В умовах того божевілля, котре триває, доповідаю: «Мені байдуже, хто і яке рішення прийме стосовно моєї країни. Поки весь світ спостерігає, Європа стурбована, а трамп грає в хорошего руского, у мене є своя чітка позиція. Ненавиджу пукіна і його рабське оточення, смерть ху*ла або розпад росії буде моїм найкращим святом, котре буду святкувати кожен рік.
Ніколи не пробачу рашистам. Неможливо забути загибель моїх побратимів, тисячі вбитих дітей, закатованих та вбитих сотен тисяч українців, зґвалтованих жінок, спалені вщент міста.
Навіть якщо світ нас кине, продовжу знищувати ворога поки буде зброя, БК або будь-які засоби. Якщо закінчиться зброя, буд-якими засобами нищитиму все, що пов’язане з руским миром. Партизан, підпільник, повстанець тощо, називайте як заманеться. Будь-який спротив скрізь та у будь-якому місці.
Точно не буду жити в окупації, не буду жити в рашистському суспільстві.
Ще раз: ніколи не пробачу, не перестану нищити, всі зусилля на порятунок Української ідентичності, існування країни та збереження нації.
P.S. Єдине, що мене демотивує та спонукає іноді все кинути, жити для себе та взагалі звалити з країни (а така можливість у мене завжди була і є) – це не пуйло зі своєю тупорилою війною і рашистами, не зовнішні труднощі, а внутрішні, це розкол всередині країни. Суспільство, котре масово ведеться на іпсо та московитську пропаганду. Свої ж українці з відсутнім критичним мисленням, котрі на початку війни були як єдиний стрижень, а зараз демонструють здатність на зрадницькі вчинки та здіймають срач між собою. За сотні років так нічому і не навчились. Не навчились бути єдиними, розраховувати виключно на себе. Не навчились задавати собі питання: «а що я зробив сьогодні для країни» кожного дня, кожної години…
Не здамся, не звалю, ще вірю в людей».