Програмний виступ Валерія Залужного в журналі The Economist наробив багато галасу в Україні та поза її межами. Статтю та інтерв’ю Головнокомандувача ЗСУ обговорюють політики, лідери громадської думки, публіка. Для багатьох його слова стали відром холодної води на голову. Генерал не надто беріг почуття читачів, натомість прямолінійно виклав, у якій складній ситуації опинилися Збройні сили на другому році війни, та запропонував варіанти виходу з неї.
Геть спокійною залишилася тільки одна група людей. Це власне військові, підлеглі Головкома. Адже генерал озвучив речі, що є очевидними для нас, воїнів, уже приблизно з пів року. В армії викладені ним тези — вже давно в статусі банальностей і трюїзмів. Так, після провалу минулорічного бліцкригу Росія ще минулої зими свідомо перейшла до стратегії виснаження. Російський Генштаб вважає, що в такому форматі війни в них більше шансів. Цей висновок противник підкріплює зіставленням мобілізаційного та оборонно-промислового потенціалу двох країн, а також власними прогнозами поступового зменшення підтримки України з боку союзників.
Так, очікуваний і широко анонсований український контрнаступ через завищені суспільні очікування перетворився з військової операції на політичну. Політичне керівництво, намагаючись продемонструвати успіхи, погнало війська в атаку раніше, ніж завершилася адекватна підготовка. Зрештою втрати виявилися непропорційно великими, а успіхи — скромними. Стратегічну ситуацію переламати не вдалося. Так, під час контрнаступу радше прагнули пофарбувати окуляри глядачів телемарафону в рожевий колір солдатською кров’ю, ніж розгромити ворога. У підсумку два армійські командування припустилися тієї самої помилки. Спочатку російські генерали стерли свій наступальний потенціал об нашу оборону, а потім ми — об їхню. Тепер обидві армії зализують рани, роблять висновки, готуються до нових боїв і проводять локальні наступальні операції.
Поточна ситуація може виявитися нетривалим періодом крихкої рівноваги, після якої маятник хитнеться в той чи той бік. А може стати точкою входу в тривалу позиційну війну, як того прагне російське командування, сподіваючись таки продавити наше військо хвилями м’яса та заліза, що безперервно поповнюються.
Що далі?
Генерал Залужний позиційної війни не хоче й пропонує низку заходів, аби її уникнути. Противник наш позиційної війни не те щоби хоче, але допускає як варіант розвитку подій. Хто з них врешті-решт виявиться правий, ми не знаємо. Тому змушені розглядати аж чотири можливі сценарії.
Третій — геть поганий. Це довжелезні черги в обмінках на Хрещатику, де гривні міняють на рублі в стислі терміни та за грабіжницьким курсом, установленим окупаційним урядом. Його не розглядаю, бо мене тоді вже, найімовірніше, не буде в живих.
Четвертий — перемовини та політичне рішення. Не проглядається навіть на горизонті. Ми хочемо бути, а наші вороги хочуть, аби нас не було. Не обов’язково фізично, але неодмінно як ідентичності. Така диспозиція залишає не надто багато простору для компромісів. Відступитися теж ніхто не може. Для нас це — питання збереження себе. Й Росія, доки нею керує Путін, теж не відступиться. Для її очільника це життєво важливо. Диктатори, щоб ви знали, від настроїв у суспільстві залежать набагато більше, ніж демократично обрані лідери. Президент-демократ може спокійно програти вибори, піти у відставку й решту життя заробляти виданням мемуарів і лекціями в найпрестижніших університетах. Президент-автократ — ні. В нього тривалість життя й правління збігаються. І поразок у війнах їм не пробачають. Бо диктатор може бути яким завгодно, тільки не слабким.
Отож, найімовірнішими залишаються дві можливості. Перша — та, якої прагне генерал Залужний. Уникнення позиційного глухого кута через розвиток високотехнологічних озброєнь. Друга — тривала позиційна війна.
Генерал дещо недоговорює
Ці два сценарії одне одному не суперечать. Генерал не окреслює часових меж запропонованих реформ у армії. Тому цілком може статися так, що ми будемо змушені довго накопичувати сили перед рішучим розгромом сил вторгнення. З цього випливає ще один неприємний висновок. У позиційній війні протидіяти стратегії виснаження неможливо зусиллями самої лише армії. Я можу зрозуміти прагнення багатьох співвітчизників абстрагуватися від війни, доручивши це виключно військовим, а свою участь обмежити патріотичними постами в соцмережах, спорадичними донатами й триманням економічного фронту.
Та, як казав у одній п’єсі Лесь Подерв’янський вустами Мурзика Васильовича, «вам так не буде». Під час Першої світової війни аж чотири могутні імперії намагалися вести війну в такий спосіб. Армія воює — решта живе звичним життям. Жодна з них не вціліла. З усіх держав із імперським статусом збереглася лише одна — Британія. Тому що діяла інакше. Валерій Залужний каже лише про військові аспекти. Та розвиньмо його думку й поміркуймо, як зміниться вся країна під впливом тривалої війни.
Можна сплутати Бабеля з Бебелем, але не NLAW із Javelin’ом
Першою відреагує система освіти. Базова військова підготовка вийде за межі армії та розповсюдиться. Частково це вже відбувається. Є чимало загальнодоступних курсів такмеду, стрільби, тактики, дроноводства тощо. Безкоштовних і платних. У технологічній війні вже незабаром постане питання не лише кількості, а й якості рекрутів. Армія не в змозі з нуля навчити геть непідготовлену людину всіх тонкощів hi-tech warfare. Тому військова підготовка прийде в школи, університети, гуртки та клуби. Воєнруку доведеться припинити бухати з трудовиком та фізруком і нарешті зайнятися своєю справою.
Компанія приятелів має збиратися на вихідних не лише для товариського футбольного матчу, а й іноді для гри в штурм посадки зі страйкбольною зброєю. Має бути нормою прихопити на пікнік чи в турпохід квадрокоптер, аби політати та порозглядати красоти Карпат. Цивільна водійська аптечка має поповнитися турнікетами, ізраїльським бандажем та оклюзійними наліпками, а охочі отримати водійське посвідчення мусять вчитися оперувати всім цим добром у автошколах. Це не обов’язково мусить мати присмак пафосу та героїзму. Багатьох речей можна навчитися в ігровому форматі. Як тренажер для американських пілотів, що згодом став культовою відеогрою Top Gun. Але базові навички солдата мають стати частиною освітньої програми незалежно від подальших життєвих планів школяра чи студента. Не всі з нас стають біологами чи математиками. Проте всі розв’язують рівняння й вивчають структуру ДНК. Так само навіть той, хто не прагне стати військовим, однаково мусить опанувати певні знання.
Український хлопець може плутати Бабеля з Бебелем, але не NLAW із Javelin’ом. Український хлопець може від хвилювання й недосвідченості заплутатися в мереживі дівочої білизни, але не в ременях розгрузки чи РПСки. Український хлопець мусить оперувати пультом дрона так само вправно й зацікавлено, як пультом своєї PlayStation. Український хлопець мусить знати інтерфейс «Кропиви» так само добре, як знає інструменти своєї улюбленої соцмережі. Військово-прикладні навички цілком органічно поєднуються з іншими знаннями. Прикладів безліч. У найпрестижніших коледжах тієї ж Британії юним джентльменам в одній програмі викладають історію мистецтв, правила придворного етикету, бокс і стрільбу.
Ми цього теж не уникнемо. І врешті доб’ємося того, що сам факт мобілізації перестане шокувати й викликати такий спротив, аж до масового ухилянтства. Людині, впродовж багатьох років оточеній мілітарними атрибутами, в рази легше перейти від цивільного життя до служби у війську.
Торгувати бойовим досвідом
Без економіки, яка стабільно працює і живить систему оборони грошима й необхідними товарами, нам гаплик. На західній допомозі довго не протягнеш. У Європі та США неодмінно траплятимуться фінансові та політичні кризи, й це впливатиме на обсяги та стабільність союзницької підтримки. Нам доведеться заробляти на боротьбу за життя самим. А отже, перебудовувати економіку та шукати нові джерела доходів замість постраждалих від війни галузей.
На сьогодні нові драйвери здаються досить очевидними. Чим може торгувати країна, що безперервно воює? Зброєю та найманцями. Вже робляться перші непевні спроби розгорнути на території країни спільне із союзниками виробництво боєприпасів та озброєнь, що добре зарекомендували себе в боях.
Програма генерала Залужного передбачає масштабний розвиток оборонно-промислового комплексу. На якомусь етапі ми зможемо продавати протестовані на фронті вироби на експорт. Конкурентною перевагою наших виробників якраз і будуть успішні кейси реального застосування продукції. Програмні рішення, вдалі зразки електронного обладнання, ті самі дрони, вдосконалені на підставі бойового досвіду. В цьому буремному світі на такий товар знайдуться покупці.
Кажучи про «найманців», я не маю на увазі ватаги головорізів на кшталт «вагнерів». Люди з бойовим досвідом цілком легально можуть продавати свої навички на ринку праці. Навчати іноземних солдатів, служити в міжнародних контингентах, працювати сек’юріті-офіцерами в міжнародних інституціях або службах безпеки приватних корпорацій.
Гадаю, в майбутньому постане питання легалізації приватних військових компаній. В легальному полі це будуть бізнеси, що приносять мільярди в бюджет країни. В нелегальному ж варіанті вони приноситимуть мільярди в чиїсь кишені. Але вони неодмінно з’являться, в цьому я не сумніваюся. З фронту повертатимуться люди, яким після тривалої служби більше нема чим заробляти. У них є вміння солдата, а цивільні компетенції втрачено на війні.
На зламі епох
Злам культурної парадигми не означає глобальної українізації чи масового продукування героїчно-патріотичного кон’юнктурного контенту. Такого лайна й нині не бракує, проте система цінностей не змінилася. З багатослівних лестощів на адресу українських захисників легко вичавити суть: цивільний — норма, військовий або ветеран — аномалія. Одні вбачають у вояках незламних героїв, інші — небезпечних психів із ПТСР. Суспільний консенсус наразі полягає в тому, що військові — це меншість, а їхній світогляд відрізняється від внутрішнього устрою «нормальної» людини.
З часом це зміниться. Мобілізація хвиля за хвилею проганятиме чоловіків через службу та війну. Багатьох дівчат-добровольців — теж. Багато з нас повернуться. Ми навчилися виживати. Ветеранів поступово ставатиме більше, й у певний момент кількість перейде в якість. Парадигма перевернеться. Служити та воювати — норма, абстрагуватися від війни — аномалія. Інстаграм-діви вестимуть у соцмережах курси «Як на побаченні відрізнити справжнього ветерана від рядженого». Хлоп бодай без ДФТГшки в анамнезі викликатиме співчуття з відтінком зневаги й огиди, як нині військовий із розладом адаптації. Клубні мажори фліртуватимуть із дівчатами, вдаючи із себе бойових офіцерів. Вибачте, мамині солодкі пиріжечки, але ваш час минає. Настає епоха нормальних пацанів.
Два полюси української політики
Ну й, нарешті, наше улюблене. Політика. В умовах тривалої війни ми не витримаємо довго без наших улюблених розваг — взаємних срачів і регулярних виборів. Тим більше, що це відверто небезпечно. В нас по сусідству — дві країни, де президенти не змінювалися по двадцять із гаком років. Самі бачите, до чого це призводить.
Політична риторика еволюціонуватиме разом із країною, а отже — доволі передбачувано. Політики не задають трендів, це роблять лідери. Політики просто експлуатують слабкості свого електорату. Нині популісти звертають свої меседжі до тих, хто прагне відсидітися, поки «наші котики» вирішують проблему.
Зі зростанням частки ветеранів цільова аудиторія змінюватиметься. В цьому середовищі відбуватиметься кристалізація рухів, об’єднань і політичних партій. Цей процес уже розпочався. Військові змушені боротися не лише з ворогом, а й із дебілізмом власних командирів, нехтуванням своїми правами та байдужістю суспільства. Тому ми вже об’єднуємо зусилля, навчаючи одне одного юридично обґрунтовано відмовлятися виконувати ідіотські накази, судитися за недоплачені премії та компенсації, вигризати передбачені законом преференції тощо.
В майбутньому неодмінно постане ще одне питання. В демократичній країні права та обов’язки нероздільні. Отже, ті, хто взяв на себе більше обов’язків, вимагатимуть і більшого обсягу прав. Із того, що можна пророкувати впевнено: в країні, де зайвих грошей нема та ще довго не буде, замість масштабних соціальних програм для ветеранів виникне ініціатива щодо пільгового оподаткування ветеранських бізнесів. Однак завжди будуть і ті, хто захоче проскочити на виборні посади на хвилі підтримки ухилянтів. Тож політики ділитимуться не на правих, лівих і центристів. Політичне життя країни, як електричний струм, бігатиме між двома полюсами: «ми вас туди не посилали» та «ми за вас кров проливали».
Війна
Перебіг власне подій на фронті передбачити важко. Лиш одне не викликає сумнівів. Якщо ми хочемо бути, на передку й далі доведеться рубатися так, щоби ХАМАС перелякано хрестився, а всім скаженим диктаторам світу в нічних жахіттях являлися українці.
Євген Шибалов, стрілець-гранатометник, солдат, 241-ша окрема бригада ТРО ЗСУ. У минулому – власний кореспондент ZN.UA у Донецьку