Високопреосвященнійший Архієпископ Уманський і Полтавський Ігор (в миру Іван Семенович Губа) народився 21 червня 1885 року у селі Бандурівка Олександрійського повіту на Херсонщині в козацькій родині вихідців з Гетьманщини – Семена та Агрипіни Губів. Його батьків, четверо братів і сестер замордували російсько-більшовицькі карателі Голодомором – геноцидом у 1932-1933 роках. Іван Губа закінчив церковно– парафіяльну школу, а у 1908 році закінчив середньотехнічну освіту і працював архітектором і будівельником у земстві до 1917 року.
Навесні 1917 року Іван Губа активно включається у боротьбу за українське національне відродження. Він зголошується до військ Центральної Ради. За часів Гетьманату вступає до богословських курсів Кам’янець – Подільського університету, який успішно завершив у 1919 році.
Через активні бойові дії Іван Губа зголошується до армії УНР.
Козак Іван Губа розділив долю свого війська і у лавах армії УНР з боями проти російських окупантів у 1920 році переходить через Збруч і потрапляє у табори для інтернованих. Наприкінці 1921 року Іван Губа дізнається, що чекісти на батьківщині замордували його дружину з малолітнім сином. Він зголошується послушником до Богоявленського монастиря у Крем‘янці. Тут його рукополагають у диякони. 15 січня 1922 рокі диякона Івана Губу єпископ Діонісій (Валединський) висвячує у священники.
Отець Іван Губа числився позаштатним священником у Кременецькому Богоявленському монастирі, а також виконував обов’язки настоятеля Української біженицької православної парафії у Ченстохові, до якої належало багато представників української військово-політичної еміграції. Дяком цієї парафії був козак армії УНР Федір Григоренко. 3 липня 1922 року направлений настоятелем Преображенської парафії у селі Квасів на Горохівщині. Також отець Іван Губа був призначений настоятелем Микільскої парафії у селі Охлопів. 1 березня 1925 року отець Іван Губа переведений настоятелем Благовіщенської парафії у Ковелі. Також отець Іван став настоятелем храму святого Юрія у селі Дубова.
Навколо своєї ковельської парафії отець Іван Губа об’єднав багато ветеранів армії УНР, серед них лікар Микола Пирогів, Семен Підгірський, Михайло Крат. Протоієрей Іван Губа був одним із засновників Богословського товариства імені митрополита Петра Могили, а 10 квітня 1932 року став членом Комісії перекладу Святого Письма та богослужбових книг українською мовою при Українському науковому інституті у Варшаві.
З приходом сталінських військ у 1939 році на Волинь, отець Іван переховується у глибокому Поліссі. 10 лютого 1942 року отець Іван Губа в Пінську пострижений в монахи з іменем Ігор та хіротонізований на єпископа Уманського УАПЦ архієпископами Олександром (Іноземцевим), Полікарпом (Сікорським) і єпископом Брестським Георгієм (Кореністовим).
13 березня 1942 року єпископи Никанор (Абрамович) та Ігор (Губа) з благословення архієпископа Полікарпа (Сікорського) прибули до Києва для організації життя УАПЦ у Центральній і Східній Україні.
Місцем перебування єпископа Уманського Ігоря (Губи) була визначена Біла Церква на Київщині, куди він прибув 3 квітня 1942 року. Тут він взявся за активне відродження українського церковного життя у центральній Україні. Владика відкривав закриті більшовицькими безбожниками храми і особисто служив там Літургії. Єпископ Ігор (Губа) разом з владикою Никанором (Абрамовичем) за перші три місяці свого служіння на Київщині рукоположили 122 священники. Під час Київського собору 9-17 травня 1942 року у Андріївському храмі владики Ігор та Никанор рукоположили шість нових єпископів УАПЦ: Фотія (Тимощука) на єпископа Чернігівського і Ніжинського, Мануїла (Тарнаського) на єпископа Білоцерківського, Михаїла (Хорошого) на єпископа Єлизаветградського, Мстислава (Скрипника) на єпископа Переяславського, Сильвестра (Гаєвського) на єпископа Лубенського, Григорія (Огійчука) на єпископа Житомирського.
Пізніше владика Ігор мав стати архієпископом Полтавський і Кременчуцький УАПЦ — нововідкрита єпархія, але через заборону німецьких властей до обов'язків не приступив і до Полтави не поїхав.
З благословення владики Ігоря (Губи) у багатьох містечка і селах Уманщині і Білоцерківщини у 1942-1943 роках насипалися могили та встановлювалися пам’ятники на честь жертв Голодомору-геноциду українського народу у 1932-1933 роках. Владика Ігор освячував їх особисто і служив на могилах панахиди.
Через наступ сталінських військ, у вересні 1943 року Владика Ігор (Губа) у супроводі працівників єпархіального управління залишає Білу Церкву і через Рівне прибуває до Луцька, де отримує благословення митрополита Полікарпа на подальшу еміграцію і духовну опіку українських біженців. Владика переїздить до Холму, згодом до Варшави. З 1944 року переїздить до Карлсруе, служив в Аугсбурзі, цього часу вже в сані архієпископа керував Аугсбурською православною церковною округою. Служив у таборах Ді-Пі.
Останній собор єпископів УАПЦ у Німеччині 3-5 листопада 1949 року доручив владиці Ігорю виїхати до Аргентини з титулом Буенос-Айреський, а його духовна влада поширювалася на всю Південну Америку.
Через різьке погіршення здоров’я Владика Ігор до Аргентини не поїхав. 18 лютого 1951 року він переїхав до США. З 1954 року належав до УАПЦ в екзилі, котру очолював митрополит Палладій (Відибіда-Руденко).
22 грудня 1957 року параліч розбив кремезне козацьке тіло владики Ігоря. Хворим владикою опікувалася його парафія Святої Трійці УАПЦ у Нью-Йорку.
1961 року вже прикутий до інвалідного візка архієпископ Ігор (Губа) та парафія Святої Трійці в Нью-Йорку вийшли з юрисдикції УАПЦ у екзилі та перейшли до юрисдикції УАПЦ митрополита Никанора (Абрамовича).
Упокоївся владика Ігор (Губа) 24 листопада 1966 року у Нью-Йорку. Похований на українському цвинтарі у Саунт Бавнд-Брук поруч з багатьма іншими своїми друзями – ветеранами Армії УНР. Чин поховання здійснив архієпископ Мстислав (Скрипник) у співслужінні багатьох священників.