100 років – Петру Тодоровському, кінорежисеру, композитору, письменнику, заслуженому діячу мистецтв України!
Петро Юхимович Тодоровський народився 26 серпня 1925 року у місті Бобринець. Родина пережила голод. Коли почалася війна сім’я евакуювалася в Саратовську область, звідки Петро Тодоровський пішов на службу в армію. Спочатку, влітку 1943 року, став курсантом Саратовського військово-піхотного училища, в червні 1944 року у званні молодшого лейтенанта потрапив на фронт, де командував мінометним взводом у складі Першого Білоруського фронту. Петро Тодоровський пройшов з боями Україну, Польщу, Німеччину, штурмував Берлін, був поранений і контужений.
До 1949 року Тодоровський служив офіцером у військовому гарнізоні під Костромою. З 1949 по 1954 рік навчався на операторському факультеті Всесоюзного Державного інституту кінематографії. Кіношником він мріяв стати, ще коли на фронті побачив оператора, що знімав їх після вдалої атаки: «Нас уже не буде, а плівка залишиться. Я загадав, коли залишуся живим, то буду кінооператором». У 1955-1972 роках Тодоровський працював оператором на Одеській кіностудії. В якості оператора він зняв фільми: «Весна на Зарічній вулиці», «Моя дочка», «Два Федори», «Спрага», «Ніколи». Першою його режисерською роботою була воєнна драма «Вірність» (1965). Петру Тодоровському присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв УРСР (1967).
Ще в 60-х роках він почав виступати як композитор, у 1970 – вперше знявся як актор у фільмі «Був місяць травень». У своїх фільмах Тодоровський і режисер, і композитор, і сценарист. Більшість фільмів – це авторські спостереження, в основі яких факти його біографії. «Військово-польовий роман» (1983) увійшов у номінацію кращих зарубіжних фільмів, представлених на премію «Оскар». Фільм «Ретро втрьох» був представлений на кінофестивалях у Берліні, Лондоні, Монреалі, Карлових Варах, Белграді, Будапешті.
Як режисер Петро Тодоровський зняв фільми: «Ніколи», «Вірність», «Фокусник», «Міський романс», «Своя земля», «Остання жертва», «В день свята», «Кохана жінка механіка Гаврилова», «Військово-польовий роман», «По головній вулиці з оркестром», «Інтердівчинка», «Анкор, іще Анкор», «Яка дивна гра», «Ретро втрьох», «Життя повне забав», «В сузір’ї Бика», «Ріоріта». Як письменник він написав «Військово-польовий роман: Кіноповісті» і «Поминай – не поминай. Найкращі роки нашого життя», де поділився своїми спогадами про голодомор в Бобринці.
Помер у Москві 24 травня 2013 року. Його син Валерій Тодоровський і його внук Петро Тодоровський теж наразі є кінорежисерами і сценаристами.
Нагороджений орденами: два ордени Вітчизняної війни І ступеня (1945, 1985), орден Вітчизняної війни ІІ ступеня (1945),орден «За заслуги перед Вітчизною» ІV ступеня (1995), орден «За заслуги перед Вітчизною» ІІІ ступеня (2000), орден «За заслуги перед Вітчизною» ІІ ступеня (2005). Заслужений діяч мистецтв УРСР (1967), Народний артист РРФСР (1985). Лауреат премій: «Ніка» (1992), «Кінотавр» (1993), «Кіношок» (1995), «Золотий Овен» (1995), Державної премії Російської Федерації (1996).
В Бобринці та Кропивницькому є вулиці, названі його ім’ям. На школі, де Петро Тодоровський навчався, встановлена пам’ятна дошка.
Літературно-меморіальний музей ім. І. Карпенка-Карого