20 жовтня 2025 року виповнюється 75 років від дня народження нашого земляка, поета, прозаїка, дитячого письменника, члена обласного літоб’єднання «Степ», олександрійського літклубу «Джерело» Євгена Михайловича Желєзнякова.
Він – письменник від землі, на якій народився в селі Протопопівка Олександрійського району Кіровоградської області в сім’ї вчителів, і куди повернувся, вийшовши на пенсію.
У коротку біографію ювіляра вміщено чималий життєвий та творчий досвід.
Після школи вчився в Олександрійському індустріальному технікумі. Захоплення технічним конструюванням, як і любов до фотографування та гри на акордеоні, і колекціонування та автосправи залишилися в нього на все життя.
У 1972 р. Євген Железняков закінчив філологічний факультет Кіровоградського педінституту ім. О. Пушкіна (нині – Центральноукраїнський університет імені Володимира Винниченка).
Під час служби в армії був кореспондентом газети у Прибалтійському військовому окрузі. Потім свій трудовий шлях продовжив журналістом у телерадіокомітеті, в обласних газетах «Кіровоградська правда» і «Народне слово». Свою літературну діяльність Євген Михайлович розпочав у 70 –80-х рр. з публікацій в обласній та республіканській періодиці, альманахах «Вітрила» та «Кроки».
Літературний доробок Желєзнякова складають чотири книжки віршів та оповідань для дітей «Ходить весело вітрець» (1976), «Виріс в полі колосок» (1985), «Танкодром» (1987), «Моє село» (1993); мемуари про війну «Вибухи гримлять на Волині» ( у співавторстві з Григорієм Балицьким, 1990), три збірки лірики для дорослих: «Чужая жена» (2001), «Поминальні роки» (2005), «Споришева стежка» (2015).
Були у поета з Олександрійщини публікації у десятках журнальних видань в Україні, Польщі, Угорщині, Латвії. У своїй поезії письменник-земляк лишається вірним рідному селу та його головній моралі: вчитися жити у природи й оточуючих людей.
Розуміння дитячої душі, мови і мрії, залюбленість в рідний край роблять рядки Євгена Желєзнякова хвилюючими душу, близькими і дорослим, і дітям.
З ювілеєм Вас, Євгене Михайловичу, хай життя довго ще радує і надихає братися за перо!
Маленький кухар
Кошеня компот варило
Дуже лапки потомило.
Узяло відро води
Солі вкинуло туди,
Одинадцять картоплин,
Капустину й п’ять морквин.
І скришило залюбки
Два червоних буряки.
Добре все було б та от –
Вийшов…борщ, а не компот.
* * *
Мені під ноги осінь кине
Листок пожовклий, мов вінець.
Мов для маленької дитини,
Веселий м’ячик-стрибунець.
Та я радітиму й від того,
В руці затиснувши його.
Коли ми підемо до Бога,
Не візьмем навіть і того…
Літературно-меморіальний музей І. Карпенка-Карого