Оскар-2020 (найпрестижніша в світі премія Американської кіноакадемії) може не остерігатися вірусу, оскільки урочисте вручення нагород уже відбулося.І перегляд у віртуальному кінозалі фільмів-лауреатів при вимушеній карантинній ізоляції є хорошим засобом розвіяти тривожні думки і одержати естетичне задоволення від професійно зроблених стрічок. Що дивитися передусім? Читайте огляд цьогорічної оскарівської продукції і обирайте.
Я переглянула низку стрічок, які увійшли в шорт-лист (фінальну групу) в номінаціях «Кращий фільм» та «Кращий міжнародний фільм».
«Шлюбна історія» (режисер Ноа Баумбах). Це хронологія шляху до розриву сучасної богемної (вона актриса, він режисер)пари. Розбігаються через амбіції – вона вважає, що може творчо реалізуватися лише на західному узбережжі США, а він не хоче туди переїздити з Нью- Йорка. Як і завжди в таких випадках, найбільше страждає ні в чому не винна людина - маленький син подружжя. У цьому буденно-розміреному фільмі чітко простежується принципова різниця між нашою та заокеанською ментальністю. Американський батько (Адам Драйвер) регулярно літає на побачення з сином через усю країну (це кілька тисяч кілометрів). А наші батьки після розлучення часто байдужіють до дітей, навіть якщо проживають з ними на сусідніх вулицях… Родзинка «Шлюбної історії» у тому,що хоча до чоловіка проситься на ночівлю його нахабнувата колега, а в жінки (Скарлетт Йоханссон) уже освоївся в домі метушливий бойфренд, ці двоє досі мають почуття один до одного. Так і хочеться крикнути: «То треба було до того обговорювати, хто що хоче у кар’єрі і хто на кого тисне у професії!»
«Одного разу в Голлівуді». Картина з такою назвою просто зобов’язана розповідати про те, як робиться кіно. А імена режисера Квентіна Тарантіно і виконавців головних ролей Леонардо ді Капріо та Бреда Пітта теоретично мали б забезпечити стрічці феєричний успіх. Насправді цього не сталося. І головна причина – фінал. Кінцівка фільму незрозуміла тим, хто не знає, за мотивами яких подій він знятий. На екрані двоє – актор з категорії збитих льотчиків (ді Капріо) і його, скажемо відверто, лакей каскадер (Пітт) розправляються з бандитами, що хотіли їх убити, і йдуть у гості до своєї сусідки Шарон Тейт. Так у фільмі. А по життю Тейт (дружину скандального кінорежисера Романа Поланскі, що нині живе у Франції) та її гостей убили сектанти. Ні за що, просто так. Дехто з убивць у в’язниці встигли одружитися, завести дітей і досі (майже півстоліття) не стомлюються писати прохання про помилування. Закрадається підозра, що режисер хотів хайпанути на кривавій темі, «виправивши» її хеппі-ендом, адже глядачі люблять, щоб усе гарно закінчувалося. До плюсів фільму я б віднесла хорошу роботу художника та оператора і легку пародійність показу закулісного життя кіно. І тут нарешті здійснилося моє бажання побачити ді Капріо не в ролі героя-коханця чи супермена. З такими лукавою усмішкою та сміхотливими бісиками в очах прямий шлях у комедійні актори, і в «Одного разу в Голлівуді» він до цього зрештою успішно прийшов.
«Ірландець». Гангстерська сага знаменитого режисера Мартіна Скоросезе з не менш відомим Робертом де Ніро в головній ролі. Рекет, корупція, убивства тих, хто заважає… Паралелі класичні: «Брати Ріко», «Хрещений батько», «Одного разу в Америці» і , на жаль наша щоденна стрічка Інтернет-новин. Цей фільм сварили за те, що героїв, котрі проживають на екрані від юності до глибокої старості, невдало омолодили. Мовляв, треба було, щоб одну й ту ж роль виконували різні актори. Але ж нерідко цей кастинг проводять так, що герой у 20 років категорично не схожий на себе 50-річного, так що цей момент я б не ставила авторам фільму у вину. «Ірландець» дає свою відповідь на загадку вбивства президента Кеннеді і немало місця відводить поличним інтригам та акціям протесту, а кіноакадемікам подобається публіцистичність у художніх фільмах. Ще й Мартін Скорсезе заявив, що завершує цим фільмом режисерську кар’єру. Хоча у нього уже в роботі новий триллер «Убивця місячної квітки»…
От кому б я дала статуетку за кращу чоловічу роль другого плану, так це Джо Пеші. Його герой настільки огидний по суті і настільки потворний зовні, що це аж заворожує.
«Біль і слава». Не дуже хотілося дивитися фільм із такою безликою назвою, ледве себе примусила – і була винагороджена! Ось де нарешті побачила те, чим славилися старе радянське кіно, а нині зрідка зустрічається в іспанському, польському та французькому – уміння акторів грати одним поглядом, поворотом голови і мовчанням. Там, де артисти це можуть, як правило, запам’ятовуються навіть третьорядні персонажі. «Біль і слава» майстра іспанського, європейського і світового кіно Педро Альмадовара неквапливо розповідає про долю немолодого чоловіка (Антоніо Бандерас). На екрані лише його спогади, хвороби та зустрічі зі знайомими, але дивишся – не відірвешся! Окрім блискучої акторської гри (Пенелопа Крус у ролі сільської знедоленої жінки – неперевершена!), глядача нездоланно затягують у свою орбіту кольори і стиль. Всюди мій улюблений бохо у лайт-версії, поєднання контрастних червоного і зеленого, мікс орнаментів, аксесуарів та біжутерії. І все це напрочуд гармонійно, легко і радісно! Дуже теплий, естетський і позитивний фільм.
«Паразити». Маленька Південна Корея вже понад десяток років є великою кінематографічною державою. Великою в сенсі якості кіно (згадаймо, наприклад, фільми Кім Кі дука). А «Паразити» Пон-Чжун хо недавно взяли Золоту пальмову в гілку в Каннах! Історія про те, як малозабезпечена родина шахрайським шляхом проникла в заможний дім, почалася і розвивалася комічно, а закінчилася шокуючою драмою. Це фільм про класову ненависть та про вікову і незнищенну заздрість бідних до багатих. А в ширшому розумінні – ненависть любителів «халяви» до тих, хто добився достатку чесною працею. Стрічка тонко психологічна, гостросюжетна, екзотична і практично бездоганна.
Ну хіба що хазяйка багатої родини надто добра та довірлива як для гламурної киці…але ж то їхня киця, а не наша! Може, наші мірки непридатні для корейської ментальності?
«Джокер»Тода Філліпса чимось нагадує знаковий для певної аудиторії фільм «Реквієм по мрії», хоча тематика різна, але об’єднують ці дві стрічки психічні девіації дійових осіб та знову ж таки виразна соціальна нота. Головний герой «Джокера» (Хоакін Фенікс) має мету – стати коміком. Мрія героя не видається мені високою і відповідно не викликає до нього симпатії. Проте коли його ні за що побили на вулиці – співчувала. А далі співчувала вже його жертвам, навіть якщо вони недостойні люди. Автори фільму, здається, натякають глядачеві: у фрика-коміка зірвало дах з вини суспільства. А мені чомусь здається, що суспільство (американське) винне у тому, що в ньому не можна примусово ізолювати та лікувати явно психічно хвору людину. Власне, так, як і у нас. Хоакін Фенікс зіграв напівбожевільного виразно до моторошності і цілком заслужив золоту скульптурку.
«Маленькі жінки». Солодко заснувши десь посередині фільму, я різко прокинулася з пекучою думкою: як можна таку макулатуру допускати до Оскара? І знаю ж, що можна. Можна навіть нагородити, як у 2018 нагородили старомоднючу «Формулу води» і нуднючу «Фантастичну жінку», а все одно обурююся. Стрічка розповідає про життя п’ятьох рідних сестер і доля жодної з них ніяк не хвилює. Складається враження, що на ролі нахапали випадкових актрис, які просто не встигли утворити зіграний ансамбль. І не схожі одна на одну. Їхні женихи та чоловіки взагалі ніякі. А харизматичний Тімоті Шаламе , що шедеврально зіграв у незаслужено, на думку мою та критиків, обділеному у 2018 році Оскаром фільмі «Назви мене своїм іменем», тут просто жалюгідний. Ну, який із нього батько з немовлям на руках? Його хоч зараз за шкільну парту сади, фактура категорично не підходить для ролі. Може, «Маленьким жінкам» милостиво дозволили підступитися до Оскара заради дотримання гендерної рівності, адже режисер жінка – Грета Гервіг (до речі, дружина постановника «Шлюбної історії»). Її фільм успішно пролетів повз Оскар позаминулого разу – і то був кращий від нинішнього фільм.
«Дилда». 29-річний режисер із Кабардино-Балкарії Кантемир Балагов зняв історію про травмованих другою світовою війною двох дівчат та про таких же покалічених у боях солдатів. Напружені взаємини двох «заклятих подруг» розгортаються на тлі післявоєнного радянського комунального побуту. Вчинки героїв рішуче спростовують переконання багатьох представників старшого покоління,що «раніше люди були добрішими». Може, й були. Але не ті, що у фільмі. Особливо Маша. То велике нещастя для будь-кого-зустріти на життєвому шляху таку Машу. а їх повно всюди. Починаючи з дитсадка і до нескінченності. Постійна приклеєна усмішечка, скляні очі і невпинне прагнення топтати на своєму шляху всіх і вся. У фільмі є дуже показова сцена, коли випещена мажорна мама застерігає Машу, що її син використає її і безжально покине. Очевидно, сценарист та режисер хотіли тим самим викликати у глядача жалість до дівчини- фронтовички і ненависть до ситої «аристократки», що під час війни тільки примножила свої статки. А в проекції на реальне життя саме цій самовпевненій леді слід боятися такої Маші. Вона знайде спосіб схрумкати всю родину і податися далі у пошуках нової здобичі.
«Правда і справедливість». Цей фільм режисера Танела Тоома представила Естонія. Маленька країна без особливих природних ресурсів і потужної економіки. Естонців менше мільйона (це як населення Кіровоградщини), але з якою наполегливістю та гідністю ця держава відстоює свою мову, етнокультурну самобутність і захищає їх від потужних чужорідних впливів! «Правда і справедливість» створена на історичному матеріалі. Тут показано життя селян, що на розкиданих по глушині хуторах намагалися добути хоч якийсь урожай із убогої заболоченої землі. Я бачила такі хутори у сусідній з Естонією Латвії. Зараз таких господарів називають фермерами. Але господарська діяльність у стрічці на другому плані. На першому …знову психіатрія. Сусід головного героя – типовий трикстер. У соцмережах таких називають хейтерами і флеймерами. Це люди, що розкидаються грубими обвинуваченнями та образами на адресу інших і їм не треба для того реального приводу. Та якщо у віртуалі цим зазвичай займаються тролі за гроші, то у даному фільмі скандальний хуторянин провокує і дратує сусідів просто так і при цьому часто шкодить і сам собі. Йому головне, щоб іншому було гірше, ніж йому. І той, хто відстоюватиме правду і справедливість у поєдинку з подібним типом, поступово стає таким і сам
І от Оскарів-2020 вручено. На завершальному етапі зі списку номінантів виключили «Дилду» та «Правду і справедливість». Щодо другого фільму так і хочеться вигукнути: « Ну, і де справедливсть?!» Якісну естонську «Правду і справедливсть» забанили, а слабесеньким американським «Маленьким жінкам» дали золоту статуетку за кращі костюми. А я тільки й пам’ ятаю , що на героїнях були довгі сукні…
Шкодую також, що ніяк не відзначено «Біль і славу». А далі вже тепліше. Оскар Бреда Пітта в «Одного разу в Голлівуді» – зіграно непогано, але головним чином завдяки тому, що роль була добре розписана за сценарієм. З нею далеко не гірше справився би й інший досвідчений актор.Той же Кіану Рівз, приміром. А от колоритний Джо Пеші в «Ірландці», то вже заслуга виконавця, однак пролетів. Оскар Лори Дерн за роль акули-адвокатки у «Шлюбній історії» – справедливо. Статуетка Хоакіна Фенікса за «Джокера» заслужено.
А найбільший і небувалий (не за кількістю, а за якістю) урожай золотих фігурок зібрали «Паразити». Аплодую! Мені здається, що й протестів від кінокритиків та глядачів за таке рішення буде мінімум. Успіх епічний і феєричний! Уперше за 92-річну історію премії Американської кіноакадемії найкращим фільмом визнана іноземна стрічка. Більше того, вона ж стала лауреатом у номінації «Найкращий міжнародний фільм». І за кращий оригінальний сценарій «Паразити» взяли Оскара, і найкращим режисером визнано Пон Чжун хо. Треба стежити за цим митцем, дуже ймовірна поява нових шедеврів. І взагалі далекосхідне кіно по багатьох позиціях залишає позаду європейців та американців. Приклади - і вже згаданий Кім Кі дук, і гонконзький Вонг Карвай, і тайванський Енг Лі (пам’ятаєте культову «Горбату гору»?), і японець Хірокадзу Корееда, і тепер ось Пон Чжун хо, котрий, можна сказати, взявся нізвідки. Можливо, успіхи в кіномистецтві держав із тихоокеанського узбережжя Азії напряму залежать від успіхів їхньої економіки, що теж упевнено обганяє Старий та Новий Світ?
Ніна Даниленко
Фото з відкритих джерел