Ми всі прийдемо з цієї війни травмованими. Хтось фізично, хтось психологічно. Ми будемо наново вчитися жити у світі без вибухів, прильотів і страху за СВОЇХ. Нам слід бути готовими, що нас не розумітимуть рідні, не сприйматимуть друзі, покинуть колись кохані…
І нам доведеться починати з початку… Знайомитись, питаючи, чи була вона на війні, найматись або наймати на роботу, запитуючи, чи був ти на війні і що ти там робив.
Ми бачимо багато горя, але бачитимемо його набагато більше, коли повернемось… якщо повернемось...
Ми не ідеальні. Не кіборги, не термінатори, а прості люди, які ще вчора жили звичайним цивільним життям. Ми робили і робимо помилки. Ми намагаємось пам’ятати довоєнні часи, але все більше забуваємо їх. Ми звикаємо. Ми втомлюємось. Ми плачемо або п’ємо горілку. Ми приймаємо наркотики. Ми боїмося. Ми… ми… ми…
Підтримуйте тих, хто на війні. Своїх близьких та своїх далеких. Любіть на 300 відсотків. Живіть на 500 відсотків. І чекайте… Ми повернемось. Обов’язково. Самі або у ваших снах чи кошмарах.
Ігор В’юн, просто роздуми