Олександр ВЕРТІЛЬ
І ТРЕМТИТЬ ТРИВОГОЮ ТРИВОГА
х х х
«То як життя?»
«Та як життя…»
Тривога на тривозі.
Крізь гул сиренного виття
Від укриття до укриття
І сонця на порозі.
«А як усі?»
«Та як усі…»
По–різному одначе.
То у диму, то по росі,
В маршрутці,
пішки,
на таксі, –
Хтось втішений,
хтось плаче.
«А як же ти?»
«Та що там я…»
Не думайте про мене.
Хоч крутить місто крутія,
Все ж чую пісню солов’я,
Коли мовчить сирена.
«Ну що ж тоді, –
пиши, бувай…»
Хоч сам себе стривожиш:
Допоки є у нас Wi–Fi,
І ти мене не забувай…
Якщо, звичайно, зможеш.
х х х
Може, це не варте і мізинця,
Може, це дарунок не мені:
Щоб стояти знову на зупинці
І вдивлятись в профіль у вікні.
Бачити не тільки те, що бачу,
Те, що не відчути, відчувать, –
Як тюльпанів келихи гарячі
В самоті приречено горять.
Спалахи бавовни–бавовнянки,
Виболена сонячна імла,
Брязкіт не тролейбусів, а танків,
Плюскіт позаобрійного Псла.
Ти зі мною в цім калейдоскопі, –
Ти одна у світі – на світи.
Вирви – пошрамовані окопи
Освяти любов’ю…
Освіти
Березневий іній і мімози,
Місто, що пірнає в круговерть,
Сльози щастя і пекучі сльози –
Очі ними сповнюються вщерть.
Надвечірня монотонна мряка
Розмиває у вікні лице
Так, щоб тільки мужньо не заплакать,
А лишень подумати про це.
х х х
Забира сирена місто ув облогу,
Крає тишу,
роздираючи,
виття…
І пантрує світ навколишній тривога,
Нероздільні знов «життя» і «укриття».
А за ними – вибухівка і патрони,
Свіжі вирви, і «прильоти», і фугас…
І розгойдують дорогу габіони,
Пригальмовуючи виболений час.
Не мине і не минає неминуче,
Юне сонце відігріє календар, –
Розквітатиме квітасте і квітуче
Серед світла переможного Стожар.
Адже стільки переплакано–пролито, –
Перемога неминуча, як весна:
Вже виходить із зимівлі зелен–жито
І міцніє на життя озимина.
х х х
Тонко понад Сумами світається,
Хоч дрімають сонні голуби
І Кобзар куточками всміхається,
Бо давно пейзаж цей полюбив.
А тоді, лютневими світанками,
Як земля хитнулась з–під плити,
Ладен був стояти перед танками,
Ні на крок від них не відійти, –
Перед ними, сірими потворами,
Що дивились жерлами на світ…
Все одно ж:
«Борітеся – поборете!» –
Канонадно вічний заповіт.
Відгуло відлуннями і лунами,
У псільську улившись тиховодь.
І здалось:
спинивсь тоді над Сумами
Містом зачарований
Господь.
х х х
Підуть сиві дощі, облягаючи душу, як обрій,
Позмивають–заллють всі невдачі, образи, жалі.
Посвітліє тоді на землі неповторній і добрій,
Бо немає ніде і не буде такої землі.
Вони йтимуть туди, де чекають вологі тумани,
Обійматимуть все, що зустрінуть у власній сльоті, –
І розчиняться в них мовчазні незворушні кургани,
Що здавен височать крізь літа і роки золоті.
А опісля дощів прийдуть діти – малі дощенята,
Щоб зібрать–повести у дорогу уже онучат
І настане тоді наймокріше, у крапельках свято –
Лопотючих калюж і на сонці обвітрених п’ят.
Кружелятиме світ посвітлілий від променів сивих,
Заштрихований весь у лінійки прямі і косі.
І розчиниться дощ по–земному густий і красивий,
Щоб піти молодим у високій небесній росі.
На зупинці
Вам личить навіть те, що і не личить,
Ковідна маска – ще не карнавал.
Мені знайомі ваші пів обличчя,
А з ним – напівприхований овал.
Ви мовчите:
мовляв, не до балачки,
На часі – тимчасова суєта, –
І жуєте пожовану жувачку,
Немов умовно лічите до ста.
Така ось гра:
прикритими губами
Намацувати сховані слова,
Які могли б помножитись між нами
І стати, як в табличці два по два.
Але ж ковід насправді, а не чутка,
Дорослішають діти і казки, –
Тим паче, вже під’їхала маршрутка,
Яку вам пропускати не з руки.
х х х
Меншає на світі солов’їв,
Більшає акустики і свисту.
Сивіють – хто ще не посивів,
Сниться колискова падолисту.
Дублікати давніх фонограм
Бережуть іржаву порожнечу.
Без ключа – відчинений сезам
В казці, що минає наче вечір.
Голоси притишено пливуть,
Потойбіччя лунами згасає.
Звуки розсипаються,
як ртуть, –
Їх уже ніхто не позбирає.
Слід проліг бузковий від саней
В далечінь далеку і знайому,
Де в гурті січневий соловей
Зазбирався з вирію додому.
х х х
Над Босфором – слобожанський вітер, –
Для вітрів кордонів не бува.
Хуртовина зоряна
із літер
Розсипа безпаспортні слова.
Сонна тінь хитливого порому
У воді погойдує вогні.
Пливемо із дому чи додому
У тумані чи у тумані.
Місяць вгруз у хмари, наче рана,
Гуркотить у темряві буксир…
Десь аж там,
далеко,
Роксолана,
Ятагани,
бебути,
ясир.
Час тече услід за течією,
Щоб «швидкі» зав’язувать вузли.
І здається вічність нічиєю
У краю босфорної імли.
Наче поза простором і часом
Із нізвідки вихоплена мить.
Чай.
Стаканчик.
Ложечка з пластмаси
Хоч тремтить,
але не стукотить.
х х х
А село притихло і замовкло,
Погасило втомлені вогні, –
І ні сіна в темряві, ні голки,
Миші шелестять у бур’яні.
Тихо на городі і в сараї,
Де колись буяло і росло…
Залишки від зоряного раю
Наголо давно.
І наголо.
Сплять стежки
в обіймах у дороги,
Щоб уранці їхати,
іти…
І тремтить тривогою тривога,
І гримлять, вгинаються мости.
На усе є провидіння Боже, –
Віщування – просто балачки.
Може ж, хтось чи щось
та й допоможе.
…Може, й ці віршовані рядки.
х х х
Не ждатиму обіду, –
Лиш сонце з–під руки –
Зберуся і поїду
До рідних на гробки.
Туди, аж за пороги,
Куди нема квитка,
Куди одна дорога
Далека, нелегка.
Де юні мама й тато
Назавжди – звіддалі,
Де ми удвох із братом
Щасливі, бо малі.
Де інше все:
черешні,
Хатини, голуби…
І я, мов нетутешній,
З минулого прибивсь
До світу, де лелеки
І ластівок піке,
Де все таке далеке –
Тому таке близьке.
…Стою – не ворухнуся
У цвинтарній імлі,
Зворушено дивлюся
На горбики землі.
Ось пурхнули синички
На пам’ятний граніт,
Там батьківські таблички
Єдині на весь світ.
Співать пташки не сміють
У долі на краю,
Неначе розуміють,
Чому я тут стою.
х х х
І сіра тінь води,
і синя крайка льоду,
І протяг мовчазний
у вихорі небес…
Колючий ієрогліф
засніженого глоду
Під сивою корою
вив’язує себе.
Шипшинові шипи
і шини шурхотливі
Повторюють сліди
у колії коліс.
А сад стоїть густий
у білому наливі
І соком наливним
п’янить зелений ліс.
Минулої зими
закроєне лекало,
Аортовий озон,
судини весняні.
Цвіте, як і раніш,
усе, що не зів’яло
І тут, неподалік,
і там, у далині.
Це знову світ увесь
у світлому цвітінні
Від ранньої кори
до пізньої пори
Палає–палахтить,
що навіть тіней тіні
У сонячній ясі
вбирають кольори.
х х х
Ще молода осіння стрічка,
ще пам'ять спомини гойда.
Там тридцять сходинок до річки,
А далі – ряска і вода.
Човни, прикуті ланцюгами,
дрімають срібні карасі.
Там пахне соснами й грибами –
І де б не став, і де б не сів.
Там находилися босоніж,
що і не чули підошов.
Там в радість навіть і безсоння…
Я знов поїхав би, пішов
туди, де вранці будить сойка,
гуляє вивірка руда.
Де сонце й ліс. І ми обойко.
Я – молодий, ти – молода.
Де рясно родять груші–дички,
де перестиглі жолуді.
Де тридцять сходинок до річки,
А тридцять перша – у воді.
м.Суми
Олександр МИХАЙЛЮТА
Чавлення гранат
новела
У водія фури «Volvo» тонажністю шістнадцять тон стався мікроінфаркт просто на митному переході. Прибула «швидка», щось йому вкололи, потримали на ношах усередині бусика. Потім лікар зробив кардіограму і сказав: «Жити буде… тільки не пить і не курить». І поїхали. А Микола Тиховод усівся на лавочці біля виноградної альтанки та важко дихав. Оце б закурити… Так доктор же попередив…
А було таке. Микола віз із румунського морського порту в Київ майже повен кузов червоних гранат нового врожаю, запакованих у фанерні ящики. Звісно, їх доправляв постачальник із Туреччини.
Тиснява. Микола майже тиждень марудився з тим вантажем у черзі до митного посту. Неголений. Голодний. Холодний – хіба настачишся соляру на обігрів кабіни, яка стала тобі домівкою на колесах. І ось – заповітний модуль на митниці. Румунський проминув швидко й без зайвих запитань. А на нашому череватий такий брокер загальмував:
– О, тут гранати – Punica granatum… знаємо, знаємо… А санітарний сертифікат?
– Так усе ж там у комплекті, – наївно відповів Микола. – Вже ж пів дороги проїхав – ніхто нічого.
– Е-е, – хмикнув брокер, – Європі аби запхати сюди всяке сміття… А в мене наказ – заражене не пропускать! Антракноз – дуже небезпечний вірус, юначе, дуже…
– Та яке воно заражене? Хіба б у турецькому порту випустили непотріб? Адже вони своєю торгівельною маркою дорожать…
– Отож, – каже брокер, – вони дорожать, ми дорожать… Двадцятку клади, і поїдеш відразу!
– Та ти що? Звідки у водія така сума?
– Знаю, знаю… хазяїн вам видає і більше… давай, не ламайся, оно за сигарети кладуть по півсотні…
– Євро?
– Ну а що – дерев’яних чи що? Хочеш жить – умій вертіться. Ти хіба вперше замужем, не знаєш тарифу?
– В мене нема…
– То дзвони шефу! Десь, бляха, розкошує в ресторані з курвами, а ти за нього віддуваєшся… дзвони!
Микола відійшов убік і набрав номер телефона постачальника. Відразу ніхто не відповів. Згодом узяла слухавку секретарка: «Михайло Лазарович зайнятий… у нього важливі перемовини… зв’яжіться пізніше». Ще години зо дві маринувавсь Микола зі своїм «Volvo» на якомусь боковому майданчику, аж доки шеф контори таки відповів:
– Є проблєми?
– Так, брокер вимагає двадцять тисяч євро…
– То відстібни.
– А з чого? Мене найняли на дві тисячі за рейс…
– То скажи, що фірма сплатить по прибуттю вантажу… хай дасть номер картки або кур’єра в Києві.
Микола як свята простота, дав прослухати запис розмови брокеру. Той у відповідь послав усіх на три літери і дав відмашку вже готовій до грубої роботи бригаді місцевих безхатьків. І незчувся Микола, як десятеро вантажників розпанахали тент фури і дружно, мовби мурахи, виставили всі ящики з гранатами на бетонне покриття майданчика. Потім звідкись узявся бульдозер і смачно так підім’яв широкими гусеницями весь вантаж. Червоні потоки запашного соку, ніби струмки крові, похлюпотіли до стічних люків і за мить зникли під землею. Вважай, два мільйони гривень – у каналізацію… Безхатьки ретельно скидали грабарками шкаралупу у валок – руку набили на мандаринах і бананах – приїде сміттєвоз, зачистить. Виконали завдання та почвалали до забігайлівки на узбіччі поцмулити пивця для розігріву. Скоро буде нова робота. Благо, вервечка простаків – нескінченна.
Миколу охопив жах, і він ухопився за серце – постачальник же його порішить. А митний брокер мовчки всунув ошелешеному водію кілька папірців із належними печатками й підписами. Там ішлося про те, що гранати – занапащені небезпечним для здоров’я людей вірусом антракнозу і підлягають утилізації негайно. Що і було вчинено.
– Скупий платить двічі,– єхидно буркнув брокер і впевнено покрокував до наступної фури.
Йоханий бабай! Вік живи – вік учись, високий заробіток буває лише в мишоловці.
Punica granatum… Антракноз… Головне, що комар носа не підточить.
м. Київ
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2025 року, січень)
3 січня
Минулий мій читацький рік закінчився в липневому 1990-го року числі журналу «Дружба народов»: читав вірші латвійця Іманта Зієдоніса, знайомився з внутрішньоемігрантською біографією та прозою Юрія Карабчиєвського (1938–1992), долею й іронічною поезотворчістю російського й ізраїльського літератора корейського походження, поета-барда-сценариста та дисидента Юлія Кіма (під Різдво відзначав своє 88-річчя), мемуарами Сергія Хрущова про останні дні батька Микити Сергійовича… Одне слово, журнал напхом напханий текстами, про які два роки до того можна було лиш мріяти (зокрема всесоюзний читач романом «Вальдшнепи» та уривками публіцистики «Україна чи Малоросія» пізнавав Миколу Хвильового у перекладі першого заступника головного редактора журналу). У цьому літньому числі «ДН» опублікована книга Світлани Алєксієвич «Цинкові хлопчики». Саме цей текст спонукав мене вернутися в незабутні 90-і. Скільки книг про афганську війну написано досі, переважно бравурних, які славлять радянських воїнів, покликаних «виконувати інтернаціональний обов’язок, захищаючи південні кордони СРСР»! Але ця – перша й чи не єдина, яка подає правду про ту ганебну, перед усім світом, бойню.
Пригадую, десь посеред 90-их, коли я вже мав досвід видання з чужих голосів книг про українські гіркі чаші голодомору, репресій, чорнобильської трагедії, думалось написати й про наші, приінгульські жертви афганській загарбницькій війні, яку майже десятиліття провадила радянська імперія. Щойно звели у сквері на правому березі Інгулу пам’ятник «воїнам-інтернаціоналістам», на постаменті якого закарбували 112 імен полеглих в Афганістані, існувала на той час громадська організація, де можна було взяти списки юних земляків, які повернулись звідти у цинкових трунах… «Вони вже нікому нічого не розкажуть, – думалось, – хіба материнські сльози можна зафіксувати». Думалось так тому, що я не уявляв тоді, аби живі афганці могли висповідатись правдиво, оскільки мав кілька сутичок на різних мітингових зустрічах з ними – від них віяло агресією та переконаннями «визволителів»… І я охолов до свого задуму.
А Світлана Олександрівна, сорокарічна журналістка, з групою письменників-журналістів у вересні 1988 року три тижні була в тому пеклі, в Кабулі: бачила, чула, записувала в щоденник, останньою фразою в якому був сумнів: «Хто мені повірить, якщо я про це напишу?» Та через пів року, після виведення «обмеженого контингенту радянських військ» з Афганістану взялась творити «історію почуттів, не історію війни». Сповіді безіменні? Підписи під текстами: рядовий гранатометник; мотострілець; медсестра; рядовий, водій; мати; військовий радник; рядовий, артилерист; службовець; старшина, санінструктор розвідроти; мати; рядовий, зв’язківець; рядовий, мінометник; військовий лікар; капітан, вертолітник… Не зовсім безіменні: на початку сповідей авторка подає перелік тих, хто свідчив у спільному списку – понад шістесят осіб в алфавітному порядку.
Книга не має наскрізного сюжету, кожна розповідь – крик, стогін, плач, молитва, благання, жах… Переказувати зміст свідчень неможливо – їх треба читати. Хіба подам ось кілька витягів. Командир взводу піхоти: «Кажуть: чоловіча війна… Хлопчача війна… Воювали одні хлопчики… Недавні десятикласники… Я з дитинства готував себе до якихось випробувань… Справжній чоловік повинен бути сильним. Сильними стають на війні. Моя дівчина відмовляла: уяви собі, якби щось подібне сказав Бунін чи Мандельштам? Із друзів ніхто мене не розумів…» Медсестра: «Привозять хлопчика. Я саме діжурила. Він відкрив очі, глянув на мене: “Ну все…” – і вмер. Три доби його шукали в горах… У кожного з нас у пам’яті свій цвинтар». Майор, пропагандист артполку: «Чия це була війна? Війна матерів. Вони воювали. А народ не страждав. Народ не знав. Йому казали, що ми воюємо з “бандами”. Стотисячна регулярна армія дев’ять років не може перемогти розрізнені купки “бантитів”?». Старший лейтенант, командир мінометного взводу: «Я не хочу чути про політичну помилку. Не хочу знати! Якщо це помилка, тоді поверніть мені мої ноги…». Старший лейтенант, сапер: «П’ять років минуло. А що мені сниться? Довге мінне поле… […] Я біжу… У мене знову обидві ноги… І я бачу, мої очі знову бачать…». Старший лейтенант, начальник розрахунку: «…в упор убивати страшно і неприємно, а гуртом, масово – азартно. […] …тут зброя постійно при собі, до неї звикаєш. Ввечері з ліжка стріляли із пістолета в лампочку: лінь звестись, вимкнути світло». Рядовий, оператор-навідник: «Ніхто не скаже – що там, під землею лежить, яка правда. Живим ордени, мертвим легенди – усім добре». Про афганців у книзі небагато, але є дещо: медсестра: «…афганку ми врятували. Ввечері заглянули з хірургом у стаціонар. Хотіли взнати, як вона себе почуває. Вона лежала з розплющеними очима, побачила нас… Поворушила губами… Я думала: вона хоче щось сказати… А вона хотіла в нас плюнути… Я тоді не могла зрозуміти, що вони мають право на ненависть». Про «братерство» і «взаємовиручку», прописані в армійських статутах, чимало в книзі; ось один лиш приклад: «В Кундузі двоє “дідів” змусили вночі “молодого” викопати яму… Він викопав… “Стань в яму…” Він став у яму… Вони засипали його по горло землею… Одна голова стирчала… Всю ніч вони на неї мочились… Вранці, коли його відкопали, він застрелив обох…».
Дві останні цитати: від рядового розвідника «А війна неоголошена… Ми були на війні, якої не було…» і від старлея «Нас туди послали, ми виконували приказ». Знайомі фрази? Так кажуть сьогодні полонені на Донбасі орки.
Багато хто з опитуваних не вірив, що про афганську війну розкажуть правду («Хто розкаже, як перевозили наркотики в гробах? Шуби?.. Замість убитих…»). Мало хто вірив, що написане надрукують («Та ви ж про це не напишете, обов’язково викреслите»). Розказана жахлива правда, надрукована в журналі «Дружба народів» тиражем 790 тисяч (!) примірників та окремими книгами в перекладах на багато мов світу. Талант, чесність і відвага Світлани Алексієвич відзначена Нобелівською премією з літератури.
6 січня
Продовжую читати книги, висунуті на здобуття обласної літературної премії імені Є.Маланюка. «Корида» Елеонори Бєльської (Київ, «Український пріоритет», 2021, 200 с.) – сім оповідань і дві повісті. Кілька оповідань – з найперших її, виданих російською мовою, зовсім школярських («Підсніжники», «Випийте чаю, лікарю»), хоча й решта, писані в останні роки теж по-російськи, перекладені філологами («и я там был!..»), хибують елементарною мовно-стилістичною незґрабністю («йти супротив холодному колючому вітру», «поблизу накритого білою скатертиною столика, навпроти вікна», «старшенькі на десять днів отримували волю без обмежень»). У повістях авторка відчутно виросла, особливо я відзначив би «Зовсім іншу історію»: пошуки щастя – вічна тема, може, трохи заїжджена, але яка завжди захопить читача, бо про це думає і веде пошук кожне покоління, кожна молода (й не тільки) людина, жінка зокрема. Тут ця тема сприймається і захоплює. Правда, трохи муляють розлогі медичні філософствування (весь шостий розділ на майже восьми сторінках тлумачить незнання біоритмів – інтелектуального-емоційного-фізичного – як «причини, які перешкоджають щасливому сімейному життю»), окремі монологи героїв сприймаються як виступи з трибуни наукової конференції, творові бракує стрункості (сьомий розділ, це середина повісті, починається зовсім незнайомими персонажами, наче це зовсім інший твір), часова невідповідність (у далекому студентському середовищі вживалось звернення «пан, пані», а в пам’яті й досі фрази з радянського фільму «17 миттєвостей весни»), нема-нема та й вилазить русскій ґрунт мислення («Добру справу не хочеться псувати “браком”»)… Одне слово, талант, який лиш прагне одірватися від російського легкопису.
7 січня
Орки привітали українських письменників з Новим роком, повибивавши усі вікна у Будинку літераторів на Банковій вулиці у столиці. Голова облорганізації НСПУ оголосила збір коштів на ремонт офісу. Дивно обізвався на цю ініціативу прийнятий місяць тому до Спілки С.П.: не треба, мовляв, зараз нічого ремонтувати, бо це лиш пристрілка росіян. То що, хай лежать купи цегли й скла на хідниках, хай будинок продимається холодними вітрами, треба почекати наступного, потужнішого удару? Так це ж фактично – капітуляція. Хіба керівництво держави не відає, що слід посилити протиповітряну оборону урядового кварталу на Печерську? Нині ми всі й щодня під пристрілом.
11 січня
♦ Перед ранком прийшли два сни. Перший: з Василем Шклярем бачився, він розказує, що думає писати роман про Хмельницького, але сумнівається, а я його переконую: тільки ти, Василю, тільки ти – ніхто в Україні не здатний сьогодні написати про Богдана. І зовсім начеб не усвідомлюю, що в нашій літературі уже є визначні твори М.Старицького й П.Загребельного, не кажучи про Тараса, який дав навіки влучні характеристики нашому отáману національному… А другий сон: це син Устим, який привіз величезний набір військових і воєнних атрибутів – шеврони, гільзи, деталі обладнання…
♦ У перший день цього року зустрічались на горішньому поверсі «Сімейних традицій», ділились враженнями від прожитого 2024-го. Найцікавіше: Н.Д. радісно сповістила, що закінчила писати роман. Я вперше за багато-багато місяців чи й років бачив її такою бадьорою, зібраною, навіть веселою, впевненою в собі… Ніщо так людину не підносить, не втішає, не оздоровлює, як виконана улюблена робота.
14 січня
♦ Світлана організовує мені зустрічі з читачами, бо ж лежать оно книги в коробках на коридорі, за які я заплатив гроші видавництву. Звернулася було до Володі Піскового, аби він зібрав людей, а він: «Та я вже давно не при ділі, мало кого знаю з людей керівних, на мене тут дивляться як на мастодонта: ото сиджу на дачі, займаюсь виноградом, чавлю вино – приїжджайте, почастую!» Ох, рідний наш Новомиргород… Де ви, Миколо Андрійовичу, Павле Терентійовичу, Степане Демидовичу?.. Але дружина моя не здалась, зателефонувала міському голові Забажану і все вирішилось в одну мить: через три дні, наступної п’ятниці, Устим повезе нас до людей… Ось допіру телефонували з міськради, звіряли у Світлани мою біографію: посаду, заслуги, премії… Каже мені: «Вони тебе не знають, бо шукають у “Вікіпедії”». «І добре, що не знають, – відповідаю. – Популярність втомлює й деформує».
♦ Неочікувано подзвонив Василь Василашко. Думав, що я вже давно киянин і збирався запросити мене на зустріч із читачами й активістами товариства «Знання», в якому тепер працює (від літа йому пішов 86-ий!). Прочитав в УЛГ мій щоденниковий запис двадцятирічної давності «У Менск, да Быкава», дякував за прихильність до білорусів та правдивий погляд на їхні національні проблеми. А потім довго розказував, як по писаному, про свої кавказькі зустрічі з довгожителями та сипав анекдотами. От у кого треба позичати бадьорості на схилі літ. Домовились про зустрічі при перших моїх після війни одвідинах столиці… Живе, виявляється, «Знання». А в нас, у Кропивницькому?
20 січня
Шукав у чотирьох мемуарних фоліантах М.Слабошпицького факт про О.Чорногуза, що він найбільшу кількість разів висувався на Шевченківську премію. Шукав і не знайшов (читав про це, виходить, у когось іншого). Зате натрапив на горішній полиці на книгу Ігоря Шарова «100 особистостей України: 1991–2011» (Київ, «Арт Економі», 2011, 472 с.). Це вже шоста сотня Шарова. Я писав колись про одну з них: про те, як вони сотворяються, як оплачується кожен нарис… Найкраще про це розказав би Володя Вакулич – відповідальний редактор усіх шести видань. Знаю, що деякі мої друзі добре підлатались, бо «автор» платив щедро – по 100 чи 200 доларів. Але ось ця остання сотня (чи остання?) вражає найдужче – цинізмом, бо відкривається портретом Януковича, а далі за алфавітом ідуть Азаров, Ахметов… Майже половина «особистостей» мені не знайома… Ось яка Україна будувалась нам шаровими й вакуличами… Чи пече їм той досвід сьогодні?
24 січня
Американці обрали президентом Трампа – бабія, скандаліста, грошового лантуха, непередбачувану й самозакохану людину. Усі ці риси-якості суперечать найвищій посаді в країні, але… Дівчата, як кажуть, закохуються швидше в хуліганів і придурків, ніж у порядних відмінників. Світ, пам’ятаючи розбої в Білому домі чотири роки тому, до його повторного обрання ставився негативно, хіба Росія сподівалась… І як же все змінилось після 5-го листопада! Тільки Трамп не змінився. Неосвічений і зарозумілий. Недарма популярний блогер Михайло Шейтельман дозволяє собі жарти, що нинішній президент США не прочитав жодної книжки в житті. Ось останні підтверження: він, жаліючи рашу, заявив, що вона в Другій світовій війні втратила загиблими 60 мільйонів осіб. Та весь світ, який брав участь у тій війні (Європа, Африка, Азія, Америка), стільки не втратив – тільки невіглас може таке бовкнути. А геть остання його заява: «Зеленський – не ангел, він не повинен був допустити цієї війни». Так каже дехто й в Україні, але ні логіки, ні знань у таких розмислах нема. Путін не рік і не десять жив тим моментом, коли зможе без оголошення напасти на Україну, його могла б влаштувати така влада в Україні, яка повністю визнавала б рашу сюзереном, але українці такого вже не дозволять своїм обраним керівникам ніколи. Тобто, рано чи пізно нас чекала неоголошена, підступна війна. Тупий Трамп цього не розуміє!
…Ох, ох! Але ж попри все хочеться сподіватися, що Україні він сприятиме.
26 січня
Два літературні заходи на проминулому тижні: 22 січня в бібліотеці Є.Маланюка творчий вечір Антоніни Царук «…нам зустріч ворожило Слово», а 24-го – Анатолія Каретного «А Сугоклея вдаль біжить…» у музеї Карпенка–Карого. Першу модерувала Таня Левицька – мудро й по-науковому книжно відповідала поетеса, звучали пісні на її вірші для діток, виконані Петром Лойтрою, а також уривки із оперної сюїти про Роксолану (композиторка Марина Долгіх та її учні з музучилища), вітали поетесу голова письменницької облорганізації, друзі-педагоги, блискучий спіч виголосила Світлана – дві години тривало дійство. Удвічі коротшим був захід у музеї і людей було чи не втричі менше на ньому, але зустріч вийшла цікавою: Анатолій відповідав скромно, без експресій, багато чого нового я довідався про нього – що в дитинстві захоплювався музикою Паганіні (взагалі мав домашню фонотеку з понад двомастами платівками), звучали мелодії на слова поета (тільки один Сашко Чоботар написав на слова Каретного 110 пісень), викладачка музичної школи імені Нейгауза Оксана Горобченко подарувала автору прем’єру пісні «Рушники». Згадував поет і свою бабусю, яка «переказувала мені тисячу разів “Наталку Полтавку”», пробував освітити часи літературної молодості, але зупинився на трьох іменах «Сівача» під орудою В.Базилевського; читала лірику артистка театру корифеїв Олена Табак… Зустріч із Каретним відбулась на два дні пізніше, але інформація на сайті УЛГ про неї стоїть з учора, а про бенефіс Антоніни чи й муркне хто, окрім Світлани. Дамське напруження у Спілці я спостерігаю не вперше. Такого не повинно бути. Тоня через силу і мимохідь мовила про неувагу до свого рукопису. Правда, рятує її, вдруге підставляючи плече, «Код» – такою видавничою увагою навряд чи може похвалитися іще хтось із місцевих поетів.
29 січня
Іноді мозок закутується повстю суму: як же я бездарно збавляю час! Ось у 2022 році не написав жодного оповідання. Ну, хай – то перший рік війни. А торік? Теж – нуль. Так нікчемно гаїться час, якого нічим не заміниш. І чи будеш мати снагу в роках прийдешніх? Якщо вже й зараз беруть сумніви, чи зможеш в липні усамітнитись у сільській хаті при своїх теперішніх хронічних болячках… На люди я їх не витріщаю, але ж від цього вони не перестають мене, як каже сучасна молодь, ковбасити… Ось «Харків» в останньому числі відвів мені майже третину свого обсягу (148-236 сторінок) для «мережаних закладок 2023». Гортаю й думаю: одне оповідання на десять сторінок мене б більше втішило. …Напливають видива, звучать фрази – сядь, запиши!
31 січня
Добру пам'ять по собі лишив один з голів обласної ради, хоч і був він водночас головою януковицької «партії регіонів» – Микола Ковальчук. Я думаю, що у цю зграю антиукраїнців він потрапив по своїй наївності, справді вболіваючи за регіони, над якими домінувала й упосліджувала їх столиця. Він очолював цей осередок, поки партія не була провідною в країні, а ще трохи й перегодом, коли не мав ніякого впливу, а молоді донецькі русофіли, посаджені у високі крісла обласної виконавчої влади безсоромно кепкували з нього і прямо знущалися. Але я не про це. А про те, що з усіх обласних керівників він був найчутливішим до людей духовної сфери, на підтвердження чого можна навести чимало прикладів, стосовно літераторів зокрема: письменницькій організації він надав найкраще за всі роки її існування приміщення і такий ремонт зробив, що самі письменники дивувались його щедрості. Або згадаймо випуск восьми брошур-альбомів про лауреатів обласних премій. Усі вісім побачили світ? Думаю, що так, хоча у власній книгозбірні маю чотири: письменники, художники, журналісти, краєзнавці. Ініціатором видання був я, запропонувавши видати книженя про лауреатів премії імені Євгена Маланюка, а вже Ковальчук поширив цю ідею на решту премій. Як творчі спілки впоралися з виданнями? По різному. Найбільш насичений випуск письменницький: і довідка про поета, чиє ім’я носить премія, і добірка його віршів, і біографія та фото лауреата, твір чи уривок з твору, бібліографія видань, відгуки-рецензії, навіть дані про публікацію промови під час вручення. І художники більш-менш достойно представили лауреатів їхньої премії: усі тексти писав Андрій Надєждін. Але журналісти… На одній сторінці фото, біографічна довідка й більш нічого. Для декого то й пів сторінки вистачило (для Олега Шрамка три речення, хоча достатньо було і двох). Та й ляп же солідний: до розвороту Віктора Земнорія поставили фото з Ігорем Філіпенком і навпаки (сторінку 33-ю із 39-ою поміняли).
От який довгий вступ до думки, яка збудила мене взяти перо. З біографії Івана Корзуна, славного фотографа кількох газет на Кіровоградщині (горьований чоловік: сина його, бізнесмена, знищили конкуренти-бандити; друга дружина-красуня потрапила в автокатастрофу неподалік нашого будинку, загинула в маршрутці; сам він був майже сліпим, але робив фотографії високої якості – читай есе С.Орел на сайті «Кропивницький: час-time» від 8.07.2023) – з біографічної довідки я тільки тепер узнав, що народився він у селі Кричильськ на Рівненщині. Це ж село Семена Климовича Сороки. А чи знали вони, односельці, один одного? Чи зустрічались, чи спілкувались? Та нема в кого про це спитати – обоє покійні. Може, на небесах братаються …
м.Кропивницький