Микола РОМАНЮК
***
Пруть новітні монголи на нашу славетну Русь,
Б'ється Київ за правду, падають "іли" та "су",
Я за тебе, Зміїний, колись ворогам помщусь,
Я колись тобі голову змія в руці принесу...
Не Батий їх веде і не зовсім вони орда,
Лиш обмануті чоловічки з глухих лісів,
Для яких Україна моя занадто гірка й тверда,
Для яких стане світлом останнім – вістря наших списів.
Знаю, вистоять проти імперії зла герої-міста,
І світанки мирними стануть, і ночі тихими знов,
І земля моя мужня, прадавня і вкотре свята,
Навіть з крові ворожої виплекає любов.
***
Ніч стоїть у кутку, мов солдатські онучі,
І ракети, мов змії, над людством сичать,
Подивися, Тарасе, з Дніпрової кручі,
На удмурта і москвича...
На розжарені морди пропахлі димом,
На відстріляні гільзи довкола ніг,
Хай твій погляд пригорне мою Україну,
І опісля звитяги вкладе на нічліг.
Я заледве за дні оці вимовив слово,
Ще такого зі мною одвік не було,
Я тепер із землею веду розмову,
Синьо-жовтим Всесвіт підсвічує тло.
***
Наче сніп соломи, тягне тракторець
Танка на мотузці зі старого поля,
Значить скоро вже московії кінець,
Якщо циган розлузав немов квасолю
армію потьомкінську в снігах...
Буде залізяка замість воза,
Плаче дідько за Уралом в чорних снах,
Йдуть на поміч нам із п'ятниці морози,
Їсть потрохи черевики мерзлий ґрунт,
"На учєніях" жує весна холоші,
Березень гуде, а значить Брут
Під ребро готує цезарю кокошник.
Плавлять з олова солдатиків дядьки,
Людство зайдам вказує на двері,
В лісі Либідь, Щек, Хорив і Кий,
А під лісом мертві голови імперій.
***
Стерті з лиця землі міста і життя,
Світе незрячий, прокинься... Нова загроза!
Ми стоїмо, бо за нами три сотні крутян,
А поперед нас вкотре mania grandiosa.
І кружляють над полем битви круки без кінця,
І глитають кровицю убитого московита,
Вісімнадцятий день б'ються в такт українські серця,
А якщо б'ються... значить, будемо жити.
Не стриножити їм наших стрімких коней,
Не загарбати степ і не випити Чорне море,
Ми вже скільки пережили тиранів і цей мине,
Україна у кожному з нас з душею говорить,
Наша хата гойдається ордами не дарма,
Тріснуть стіни чи упадуть, ми зведемо нові,
За нами – свобода і правда, за ними – тюрма,
У нас із людського духу, у них – із крові.
м.Долинська
Надія ГАРМАЗІЙ
***
Кажуть, що і до війни можна звикнути, як і до всього звикаєш...
а мені щойно снилось, що в яблуках гільзи замість насіння... знаєш,
замість наших сусідів, які виїхали до Польщі,
поселилась пара журавок з Харкова чи Гостомеля -
ми ж єдині тепер, кордони розмиті, і пишеться вільна історія...
мені снився якийсь чоловік, що як равлик, без спину
тягнув нашу дев'ятиповерхівку, мов наплічник на спині.
і зі степу до нього підбігло двійко дівчат - десь віку моєї...
та, що не мала ручки, обіймала його однією...
інша - сніг простягла: "Пий, бо дорога не буде швидкою.
ти звикнеш, але не пробачиш, якщо й справді ти звикнеш д о в с ь о г о".
***
Сукні, в яких ти могла б пити вина, символічно стають стрічками...
Як віртуозно він брехав про тебе дружині, та й тобі про неї – так само.
У вас не було ча́су на знайомство, та стало ча́су на взаємну ненависть.
Кожна з вас думала, що чимось краща за іншу. І в голові не вкладалось:
кожна з вас його пробачала і не вірила, що саме з нею він міг так вчинити.
А тепер ти і вона – ви вдвох – плетете з своїх суконь одну маскувальну сітку.
Тепер у вас з'явилося стільки спільного. Сукні. Минуле. Ножиці. І цей льох…
І тому, мабуть, не так вже й важливо, що до війни був один чоловік на двох,
коли на двох тепер ви з нею обидві маєте спільну для всіх війну…
Тому ваші сукні поволі стають стрічками… Ай, да ну…
І його дружина в ці дні ридає з тобою, поки ти ридаєш – і так бува.
Щоб перемога була у вас також спільна, також на двох – одна.
Бо перемога – це коли ти назавше відпускаєш минуле, мов камінь,
тоді сукні, в яких ти могла б пити вина, стають рятівними стрічками..
ВОЛОНТЕРАМ
У неї не лишилося вдома нікого, окрім кота -
двох котів, трьох,чотирьох, десяти...
Бо вже тиждень, як сусіди розбіглися по світах,
поки місто боронять її чоловік та син.
До війни її руки торкалися тільки струн,
а за тиждень пальці болять від ножиць.
Але коли вона плете сітки, не чує тривожних лун -
відчуваючи біль, почуває себе живою.
Коли вона плете сітки, то ніби сплітає долі...
Тому за кожним котом прийдуть - за кожним із десяти.
Ця жінка із болю давно уже стала мойрою
Поки місто боронять її чоловік та син.
м.Кропивницький
Антоніна ЦАРУК
***
Степанові Чобану, який загинув 3 березня 2022 року,
відволікаючи на себе ворога над Кропивницьким.
Щоб небо цвіло високе
І щоб золотився лан,
Злітає увись, мов сокіл,
Звичайний собі Степан.
Він обраний, мабуть, Небом.
Безстрашних польотів фан,
Пригорне дітей до себе –
Й крилом захистить Степан.
Хіба йому більше треба
За щастя земного жбан?
Він візьме вогонь на себе,
Звичайний собі Степан.
Щоб небо цвіло високе
І місто не знало ран,
Злютує любов у спокій
І стане щитом Степан.
4.03.2022
***
Сьогодні я прийшла із Волновахи
крізь коридори пекла і прощань.
Уперше спала. Був зв'язок зі свахою.
– Живі! – сказала. – Вивезли внуча.
На тім кінці, в далекому Сургуті,
відомо свасі, що зірвали міст
в Росію, що палає Маріуполь, –
Бандера винен, націоналіст.
Не хочу знову слухати істерику
про «настамнєт» і «рускую вєсну»,
прокльони-нафтопроводи в Гамерику,
яка, бач, сваху позбавляє сну.
Так, я в самому серці України.
Живуть бідніше тут, стрічають – рідно.
Несуть тепло у слові й одежині.
Й мені, небідній, ця любов потрібна!
Цей рубікон перейдено сьогодні.
Мені відкрилась істина сумна:
коли висиш над справжньою безоднею,
не втрать коріння, бо тоді – війна…
6.03.2022
***
Своє ми сказали слово –
за нами не заржавіє:
заллємо тобі в горло
олово куль, росіє!
Тобі – захлинутись кров’ю
і власним брехні потопом.
Сталева Фортеця Азову
бліцкриг твій посипле попелом.
Тремти, мокшанське болото,
від гніву мого Немовляти!
Не знайдуть найглибші лоти
останки твої пихаті.
12.03.2022
***
– Доброго ранку, мої дорогі!
Як ваша ніч минула?
– Приготували голодній орді
коливо, смузі і дулю.
– Пишуть, морози прийшли нічні.
Хвилююсь за вас, чи ж тепло?
– Значно тепліш, ніж рашистській броні,
що пре то в ставок, то в пекло.
– Пишуть, що вийшов злочинний наказ –
дозвіл для мародерів…
– Чудово! Розмитню пургену запас –
вділю для такої холєри.
– Гадаєте, буде коли посівна?
І чи взагалі буде?
– Як тільки внесе перегній війна –
вийдуть у поле люди.
– Мої дорогі, обіймаю, молюсь,
щоб ви були мені крепкі!
– Якщо ми змогли розвалити союз,
то не осоромимо предків!
13.03.2022
***
Ще вчора, ще вчора вона, модератор,
активно скликала онлайн до дебатів,
і тиснула тонко, і гнівалась раптом,
і сипала попелом слів, як реактор.
Її захищали класичні цитати:
чого не був свідком – не смієш писати.
Ухвалу зумливу снувала й сумну:
позбавити прав віршувать про війну
мене, бо не відаю смороду шанців
й не перебувала у лавах обранців,
що вічність чекають наказу «до бою!»,
аби мирний Всесвіт закрити собою.
Це вчора було. А сьогодні корила
із владною люттю й рядном мокрим крила,
яке маю право бодай натякати,
що свічку московському патріархату
в добу Незалежну в поклоні низенькім
рука її ставила в лоні у Неньки.
О, як розпікала, знайшовши причину,
що буцім розколюю словом країну.
Це злочин, – кричала, – за гроші з пожертви
вважати вірянку причетну до смерти…
Це фейк! – заявила і знов докорила: –
Мій батюшка молиться за збройні сили.
Те «мій» – достеменне підтвердження рації
стосунку мімікрів до колаборації.
Суддя звинувачує. Я інформую:
вона не розкається. І не почує.
Чи вдарить у спину вірянство це Боже,
засівши в підвалі у церкві ворожій?..
15.03.2022, м.Кропивницький
Василь БОНДАР
хвилина мовчання
оповідання
Їх несподівано на площі Кірова зупинив елегантно, по-літньому одягнений (біла сорочка з твердим напрасованим коміром, чорна краватка-метелик, чорні штани) приємної кавказької зовнішності хлопчина. Зупинив поглядом. І Ольга, хоч як квапилась із сином, а щось таки не дало їй проминути цього молодичка, який, привітно посміхаючись, витягнув з целофанової торбинки кілька аудіокасет, розкинув їх віялом, яко хвацький картяр, і завчено почав:
— Вашем горадє Вас випервиє пріветствуїт “Рускій радіо”: пиредлагаїм аудіодайджест паследніх канцерт Філіпп…
— По-нашому вмієш? – перебила його Ольга.
— Чито?
— По-українськи, запитую, вмієш розмовляти?
Хлопець трохи зам’явся, а тоді невпевнено відповів:
— Умію…
— Кажи.
— Це… ми пропонуємо… “Рускій радіо”, зиначіт, пиредлагаїт…
— Ти ж сказав, що вмієш?! – вдруге і ще різкіше перебила його Ольга.
Хлопець опустив касети і тупо дивився на жінку з хлопчиком, вагаючись продовжувати розмову.
— То не вмієш, чи не хочеш? – допитувалась Ольга.
— Умею, но зачем?! – роздратовано, роззирнувшись на боки, сказав неголосно хлопець.
— Тогда пошел вон со своим радио! Понял? Пошел вон! И чтобы я тебя больше здесь не видела!
Хлопець не відповів. Він примружив повіки, і жовна здригнулись на його лиці. Потім повагом згорнув касети, сховав їх у торбину, повернувся і майже слухняно побрів через площу навскосяка.
Ольга постояла мить, чекаючи, що за кілька кроків він оглянеться, і загадала собі негайно протягом дня з’ясувати, що це іще за радіо таке приблудило сюди. А ще подумала, що треба було розпитати, чи не чеченець він, бува, цей хлопчина. Останніми роками чеченців у їхньому місті з’явилося багато. Врешті, яка різниця…
Про чеченців вона згадала не випадково. Сьогодні вдосвіта державне радіо передало, що непевна досі інформація про смерть Джохара Дудаєва підтвердилась. “Таки знищили, сволочі!” – закипіла лють з тої хвилини в її серці і вона кинулась у клопітний будень, як в огонь. Хотілось бачити людей, чути їх – що кажуть, що думають, що збираються робити?
Полетять тепер шкереберть усі графіки, усі плани… Що ж, їй не звикати. А звечора сьогоднішній день у неї був розписаний, мов по нотах. Вона цьому навчилась недавно, тепер навіть важко уявити, як сумбурно, розхристано жила досі. Але всьому, як кажуть, свій час. За студентства доросле життя взагалі видавалось малиною – ні тобі семінарів, до іспитів не треба готуватись, шпаргалки не писати… Живи, трудись, насолоджуйся! І перші післяуніверситетські роки їй справді не вадили: вчительство, гуртки, олімпіади там усякі… Вона залюбки тягнула цього воза і ще цілу ґерелицю візочків, ніколи не вхоркуючись, не стомлюючись – навпаки. І сімейне життя її не обтяжувало. Оскільки чоловік не потребував надмірної уваги, зарані приловчившись до цього невлаштованого світу за роки тривалого парубкування. Вона й у декретних відпустках фактично не сиділа, як інші її подруги: ото лиш навчилось дибати – в ясла його! а літом – до баби в село! Спершу одне, потім друге. Он який уже вигнався – матері під бороду. Їде сьогодні на змагання з тенісу (настільного – пінг-понг! буц-бец!) в Умань на тиждень майже.
— Ма, а нащо ти того дядю прогнала з площі? – запитав, підбігаючи за матір’ю, син, наче підслухав її думки про себе.
— Підростеш – зрозумієш, — звично відповіла Ольга й одразу подумки дала собі ляпаса: ця доросла зарозумілість, певно, у кожного в крові, навіть педагога. – Я його і з України потурила б, якби моя, сину, воля… Приїхав, бач, сюди в гості і вже тут права свої диктує!
— А до кого він в гості приїхав?
Ох, дитяча наївність. Може, в гості, а, може, й живе тут… Однаково чужак.
— Звідки мені знати, — відповіла натомість, міркуючи, як би це перевести балачку на інше. – Ти ж, як повернешся, то одразу зателефонуй мені на роботу, гаразд?
— Гаразд, — погодився син. – Тільки я коли б тобі не телефонував, то мені кажуть: “Її немає, вона у справах”, — заусміхався син, підчукикуючи за звичкою ранець на спині.
Це теж правда. “Деловые люди” – було колись таке кіно. Як почалась perestrojka (саме так, латинкою, закарбувалось це слово у пам’яті – з зарубіжних газет, які крупно показували в телепрограмі “Время”), її вже взяли сюди, в інститут удосконалення (!) вчителів, інспектором напочатку. Отоді вона вперше відчула що то не вистачає дня! Бо гунула в громадський вир по самі вуха. І досі не може виборсатись. Хоча… Нема вже того вогню, що спалахнув було, як сухе у спеку. Нема… Он виповзає на центральний майдан усяке, яке тільки хоч, тільки не своє. Бо своє… Своє позамоцьовувало кравчучки, граблі й лопати на плечі та й гайда городи і дачі громадити й обсаджувати – останню надію наші завжди покладали на свої руки, авжеж… Заводи позупинялись, зарплат і пенсій не дають по пів року…
Із цими невеселими думками Ольга розрахувалась із тренером за поїздку малому (“Все буде добре, не хвилюйтесь, Ольго Іванівно, — запевняв тренер, перераховував старанно, послинюючи пальці, замусолені долари, — через тиждень у цю пору чекайте нас із перемогою”), поцілувала сина, перехрестила на щасливу дорогу. Але не стала чекати від’їзду, бо – сесія.
Їй надали слово одразу після доповіді міського голови. Обговорювалась проблема освітніх закладів у місті. Ольга свій виступ готувала тиждень: виписувала цифри і факти з газет, телефонувала в школи до знайомих директорів, аналізувала проект доповіді міського голови, який роздали депутатам знову з порушенням регламенту, за день… Виступ написала в один присіст і мало напам’ять його не завчила, але зараз ішла на трибуну і хвилювалась неймовірно. Наче відчувала…
Переповнений зал шумів, як випускний клас перед врученням атестатів.
— Годину тому державне радіо підтвердило сумну звістку про смерть Джохара Дудаєва, — мовила схвильовано Ольга й умить відчула й побачила, як усі в залі очі прикипіли до трибуни. І тоді вона сказала твердо і чітко: — Прошу вшанувати хвилиною мовчання пам’ять вірного сина чеченського народу, Президента Республіки Ічкерія, який загинув від рук російських окупаційних військ за свободу і незалежність свого народу!
Зал заціпенів. У найдальших від трибуни рядах, під стіною, привстав несміливо Гриша Володюк, роззирнувся скрадливо на боки і так, не розпрямившись, сів назад. Ольга спочатку подумала, що вона щось не так чи не до кінця сказала, неясно висловилась, тому ще раз пробіглась пам’яттю по мовлених словах і торкнулась кожного, як цимбаліст торкається окремої струни… Та зал німував. Ольга чула, як крихітним молоточком у голові відбивають секунди: тук!-тук!-тук!-тук! Як довго тримати хвилину? І чи тримати, коли ніхто не підвівся?! Тримати! Її нерви зібгались у клубок, і тепер вона боялась, аби ніхто нічого не бовкнув. Шизів же тут сидить он скільки… А друзі-демократи… Вона мацала поглядом кожне потуплене чоло і мимоволі, потихеньку почала ненавидіти їхню рабську, розведену шмарклями кров.
А ще їй чомусь закортіло озирнутися до президії і глянути в очі міському голові. Як це не дивно. Колишньому міському Parteigenosse, який вчасно перефарбувався на демократа. Ні рухівському провідникові, ні козацькому отаманові, ні редакторові демократичної газети, ні недавньому кантидатові на міського голову, він теж прийшов і заховався за спинами депутатів… А – міському голові. Чого? Чи їй захотілося вкотре пересвідчитись, як торжествує його холуйська душа? “Державник!..” Але оглянутись – це розписатись у безпорадності й безсиллі. Не діждуться. Вона закусить вудила і вип’є чашу до дна. “Бо якби він підвівся – одразу встав би весь зал, вся оця продажна й нікчемна братія”, — насамкінець подумала вона і розслабилась. Хвилина мовчання збігла.
Чи слухав хто її виступ про проблеми освіти в місті? Вона сама його не чула. Хоча й виразно промовляла кожне написане слово отерплими губами. Їй заклало в вухах. І тільки як оголосили перерву, вона почула мов крізь воду шепіт депутата-рухівця: “Пані Олю, що ж Ви отак, не попередили нікого…Такі ж акції треба заздалегідь готувати!..”
Щоб ти здох, гад повзучий. “Готувати!..” Краще б уже прикинувся, що недочув, чи не зрозумів, а то – “не попередила нікого”. Та хіба про таке треба попереджати? Це ж – як дихати… “Стадо”,— знайшлося враз те влучне слово, якого вона шукала. Стадо, барани круторогі… Прийдуть до вас, приставлять ножа до горла, а ви нарікайте, що вас не попередили!..
Ольга поспішно вибралась із зали засідань (у дверях її поштиво пропустили – з поваги сторонячись, чи сахаючись, як зарази?) і пішла без оглядки, аби який слинявий патрійота не став чіплятись за поли. Її душив гнів. І образа. І нікого бачити не воліла.
У кабінеті вона замкнулась, щоб побути на самоті. Зателефонувала чоловікові: затримається сьогодні, то хай зайде переговорити в дитсадку із завідуючою (випуск через місяць меншій – скоро й у пологовому випуски влаштовуватимуть!), а син поїхав, так, провела…
Не піде вона на післяобіднє засідання – розберуться, все там уже наперед визначено… Ольга вийняла записника й проглянула усі свої ділові та домашні клопоти на сьогодні: до гибелі, як завжди. А нащо? Може, сидіти б собі спокійно в цьому затишному кабінеті, розробляти методички справно, одні методички, а не шарпатись по тих мітингах, зборах, виборах, сесіях? Ось вибрали її позаторік депутатом, а якого біса вона там добилась, чи щось кому довела? Погавкати хіба, подратувати товстошиїх?.. Давай! А проголосують так, як скаже Parteigenosse.
Ольга не любила себе за ці хвилинні пораженчеські настрої. Але сьогоднішня подія рубанула її під корінь. Ні, треба забутись… Бодай на день. От плюне на все і поїде тролейбусом за місто, у сосни, у балочки, де уже, мабуть, зацвітає сизим димом тернівник на косогорі, роззується, вже, певно, можна ходити босоніж, походить боса по зеленій молодій траві, сили набереться од землі – земля найнадійніша…
У двері делікатно постукали. Потім шарпнули за ручку. Хтось говорив на коридорі. Начеб як голос директора, а другий – не впізнати.
Ольга встала й відімкнула двері.
— О, Ви тут? – здивовано запитав директор з великим поштовим конвертом у руці. – А мені казали, що Ви на сесії…
— Перерва зараз, — неохоче пояснила Ольга.
— До Вас ось прийшли… — зам’явся директор, — Ви знайомі?
— Знайомі, — сухо відповіла Ольга. Біля директора стояв дебелий стрижений чолов’яга, депутат міськради Стаканов, а за ним той чорнявий хлопчина, якого вона прогнала вранці з майдану. На пленарних засіданнях Стаканов з’являвся не часто, а коли й з’являвся, то сидів переважно скраю, осібно, час від часу нахиляючись мало не до підлоги, як зацвірінькував його мобільник.
— Я вас змушений покинути, вибачайте, — мовив до гостей директор. – Вам ще ось бандероль, Ольго Іванівно. Позавчора принесли, та ніяк не міг Вам передати… Заходьте, панове!
Ольга сіла до столу, поклала бандероль перед собою: широкий конверт, тоненький. “Учнівська робота”, — майнула думка, завваживши старанні крупні літери на конверті.
— Можна — неділове питання? – несподівано почав гість. І, не чекаючи згоди, мовив: — Обідня перерва, але ж Ви, знаю, голодні. То могли б разом. Ось тут недалеко, у “Відпочинку”. А заодно й поспілкувались би…
— Дякую, я обідаю вдома, — відмовилась Ольга й подумала, що за обід таки справді забула. Але ж не з цим стриженим. Чого це він приплутався? Тільки ногою тупнула, а він уже й в штани наклав. – Це ваш співробітник? – перевела очі на хлопця.
— Так, уже другий тиждень ми апробовуємо в нашому місті сітьовий маркет, — охоче взявся пояснювати Стаканов. – Справа нова, люди мають звикнути… Я, знаєте, дуже переживаю – чи піде? І от був щиро подивований, — Стаканов кокетливо підтиснув нижню губу, — чого це Ви, людина знана в місті, людина передових, демократичних поглядів, так різко негативно поставились до цього?
— Я? До цієї нав’язливої торгівлі?
— Сітьовий маркет, — поправив підприємець. — Чи, може, я неправильно зрозумів розповідь реалізатора?
Хлопчина засовався на стільці й непевно хитнув головою:
— Пиравильна.
Ольга хотіла розсміятись, але тільки пустила бісики:
— Пане Стаканов, мені м о р о з и в о з родзинками вашої фірми смакує.
— Так у чому ж справа? Якісь проблеми?
— З морозивом ніяких, — перейшла на серйозний тон Ольга. – Проблеми з радіо. Знаєте, я би Вам порадила заснувати філії “Українського радіо” в Росії, де компактно проживають наші земляки. Колись їх насильно вигнали звідси, або поманили…
Стаканов гмикнув, закинув ногу за ногу і поплескав коліно долонею:
— Да, — мовив багатозначно, — а я думав, що справа серйозніша. – Помовчав, знову підтиснувши губу, а тоді зверхньо і зневажливо поставив крапку: — Мабуть, засмучу Вас коли скажу, що народ, за який Ви так піклуєтесь, і цього разу вас не підтримає. Наш народ хоче слухати “Русское радио”! І я не можу відмовити йому у цьому бажанні, тим більше, що… скажем… трапляється нагода.
Якби Ольга не шанувала директора інституту, інтелігентного, м’якого чоловіка, який привів у її кабінет цих барбосів, то вже давно витурила б їх утришиї. Але годі. Вона підвелася з-за столу, даючи знати, що розмову закінчено, і раптом запитала молодого чорнявого:
— Знаєте, що Джохара Дудаєва вбили?
— Каво?
— Джохара Дудаєва.
— А кито ета такой?
Ользі здалося, що вона говорить з дебілом.
— Ви ж чеченець?! – майже по-прокурорськи вигукнула вона.
— Какой ета імєїт зиначеній?
Ольга дивилася на них, не відчуваючи ні ненависті, ні жалю. Швидше з відразою. І з портретів, що висіли уздовж стіни її кабінету, на прийшлих грізно дивилися красиві в своїй суворості чоловіки, яких так само колись, як каже цей стрижений, не підтримав народ. Або підтримав, та не вберіг.
Стаканов іще вибачався, що забрав її обідній час, запрошував таки на морозиво з родзинками, навіть в якості дегустатора, ось вони незабаром нову партію запускають, а щодо радіо, розумієте…
За порогом, на коридорі, Ольга не втрималась:
— Я про своє: чому, скажіть, Ви сьогодні не підвелися в залі?
Стаканов підступився на крок і майже пошепки мовив:
— Чи Вам хочеться, щоб і сюди прийшли танки?.. Мені не хочеться.
— При чому тут танки? – здивувалась Ольга.
Стаканов не відповів.
За столом Ольга розрізала ножицями конверт. Але думки крутились довкола почутих недавно фраз. “І ми сподіваємось при таких бздунах, щоб світ з нами рахувавсь?” – невідомо кого питала подумки Ольга. Часом вона дозволяла собі використовувати ненормативну лексику з Грінченкового словника… В конверті був лист від старшокласників Надлацької школи. Цим листом вони запрошували її взяти участь у відкритті пам’ятного знака на місці загибелі холодноярського отáмана Кібця. І в тематичному вечорі. “Ми виростемо…” – читала в листі Ольга, і великі, як жуки, букви пливли у неї перед очима…
А ввечері, коли Ольга поверталась із просвітянських зборів, на розі Леніна і Дзержинського її обігнав вишневий “Chevrolet”, який м’яко пригальмував, у відкрите вікно висунувся бритий і безбровий, як колобок, водій і на ходу гукнув:
— Ты еще до сих пор ходишь живая, с-сука?!
І далі повіз слова, яких Ольга уже не могла розібрати. Це трапилось так швидко, що вона навіть не подумала глянути на номери зникаючої іномарки.
22 липня 2001 року,
м.Кіровоград