Колись Володимир Панченко казав, що чим більше він читає про Володимира Кириловича Винниченка, тим менше він йому подобається. Я прочитала невеличкий шмат «вінниченкознавства» (прочитати все написане про Винниченка – неможливо, годі і старатися), й у нього закохалася! Колись Олександр Кучерук (автор книжки «Винниченко з бромом і без») сказав, що трагедія Володимира Винниченка полягає в тому, що має бути у всьому першим.
Напрочуд талановитий письменник і живописець, революціонер, державний діяч, ексцентрик, все життя одержимий щастям, шукав змогу досягти його і робив для цього багато, веган, сироїд, нудист, основоположник власної релігії – конкордизму… І, насамперед, УКРАЇНЕЦЬ. Це все Володимир Винниченко, який народився 28 липня 1880 року в Єлисаветграді.
«Незвичайна дитина»
«Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить "в степах"? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо "гей!" і знов собі поважно піде уперед. (…) Там нема хапливості. Там кожний знає, що скільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і, нарешті, приїжджає туди, куди йому треба. (…) В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя». (В. Винниченко, «Зіна»).
Народився та виріс Володимир Винниченко у Єлисаветграді, на вулиці Солдатський. Кирило Винниченко був на п’ять років молодшим за Євдокію, вона мала трьох дітей від двох попередніх шлюбів. Справа у тім, що Кирило чумакував (експедитор – в сучасному розумінні), і йому доводилося зупинятися в Єлисаветграді, у готелі для чумаків. А саме Євдокії Павленко і належав такий готель.
В. Панченко пише у своїй книзі «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості», що «Федько-халамидник» – це майже портрет самого Винниченко в десятилітньому віці (мається на увазі Федько, а не Толя). «І все ж чимось він таки вирізнявся серед своїх ровесників, – пише В. Панченко в книзі. – Мав надзвичайно чіпку пам’ять. Рано навчився читати – сталося це непомітно для його рідних. Першим «букварем» для нього були принесені братом Андрієм, працівником друкарні, афіші, з яких він, бавлячись, вирізав літери і клеїв на стіни, питаючись у дорослих, що то за буква. Курити почав, ще будучи дитиною. Надзвичайно любив волю, повітря, рух. Був гордим, незалежним у вчинках і рішеннях. Навіть хворобливо гордим…»
Спочатку його віддали до народної школи – там він був відмінником. Замахнулися на Єлисаветградську класичну гімназію. В 1890 році, коли Володимир став гімназистом, тут навчалося лише 300 учнів. Платити за навчання у ЄКГ треба було досить велику суму – 60 карбованців за рік (для порівняння: ціна за фунт (400 г) свинини – 9 копійок, фунт хліба – 3 копійки, фунт картоплі – 1,5-2 копійки). Не слід думати, що Винниченки були багаті, Кирило і Євдокія так і управляли своїм готелем (по суті, нічліжкою) для чумаків. Вся сім’я, навіть старші брати, працювала на гімназію для Володеньки. І іноді цих коштів так і не вдавалося зібрати…
Гімназисти сміялися з його вишитих сорочок, з його української мови. І він одразу вирішив ходити в гімназію виключно у вишиванках та говорити «по-мужицьки». Винниченко таки був найдивовижніший бунтар! Протиставити себе усім! У десять років мало хто з нас здатен на таке… Він досить добре навчався в гімназії, але так і не закінчив її. Гімназію він закінчив у 20 років! І не Єлисаветградську, а Златопільську. І здав екзамени екстерном.
«Нешлюбна дитина Карла Маркса»
1901 року Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Вступив до Революційної української партії (РУП), яка у 1905 році стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). Брав участь у студентських страйках, проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед селян Полтавської губернії. За що 1902 року був ув'язнений у Лук'янівської в'язниці. Він відсидів всього кілька місяців, але з університету був виключений, і жити в Києві йому не дозволялося. А оскільки він був виключений з університету, то його відразу забрали до війська.
Дебютував Винниченко на літературній ниві у тому ж 1902 році. Євген Чикаленко згадував, що на його насмішкувате запитання до співробітника редакції «Киевской старины»: «Чи не з’явився геній?», журналіст відповів: «Геній, не геній, а талановитий письменник є! Я взяв оповідання нікому не відомого Винниченка «Краса і сила» – думав, засну скоріше. Але з перших хвилин так захопився!» Євген Чикаленко взяв рукопис, прочитав і зібрався до редактора «Киевской старины» Володимира Науменко «і хоч з великим напруженням, а таки вмовив його надрукувати». Справа в тому, що ранні оповідання Винниченка сприймалися, як порнографія. Не дивуйтеся. Українська література була дуже цнотлива, навіть найтонший натяк на те, що відбувається у постелі, сприймалося, як порнографія… Але у Франції був Гі де Мопассан, у Росії – Олександр Купрін, у Норвегії – Генрік Ібсен тощо.
Пізніше Євген Чикаленко напише Володимиру листа, де запропонує йому платити по 300 карбованців на рік, якщо він писатиме українською п’ять друкованих аркушів за рік і вони будуть опубліковані. І платив! До самої смерті платив, а помер Євген Чикаленко у 1929 році…
Однак Винниченка навіть армія не змогла зупинити. Він звідти тікає! Їде за кордон – до Львова (тоді – Австро-Угорщина). У 1903 році у Львові виходить перша збірка його повістей та оповідань. Його арештовують і відправляють на військову каторгу на два роки. Взагалі-то між 1902 по 1907 роками у нього було три тюрми. Але він друкувався, заводив романи, був відданий ідеї революції…
«Він легко запалювався якоюсь ідеєю, не раз шокуючи друзів своїми фантастичними планами й проектами, – писав В. Панченко у своїй книзі.– Якось (коли в українських селах почалися "грабіжки" й бунти) запропонував «організувати по всій Україні, і то в одну ніч, підпали поміщицьких садиб і був дуже огірчений, коли це відкинули». Експансивна натура художника, зайнятого думками про грандіозний переустрій суспільства, давалася взнаки! Соціал-демократ, який зараховував себе до марксистського табору, він водночас шукав можливостей досягнення національного ідеалу». Яків Пеленський якось сказав про нього: «Нешлюбна дитина Карла Маркса з вродливою і темпераментною українською молодицею».
Так, заводив романи, розповідаючи про Винниченка, неможливо цього уникнути. Своїх коханок він називав «товаришами нижчої форми» і був з ними абсолютно чесним, аж до огиди. Катерина, з якою у Винниченко був роман, була дружиною його друга Євгена Голіцинського. «Ти не бачив, скільки мук ти мені причиняв, ти не бачив, які страждання доставляєш мені, торкаючись деколи до самих болючих ран, – написала якось Голіцинська Винниченкові. – Ти не помічав цього, бо ти груб, ти вимагаєш від других надзвичайної делікатності, жодне відношення до тебе не здається тобі досить делікатним, досить хорошим. Яке ти маєш право вимагати від других того, чого сам їм не даєш? Мене тягнуло до тебе: твій розум, твоя енергія, твій жар, твоя незаурядність. (…) Я тебе все-таки люблю так, як ніхто тебе не любитиме».
І Володимир їй відповідає: «Я не кохаю тебе; не кохаю так, як можу і хочу: не дріжить моє серце радістю на твою посмішку, не стискується холодом од сумного твого погляду, не живе тобою. Будьмо ж чесні і самолюбиві, – наші теперішні відносини образливі для нас. Мені соромно, що наші відносини фальшиві, маленькі, дрібні; мені соромно за моє чахле чуття. (…) Будемо, як перше, товаришами нижчої форми. Але щирими, справжніми, не формальними товаришами!» Володимир одночасно з Катериною заводить роман з її сестрою – Марусею Ярмут! Євген все знає, Маруся все знає і Катерина також все знає, і всіх все влаштовує, і вони сміються, і байдикують – таким був би ідеальний світ Винниченка. «Чесність з собою» не витримало оточуюче товариство…
Михайло Грушевський, редактор «Науково-літературного вісника», відповів на надіслану повість «Чесність з собою»: «чи не можна вже перемінити тему, бо прочія части тіла ображаються». Так само й Євген Чикаленко після прочитання повісті «Чесність з собою» докоряв авторові: «Всі жінки в повісті тільки й думають, тільки й роблять, що віддаються любимим і нелюбимим і просто навіть незнайомим молодим і здоровим мужчинам у номерах». «Чесність з собою» – з цим Винниченко носиться все життя, і не розуміє, як таку просту річ не тямлять люди…
Знайшов свою жінку
Жив Винниченко на свої літературні твори – мабуть, перший письменник в українській літературі, який на таке наважився, і не бідкував. У 1909 році Михайло Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка».
Винниченко знову їде за кордон. У Женеві він знайомиться з Люсею Гольдмерштейн. Роман закінчився тим, що Люся завагітніла. З їхнього листування зрозуміло те, що для Винниченка це була лише «товариш нижчої форми», тоді як Люся закохалася до нестями. 24 жовтня 1908 р. Люся народила від Винниченка сина, назвала його Володимиром, але той прожив усього три місяці. Люся пише листа Володимирові і напряму звинувачує його у навмисному вбивстві сина – «Володік умер не випадково. Я страшенно кричала, що цього не може бути (…) ти його задушив навмисне». Про смерть сина Винниченко листовно розповів Євгену Чикаленкові: «Останніми часами я мав багато важких переживань, які знов довели мою нервову систему до поганого стану. А оце недавно в мене помер син (трьох місяців) при тяжких обставинах. Це вкрай зопсувало мої нерви, і те, що я придбав у Парижі, пішло геть. Почуваю себе дуже погано». Олександр Кучерук («Винниченко з бромом и без») вірить, що він навмисно вбив свого сина, Степан Процюк (автор роману про В. Винниченко «Маски опадають повільно») вірить, що ні…
Трагедія мала й практичний вимір, вона дала Винниченкові сюжет для нової п’єси «Memento», в якій автор подав історію його стосунків з Люсею та смерть сина. У п’єсі він описує, що саме батько став свідомим винуватцем смерті малюка. Здавалося, що стосункам кінець, але через якийсь час Люся знову завагітніла від Володимира! Але зробила аборт.
Та все знінюється – він знаходить свою жінку Розалію Ліфшець. Випускниця Сорбони, доктор медицини Розалія, яка народилися у Орлі (згодом її батьки переїхали у Москву). Винниченко пише у своїх щоденниках: «Мені хочеться записати стан свого відношення до Рози, щоб зрівняти, щоб зрозуміти, щоб опанувати ним. І я нічого, власне, не розумію, ні про що не можу сказати з певністю. Зараз мене не тягне до неї. Більше, щось трохи одштовхує, мені чудно, що я живу з якоюсь людиною, що я зв’язаний з нею. Чим зв’язаний? (…) Ось думаю про неї. Великі, крупні очі, крупний, трохи широкий і товстий ніс з червоністю, яка іноді трохи одражає мене і яку я хочу полюбити. Ось її губи крупні, соковиті, які я зву "неморальними”, ось її рівні й ніби товстуваті зуби з золотим блиском пльомби з середини. Ось уся вона з тілом сирени, з невинними грудьми чотирнадцятилітньої дівчинки. Що я відчуваю до неї? Не знаю. (…) У тоні їхньому звучить одна риса Рози: її страх перед «славою». Страх, який вона ховає, з яким бореться і який усе таки в ній є. Думка про неї консьєржки, думка цілком сторонніх людей її непокоїть. Їй хочеться, щоб вони не знали, що вона m-m а не m-ель. Вона ще не переборола, ще не випалила в собі того сорому. «Приличність» у ній ще сильна. Вона мене вчить, як тримати виделку, і я корюся їй, почуваючи й трошки сорому за свою «некультурність» і сміючись з себе й з неї і стискуючись трошки холодком тривоги за її «буржуазні» нахили».
З Розалією Ліфшець Винниченко почав жити у 1911 році в тому ж році завів щоденник. Він вів його до кінця життя і був абсолютно «чесний з собою», а значить – і з читачами. Розалія погодилася, що вона вивчатиме українську мову і українську історію, і дитина у них з’явиться тільки тоді, коли вони виховають її справжнім українцем. Розалія погодилася, що вони не будуть брати шлюб (вони побралися 1926 році). Розалія погодилася, що стосунки вільні. Не знаю, чи зраджувала вона Володимиру (Роза щоденника не вела), а Володимир їй зраджував і вів з дружиною безкінечні розмови про це…
У 1914 році вони ідуть до Москви. Розалія працює лікарем, а Винниченко продовжує писати. У 1916 році Розалія завагітніла. Винниченко дуже чекав дитину, але щось там не склалося і Розалія залишилися безплідною на все життя.
Політик – невдаха?
Все змінюється у 1917 році. Винниченко повернувся до України й взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Він – автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Винниченко 10 червня 1917 року проголосив I Універсал Центральної Ради та 26 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради — Декларацію Генерального секретаріату, якою було проголошено курс Української Центральної Ради на «здійснення суцільної автономії» України. Наприкінці жовтня 1917 року делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідком повалення Тимчасового уряду та захоплення влади більшовиками. Центральна Рада 22 січня 1918 року ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Винниченко подає у відставку (та він і раніше подавав, однак за пару тижнів вертався). У серпні 1918 року Винниченко очолив Український національний союз, опозиційний до гетьмана Павла Скоропадського. Винниченко наполягав на державному перевороті, для чого домовився з більшовиками про спільний напад заради відтягнення військ. Після перевороту та позбавлення гетьмана влади Винниченко 13–14 листопада 1918 року став головою Директорії. Незабаром через суперечності з Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон. Адже його не слухають! На думку Винниченка, треба співпрацювати з більшовиками, домовлятися з радянською Росією.
Я так коротко переказала все це, оскільки не збиралася писати про Винниченка, як про політика. Але для Володимира Винниченко – це був найкращий період у його житті.
Далі наведу просто уривки зі щоденника, без коментарів Павло Скоропадський: «Смішним і малесеньким видається ввесь процес переговорів з тим нещасним, тупим і слинявим кретином з приводу «кабінету». (…) Наскільки велика сила автосуґестії: цей обмежений, неосвічений, мабуть, хворий офіцер руської армії цілком щиро вірить у те, що він гетьман, себто людина вища за інших, що має право на власть і що інші те право признають і поважають його. (…) Білява, лиса, довгаста голова з породистим носом і круглими, каламутними, неуважними, немов трохи розтеряними очима. В куточках губ набирається слина і білою піною набивається там, коли він говорить. А говорити ця "звичайна людина” любить, але говорить кострубатими, пошарпаними, неохайними фразами, запинаючись, перестрибуючи на друге, забуваючи тему, крекчучи і роблячи враження людини, яку треба одправити в лікарню. Тим часом класовий інстинкт у цього деґенерата досить дужий. І класова честолюбність немала. Йому хочеться зіграти якусь немалу ролю. Ролю відновителя «твердих устоїв правопорядку».
Але найбільше дісталося Симону Петлюрі, якого Винниченко називав балериною: «Тоді Петлюра обм’якне, скисне, заговорить хрипким, убитим голосом, погляд стане розгублено-апатичним. Тепер же він ходить, як балерина за кулісами перед виступом, приємно обсмикує свій пояс, на якому теліпається револьвер, і грізно балакає з своїми осаулами по телефону. Комічно і зворушливо, як бідний Симон Васильович з міною переможця спішить до мене щоразу з якою небудь дрібненькою, приємною звісткою, — так мало їх буває у нас, що він немов виправдується тими дрібничками за великі, тяжкі невдачі. (…) Та й нема де йому бути, бо вся ж Україна під совєтською владою, — під Директорією тільки два-три повіти вбогої Волині, по якій соваються оті нещасні купки козаків. А ”балерина” кощуственно вихиляється перед трупом забитої України, робить ручкою до нещасних обідраних оборонців-недобитків, прибирає фельдмаршалські пози перед винищеними, перевтомленими людьми і аж захлинається від власного самомилування. І всі сміються з нього, і всім гидко, а така наша доля, що цей шамотливий нікчемний чоловічок своєю шамотливістю, своєю славолюбністю, своїми позуваннями створює враження якоїсь акції. Щось десь ворушиться все ж таки, хай це "балерина” на купках замерзлих екскрементів, а все ж таки якийсь рух, не мертва сплячка, не гниїння. Дійсно, хочеться лютого, безжалісного, пекучого подиху большевизму, щоб розшпурляти ці купки засмерділих людей, екскрементів фізичних і моральних, сміття, тупого самовдоволеного егоїзму, самодурства, що називається директоріянською владою».
Навіть після вбивства Симона Петлюри у 1926 році в Парижі, Винниченка виступив на суді як свідок Самуїла Шварцбарда! При чому збирався виступати не про те, чому Шварцбард не вбивав Петлюру, а про те, чого Петлюру треба було вбити. Можливо, я помиляюся: Винниченко жодного разу не був помічений в антисемітизмі, в ранні роки свого життя у нього найкращі друзі були євреї, оженився з єврейкою… І, можливо, тому, що «петлюрівці» не раз були помічені у погромах, Винниченко відчував огиду…
Навіть Михайлу Грушевському дісталося: « Через це безлюддя, бідність на культурні сили, і Грушевський серед деяких патріотів у генії попав. Написати 8 томів історії України — річ, розуміється, поважна. Правда, ні трішки не геніально, навіть чи талановито. Читати її можна за кару. Костомаров написав 14 чи й більше томів, але хоч він не геній, читається з захопленням. ”На безлюдді і Хома дворянин”, — і Грушевський геній, і Олесь, і Коцюбинський. Та й мене часом так обзивають. Сумно, коли порівняєш цих геніїв із справжніми світовими геніями. Ми — гній майбутніх геніїв нашої нації».
Винниченко ще один раз повернувся в Україну – у 1920. Володимир Ленін з прихильністю ставилося до Винниченка. Наприкінці травня 1920 року Винниченко разом із дружиною прибув до Москви. Однак з Леніним він не зустрівся, що вже натякало… Григорій Зінов’єв зустрівся з ним, і запропонував зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ. Винниченко погодився. Однак це було шито білими нитками, Винниченка запрошували до співпраці, оскільки він був відомий в Україні, марксист… Надавати Україні незалежність ніхто і не збирався. У вересні 1920 року виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон.
Він писав листи Леніну і Сталіну, пояснюючи, «найвиразніше це виявляється в українському питанні. На ці листи ніхто не відповідав.
Веган, сироїд, нудист
До початку 1930-х років в Україні друкували тексти письменника – і він отримував гонорари з радянської України. Винниченки купили будинок у Парижі й ділянку під містом. А ще у них була ділянка на одному з островів на Сені, так званому острові натуристів. Коли ситуація в Україні погіршилася, вони продали ділянки. 1934 року подружжя переїхало на південь Франції, у місто Мужен. Подружжя поділяло філософію натуризму. Цей погляд передбачає не тільки нудизм. У щоденнику Винниченко пише, що коли холодно, він пише надворі у светрі, а коли тепло, то без нічого. Така філософія пов’язана зі свободою, самовираженням, відкритістю. На думку Винниченка, варто сповідувати фрукторіанство, фруктову дієту, виключити всі шкідливі звички. У щоденнику він описує, як би він хотів покурити, «три дні без сигарет», «чотири дні без сигарет»…Розалія та Володимир постійно чимось займаються (аби не працювати). Намагалися вирощувати лаванду й жасмин – їм не вдалося. Пізніше намагалися займатися виноробством. У щоденнику Винниченко описує драматичну історію, як все вино зіпсувалося, закорковані пляшки вистрілили – й вони втратили весь урожай.
Перебільшені чутки про бідність Вінниченків. Так, фрукторіанство було досить заощадливим, принаймні, якщо порівнювати з французькими ресторанами. Але жоден з них (!) після приїзду до Франції не працював, навіть на думку не спадало.
Володимир Винниченко пише свій «Конкордизм» (від латинського concordia – злагода) — соціально-етична концепція, спрямована на відновлення рівноваги внутрішнього світу людини, гармонію між людиною і суспільством та між людиною і природою. Винниченко пояснює людині, як подолати перешкоди на шляху до одвічної мрії людей – щастя. Власне конкордизм – система методів і правил досягнення щастя. Але Винниченко в це вірив! І те, що послідовниками конкордизму були тільки він та його дружина, ніскільки його не розчаровувало…