Днями на моїй вулиці Полтавська дзижчали газонокосарки – косили невеличкі газони, які встгли піднятися після травневих дощів. Трава соковита, зелена, подекуди якісь квіточки. Навіщо ж робити на її місці суху пустелю? Та хоч би прибрали той покіс і залишки сміття! Відомо, що навіть трава гасить спеку. А вона не забаридась…
Якраз під руку потрапив опис косовиці, що саме у ці дні століттями чинили наші предки. Подано за книгою Михайла Максимовича "Дні та місяці українського селянина", 1856 рік.
«Місяцем, що має назву червень, або червець, починається літо. Тоді для селянина настає гаряча робоча пора, і він передусім береться за косовицю, запасаючи на неї хліба й горілки, наче на весілля, бо жодна інша селянська робота не відбувається з такими розкошами.
Чи запрошують косарів за поденну платню, чи на толоку, чи як боржників, що повинні відкосити день за десятину землі, взятої під сівбу, однак господар, за давнім звичаєм, повинен: везти своїх косарів волами на сінокіс і назад, хоча б це було й недалеко від хати; годувати їх досита й смачно, чотири рази на день, а в минулому й п'ять разів, тобто сніданням, обідом, полуднем, підвечірком та вечерею; напувати своїх косарів горілкою досхочу, підносячи чарку не тільки за їдою, до кожної страви, але й під час роботи, коли на осонні косар погамовує свою спрагу не стільки водою, скільки горілкою.
Таким чином, на косаря в день припадає не менше кварти (до літра), незважаючи на те, що за день роботи косареві і за кварту горілки шинкареві нині платиться вже не по десять шагів, як колись, а й учетверо та вп'ятеро. До того ж і горілка в шинках давніш продавалася добра, а тепер здебільшого смердюча й слабка, тож гостинному господареві для належного задоволення своїх гостей доводиться витрачати її більше, ніж у минулому.
Щедра господиня, зі свого боку, випікає на косовицю достатній запас паляниць та пирогів; і як тільки вона вирядить з дому поїзд, до неї сходяться сусідки "погладити косарям дорогу" (снідати) і допомогти зварити обід, з яким господиня, за давнім звичаєм, повинна сама прийти на сінокіс, нарядившись по-святковому.
Господар збирає до себе косарів стільки, скільки йому їх потрібно, щоб закінчити косовицю за один день. Тим-то величина сінокісних лук та облогів здавна вимірюється в Україні числом косарів на десять, на двадцять тощо. Косарі, скільки б їх не зібралося на косовицю, завжди ставлять над собою одного старшого, що його називають отаманом, та підстаршого, осавула. Отаман ходить з косою попереду всіх, керуючи і роботою косарів, і ходом сінокісних ручок, що вимагає певного досвіду й тямовитості. Місце, куди косарі ставлять свої вози на цілий день, називається кошем: сюди вони сходяться їсти, і для цього кожного разу піднімають закличну віху. Тоді за чаркою косарі висловлюють побажання господареві, щоб дав Бог на сіно гнойок, а на волики лойок; косарям же зичать ведмежої сили!
А коли трапиться, що на свіжі покоси впаде дощ, від якого темніє сіно, то кажуть тоді: "Сіно чорне, але зима біла поїсть".
Після заходу сонця, наприкінці робочого дня, всі косарі з отаманом збираються в лаві, наставляють коси наперед і, помантачивши їх тричі (тобто погостривши мантачками дерев'яними лопатками), кидають перед собою на землю, тричі доземно вклоняються, а тоді кажуть:
Спасибі Богу за помогу! Спасибі й вам, панам отаманам і хазяїнам, що день уробили і нікого не били!..
Останні слова стосуються звичаю, за яким отаман має право покарати мантачкою того косаря, котрий хильнув би зайву чарку й прогуляв би частину робочого дня або чимсь іншим провинився б на неславу одноденного товариства. Відзнакою особливого становища косарського отамана було й те, що коли приїжджали з косовиці в господарський двір на вечерю, то господиня підкладала під нього подушку, а господар, піднісши йому першу чарку, віддавав йому в руки пляшку з горілкою, і отаман за вечерею частував косарів; господар же особливо пригощав своїх сусідів, що прийшли до нього на потрушини.
На цю вечерю, яку власне називають косаркою, заздалегідь сходяться до господині її сусідки ложки мити. Мали право бути на тій вечері жінки всіх косарів, що косили цього дня господареві. Певна річ, що косовиця, розлягалася голосними піснями зранку до вечора:
Гей, нуте косарі, Бо не рано почали!
Хоч не рано почали, Да багато утяли!
А в кінці дня й косу перетворюють на музичний інструмент: збивши її з дерев'яного кісся, один косар тримає її за п'ятку й постукує в неї мантачкою, а інший, стоячи на колінах, охоплює косу долонями то вище, то нижче, і таким чином видобуваються з неї доволі приємні звуки під лад пісень.
Деякі косарі вміють грати на косах, водячи злегка бруском по пругові коси. Під ці звуки косар, розгулявшись, виб'є важкого третяка, з приспівками:
Ой, гоп!
По дорозі жук, жук...
Тоді й господиня повеселить гостей своєю пісенькою:
Ой на горі косарики
косять,
Да у мене вечеряти
просять...
Услід за косовицею йде згрібання сіна, або гребовиця. Громадять сіно на покосах переважно дівчата й молодиці, складають у копиці здебільшого парубки. При такому складі робітників та й завдяки самій праці із запашним сіном гребовиця є найвеселішою справою в господарстві, куди сходяться, як на гуляння.
Громадільникові за день платили раніше по п'ятаку та по гривні мідними грошима, а тепер платня піднялася до п'ятака серебром та до сороківки (тобто гривеника). Гребцям уже немає таких розкошів, як косарям: на обід їм варять один куліш, та й то не скрізь; на полудень дають хліб та сіль, і тільки на вечерю варять їм у хаті господаря добрий борщ і кашу та частують горілкою. Тим-то гребці з таким нетерпін-ням чекають вечері...
У багатьох місцях України ведеться такий звичай: закінчивши робочий день, пара або двоє гребців стають попереду інших; їм на плечі ставлять невеличку дівчинку, яка тримається за підняті вгору граблі, і так ідуть всі з піснями до свого куреня. Звідти громадільники вже юрмою йдуть до двору господаря, також з піснями; у минулому ж гребців, як і косарів, везли додому возами...