Два роки минуло, Володю (Володимир Горбатюк 22.04 1951—19.08.2023), як ти покинув нашу Землю, а я, братику, ще й нині говорю з тобою… Носила тебе доля то в Київ, то в Канів, то в Рівне, то десь в закордоння, бо ж ти був непосидючою, неспокійною, але й талановитою людиною: грав на бандурі, гарно співав, а сенсом свого життя вибирав «не те, що в людей», як казала твоя мама, так і не дочекавшись від тебе онуків… Ти мав своє уявлення про цей світ, а тому завжди ставив ідеї по його покращенню вище буденних проблем, а духовне – вище від матеріального. Ти був цілеспрямованим, наполегливим, категоричним, але ж і добрим і жартівливим – одночасно. Старший мій двоюрідний (але такий рідний!) брат, ти й сам не знав, як багато для мене зробив, як багато для мене значив!
Ти завжди був прикладом для мене! Теж відмінник, ти радів моїм шкільним успіхам в навчанні, в спорті і в художній самодіяльності, моїм пробам пера і першим надрукованим поезіям, критикував і підтримував, опікував – як міг… Ти теж ділився зі мною своїм написаним, радився з приводу виконання тієї чи іншої пісні, а ще – і радував і засмучував одночасно, бо жаль мені було твого здоров’я, твоїх молодих років, присвячених самопожертві (хай і ради високої мети!) – просвітницького служіння людям… А скільки ми дискутували з тобою, скільки сварилися часом!.. Ну не могла я, братику, багато чого тоді зрозуміти, сприйняти! Та й не лише я! Зрощені в СРСР в епоху відлиги, а потім застою, хіба ми зважали на політичні події?!
Це тепер (коли війна, коли Росія напала на Україну) у нас всі – патріоти… (Ні, на жаль, не всі, бо є ще оті «змієві нащадки», ті «гниди»– запроданці, що шкодять і ЗСУ, і цивільним у воєнний час!) А тоді, коли ти, Володю, в Каневі десятками років ніс почесну кобзарську варту біля могили Тараса Шевченка, на холоді й на вітрі, в дощі і в заметілі до хрипоти голосу співав і розказував людям про нашу Україну, її історичне минуле і сьогодення, про її героїв і простих (але таких справжніх, духовно багатих) людей, – чи ж багато й слухачів було спочатку?!. «Біжать десь мимо…– мабуть, за ковбасою!» – бідкався ти, казав: «Приходять сюди розважитись, а не вклонитися; не розуміють, що тут – святе місце: не тільки музей, а поховання, могила українського генія і пророка, тому й поведінка має бути відповідна!»… Ти, Володю, терпеливо пояснював, іноді (доводилося!) когось і сварив, але вперто робив свою справу… І – о, диво! Прозрівали! Зупинялися, гуртувалися, слухали твої «Пісні із Чернечої гори», «На хвилях віків», «Якщо любиш Україну», просили іще касет і дисків із записами, переосмислювали минуле і дбали про майбутнє… Перший Майдан (на граніті) надав і тобі сил? А потім – Помаранчева революція, Революція Гідності… Ти – голова Спілки кобзарів України, активний, відповідальний, творчий; ти – організатор-ентузіаст у скликанні З’їзду кобзарів, у створенні двох кобзарських шкіл (у селі Стрітівка Кагарлицького р-ну і в місті Рівне), ти – засновник «Натхнення», зразкового колективу хлопчиків-бандуристів, який неодноразово мав виступи і на українських сценах, і перемагав у міжнародних конкурсах за кордоном… Ти – заслужений діяч мистецтв України, і я раділа визнанню твого Божого дару і пишалася тобою…
Одного разу доля послала тобі цікаву зустріч із маленькою дівчинкою Катрусею, донькою ваших спільних із Василем Червонієм знайомих. «Така світла і розумна дитиночка! Така чиста безпосередня душа!» – казав ти про неї. Вона кликала тебе дідусем через твої пишні вуса, а ти, відповідно, її – внучкою; вона показувала тобі свої іграшки (на диво, були в неї і «не дівчачі»: меч, шолом, щит…) – і ви довго й весело гралися ними… Так з’явилася в тебе ідея казки для дітей і дорослих «Про славну дівчинку Катрусю», а ще – мрія мати колись і собі таку внучку! Що ж, думки, кажуть, матеріальні: буває – втілюються в життя! Пізніше, вже після видання твоєї казки, зустрів і ти свою половинку (Ірину, колегу по музичній школі, педагога по класу бандури), тож мав з часом і радість – внучку Вікусю, котру ростив як рідну.
Якби ж не роки! Якби ж не хвороби!.. Ти змінився, але, на жаль, по телефону я не одразу те помітила, а ти не хотів говорити… Ти пішов у засвіти, на 73-році життя, а я (твоя Галка, що летить через балку, як ти жартома казав, згадуючи мою «Ластівочку»: «політ» з гори, стоячи однією ніжкою на сидінні велосипеда)… А я – відліталась! Після двох складних операцій по заміні суглобів, на жаль, не змогла востаннє побачити тебе, провести в останню путь… Вибач, братику!
У ці серпневі дні про тебе, наш Володимире Григоровичу, особливі думки-спогади… Думаю, що не тільки у нас, твоїх рідних, чи у твоєї сім’ї, а й у твоїх колишніх вихованців-бандуристів, у колег-музикантів, сподіваюся – й у когось із цінителів кобзарського мистецтва, правдивого слова і щирих емоцій. (У інтернеті, Володю, є й про тебе, є й твої записи пісень, є й н/п фільм «Козак – душа правдивая», де ти грав роль мандрівного козака Мамая, є твої інтерв’ю на ТБ… Та краще б – щоб жив іще ти!)
На твоїй, братику, могилі (в м.Рівне) майорить синьо-жовтим полотнищем Прапор. Ти його вартий! Вартий – як і всі, хто життя своє поклали за Україну і її народ.
Хочу, щоб у День Незалежності України, Володю, про тебе і твою багаторічну працю нагадала людям твоя казка для дітей і дорослих «Про славну дівчинку Катрусю»! Видана ця яскрава, майстерно ілюстрована художником Олександром Кравченком, книжечка ще в 2007 році (здається, десь у Києві) великим накладом, але швидко розлетілася по шанувальниках твоєї творчості, тож я її, братику, оце перенабрала (ще й з тими поправками, як ти колись і хотів!). Бачиш? Вірю, що бачиш і звідти, а ще – як і всі українці, всім серцем бажаєш нам перемоги над отими клятими чужинцями-«мокселями» і доморощеними «зміями»! Хай їм грець!
А Україні і її героям – СЛАВА!
Галина Шпудейко
Про славну дівчинку Катрусю
Казка для дітей і дорослих
За лісами, за горами,
За безкрайніми морями
Загубилася країна,
Яка зветься – Україна.
У ній люди бідували,
Щастя-радості не знали,
Мовчки з голоду вмирали,
Бо над ними панували
Злі чужинці мокселі
Із північної землі.
А із тими мокселями
Із червоними зірками
На нехрещених лобах
На весь світ наводив страх
Змій пейсатий, стоголовий,
Горбоносий, густобровий -
Він все бачив і все чув,
Хто що мовив, хто де був.
Всі на нього працювали,
Все, що мали, віддавали.
Не було такої сили,
Щоб проклятого убила.
Люд стогнав, корився долі,
Жив у рабстві, у неволі.
Лиш один не підкорився,
Серед лісу оселився,
Кіз завів, город і птицю.
У хатинці, як годиться,
Жив із Богом на свободі
Характерник дід Володя.
Ані змій, ні мокселі
Із зірками на чолі
Не могли його зловити
І в неволю посадити.
Коли дід пісні співав,
Всякий ворог утікав.
Змій і мокселі те знали,
Тому діда не чіпали.
Якось вранці дід Володя
У капусті на городі
Знайшов дівчинку маленьку:
Гарну, милу, чепурненьку.
Сидить собі на листочку,
Пряде нитку на сорочку,
Не з коноплі і не з льону,
Не з бавовни чи вісону,
А тримала у руці
Ніжні Сонця промінці.
Веретенце оберталось
І у ниточку вплітались
Тонкі стебла дивосилу,
Які дівчинці возили,
Не жаліючи спини,
Диво-коні цвіркуни.
Дід присів, бриля ізняв
І маленькій так сказав:
– Дозволь тебе запитати:
«Хто ти є і хто – твій тато?
Чом сидиш одна, без мами,
І маленькими руками
Виробляєш якесь чудо?
Що із ниток твоїх буде?»
Веретенце зупинилось.
Встала, низько уклонилась,
Оченята підвела
І таке відповіла:
«Внучка я твоя, дідусю,
Називаюся Катруся.
Тато мій – космічний Сокіл,
Сонце в небесах високих,
Землю нашу зігріває –
Його кожна квітка знає.
А матуся – Слава Сонця,
Як весною у віконце
Воно лагідно пригріє,
Все живе йому радіє.
За весняну життєсилу
Люди звуть його Ярило.
Моя мати – його Слава,
Тому зветься Ярослава.
Я прийшла на Землю нині
Визволяти Україну.
Не дивися, що маленька, -
Виросту за рік швиденько,
З ниток цих зроблю сорочку,
Підготую й оторочку.
Ворогам на страх і диво
В ній я буду невразлива.
Поки ж виросте дівча,
Ти зроби мені меча,
Щит, шолом, ще лук і стріли,
І коли я стану в силі,
Ти візьмеш свою бандуру,
серед степу під фігуру
сядеш, піснею святою
проведеш мене до бою.
Я з твоїм благословенням
Ворога з його корінням
Вирву, знищу – як полову,
І Вітчизна наша знову
Заживе у тихім раю.
От тепер про мене знаєш,
Хто я, звідки і для чого
Послана на Землю Богом».
Дід узяв малу дитину,
Обережно у хатині
Біля печі посадив,
Хлібом-сіллю пригостив
І сказав: «Ну що ж, почнем.
Ти пряди, а я – вогнем
Меч добряче загартую.
Скоро ворог пожалкує,
Що прийшов він в Україну,
Бо від рук твоїх загине!»
…Враз робота закипіла.
Дід кує, готує стріли,
Вже готовий лук, шолом,
А Катруся за столом
Сорочину вишиває,
Дідусеві помагає:
Варить борщ, пече пампушки,
Доїть кізоньку Марфушку,
Прибирає чисто в хаті…
І все робить так завзято,
Що робота аж співає,
До ладу все, все встигає,
І росте – немов з води
Для ворожої біди.
Рік минув у них в турботах,
Завершилася робота.
Катя виросла смілива
І висока, і вродлива,
Вона дідовим мечем
Скелі на пісок січе,
А із лука так стріляє,
Що в копійку попадає
За цілісіньку версту,
Ще й стрибать у висоту
Вміла вище гір високих.
Тож наш воїн сіроокий
Вже готовий був до бою
Із ворожою ордою.
Так одного дня раненько
Внучка вмилася хутенько,
Коси гарно розчесала,
Одяг весь попрасувала,
Сорочину одягла,
Щит, шолом, меча взяла,
Все, як слід, припасувала,
Лук у сагайдак поклала
І сказала: «Вже, дідусю,
Йде у бій твоя Катруся.
Тож бери свою бандуру
Та й ходімо під фігуру».
…І почав дідусь співати,
У похід благословляти
Рідну душу. Небо вгнулось,
Як кобзарську пісню вчуло,
Вітер вщух, і Сонце стало,
Звірі бігать перестали -
Все завмерло. Пісні сила
Чудо із чудес творила:
В ній була така напруга,
Що аж ген до виднокругу
Безліч райдуг засіяли!
Тут Катруся раптом стала,
Як ті райдуги, світитись,
Годі було подивитись– –
Світло з неї так сліпило,
Що аж очі заболіли.
…Коли пісня закінчилась,
Внучка дідові вклонилась,
В руки меч і щит взяла
І на ворога пішла.
Коли Катя йшла у лісі,
В Україні слух пронісся,
Що гряде така година,
Коли сонячна дитина
Подолає мокселів,
Змій позбудеться голів,
Щастя-доля в кожну хату
Завітає, тільки стати
Треба дружно всім до бою
Із ворожою ордою!
Змій почув, що суне лихо,
Стоголова його пиха
Враз пропала. Він зібрав
мокселів – і так сказав:
«Ні, не зможе наша рать
Катерину подолать!
Ми не будем з нею битись:
Краще підло обдурити
Героїню. Ми народу
Подаруємо свободу,
Та не справжню – тільки слово,
Про свободу лиш розмови
Почнемо ми серед люду,
І по-нашому все буде.
Щоб нам далі панувать,
Навчимо голосувать
Всю бідноту. Ще й поділим
Їх на партії – і білим
Будуть чорне називати.
За ідею брат на брата
Підуть, а ідея – наша!
От таку ми зварим кашу
Їм від імені народу –
І знайти нас буде годі».
Стоголовий розділився,
Серед люду розчинився,
Мокселі зірки зняли
І між люди теж пішли.
Ну, а люди, як телята,
Вони змія-демократа
(Усі голови пейсаті)
Дружно вибрали у Раду -
І лишились безпорадні,
Знову голі, знову бідні.
Мокселі, «браточки рідні»,
Й себе в ради повпихали,
Собі й далі панували.
Та не так воно зробилось,
Як пейсатому хотілось!
Катерина вийшла з лісу
На Волині, на Поліссі,
Чемно Богу помолилась,
Ще сильніше засвітилась
І пішла вона між люди.
В її променях усюди
Було видно чорні душі -
Ні на морі, ні на суші
Не могли вони сховатись.
…Люди почали збиратись,
Вони врешті зрозуміли,
Що у єдності їх сила,
Взяли коси, взяли вила -
Давай бити мокселів
Так, що пух із них летів!..
Змій, хоч сильно і злякався,
Знов до купи весь зібрався,
Одягнув броню на себе,
Високо піднявся в небо.
З висоти нечиста сила
Землю і людей палила…
Тут Катруся взяла в руки
Жменю стріл і свого лука,
Стрибнула у вись високу,
Змієві у кожне око
Влучно стрілу запустила,
Стопроклятого звалила
(І броня не помогла!),
На шматочки посікла –
Та й у море їх жбурнула
На смачний обід акулам.
Зажили щасливо люди,
Катрю славили усюди,
І вона, достойна слави,
Сіла на престол держави.
…От і казка закінчилась,
Та мораль у ній лишилась:
Там, де єдність, там, де згода,
Віра в міць свого народу,
Де своїх героїв знають -
Там завжди перемагають!