладного мистецтва, де опанувала мистецтво вишивки. І вже тоді в її роботах проростали ті самі кольори, лінії, ритми, що згодом стали візитівкою її стилю — українське бароко в сучасній формі, натхненне народним орнаментом і модернізмом.
У 1960-х Любов Панченко працює в Республіканському будинку моделей. Вона створює колекції, які могли б дефілювати на подіумах Парижа. Але ні. Вони були занадто українські. В її одязі — вишиті елементи, стилізація під народне вбрання, символіка. Радянське начальство критикує: «Пора міняти стиль». На що Панченко відповідає легендарною фразою: «А може, пора міняти міністра?»
Вона не просто дизайнерка — вона художниця з великої літери. Працює в живописі, графіці, лінориті, акварелі. Створює колажі, панно, ілюстрації до книжок. Особливо сильні її текстильні колажі, зроблені з клаптиків тканини — тієї самої, що залишалася після пошиття пальт у Будинку моделей. Серед тем — шевченківський цикл, народні пісні, образи української жінки, козацькі легенди, писанки.
Але вся ця краса — поза офіційним мистецтвом. Виставок немає. Немає друку. Немає Спілки художників. Влада мовчить, а КДБ — стежить. Бо Панченко — шістдесятниця.
Вона — одна з тих, хто відстоював Україну не на мітингах, а у візерунку, фарбі, слові. Її дім у Бучі — осередок культури: там збираються митці, правозахисники, звучать українські пісні, колядують на Різдво. В’ячеслав Чорновіл, Алла Горська, Іван Світличний — вони були друзями Панченко. Вона вишила останню сорочку, в якій поховали Аллу Горську. Коли арештували дисидентів — КДБ викликало і її. Але вона мовчала. Не зрадила жодного імені.
Її називали кольоровою відьмою радянського Києва. У вишитій сорочці, із довгою косою, у власноруч пошитому вбранні, вона викликала подив, злість, страх. Якось у електричці пасажири почали її ображати за вигляд — довелося переїхати до майстерні подруги-художниці на два роки.
Понад 30 років вона творила в шухляду. Без виставок. Без гонорарів. Без визнання. Та її роботи — це вогонь, що не згас. Після здобуття Україною незалежності Панченко нарешті помітили. У 2001 році її нагородили премією Василя Стуса. У 2008 — перша велика виставка. А згодом — визнання: геніальна, українська Клімт, перлина нашої культури.
Але доля вирішила випробувати її ще раз…
2022 рік. Буча. 84-річна Любов Панченко не покидає свій дім. Окупанти приходять — вона не відчиняє. «Не хочу вас ні бачити, ні чути!» — каже з-за дверей. Тижні без світла. Без газу. Без їжі. Художниця голодує. Холод. Виснаження. Потім вибух снаряда у дворі. Вибиті вікна. Панченко — непритомна на підлозі.
І тоді — маленький пес, ї улюбленець, вибігає через вибите вікно. Гавкає. Біжить до сусідів. Веде їх. Вони знаходять Панченко. Евакуюють під обстрілами. Везуть до лікарні в Києві. Вона приходить до тями. Кілька слів. Усмішка. Але серце не витримує. 30 квітня 2022 року вона померла. Від голоду. Від контузії. Від війни.
Поховали її в рідній Бучі. Там, де вона народилася. Там, де не зрадила себе.
Сьогодні її картини — в музеях. Вулиця в Бучі — носить її ім’я. У 2023 про неї зробили ретроспективну виставку «Всесвіт Любові». А в серцях — вона завжди буде тією, хто творив Україну, коли за це могли посадити. І вмерла — бо знову прийшли нищити те, що вона захищала усе життя. Її зброя — не кулемет. А фарба, голка і совість.
Любов Панченко — це і є Україна. Її біль. Її краса. Її незламність. Світ має знати, кого ми втрачаємо. І кого маємо берегти в пам’яті — як світло, яке веде нас у темряві.