19 листопада 2022 року ми попрощались зі щирим татовим товаришем Володимиром Федоровичем Барсуківським – людиною, яка в післясталінський час не побоялась підняти свій голос проти радянської системи, яка стала учасником руху за демократизацію і незалежність України.
Він народився 13 березня 1938 року в Одесі. У 1957 закінчив Одеський технікум Міністерства промисловості продовольчих товарів УРСР за фахом «технік-технолог». Два роки працював майстром кондитерського цеху харчокомбінату в м.Первомайськ Миколаївської області.
Ще з 5-го класу писав вірші. Це привело його до літературної студії при газеті «Прибузький комунар», де познайомився з Олексою Різниковим, Іваном Галиняком, Станіславом Швецем, Валентиною Кравчук та іншими молодими людьми, які під впливом спогадів про голод 1933 років, репресії та війни, критики культу особи Сталіна, хрущовської відлиги сформували критичні погляди на радянську дійсність.
У 1958 році Володимир разом із Олексою Різниковим виготовив і розповсюдив на «жовтневі свята» в Одесі та Кіровограді листівки російською мовою «Обращение к народу», спрямовані проти диктаторської політики партії комуністів, що привела народ до зубожіння і безправ'я, проти брехні й дволикості, проти гонки озброєнь.
Листівка закінчувалася закликами: «Мы желаем братства, истинного братства, а не вражды между народами всех стран мира! Довольно раскалывать мир на два так называемые «лагеря»! Долой фашистскую диктатуру партии! Нам нужна подлинная свобода взглядов, слова, печати! Мы стоим за признание религии и церкви государством! Долой атеистическую пропаганду! Да здравствует подлинная свобода народа!».
Листівки були підписані абревіатурою «СОБОЗОН», що означало «Союз борьбы за освобождение народа» – організації, яку вони мали намір створити.
1 жовтня 1959 року одночасно відбулися обшуки в Барсуківського вдома, у Різникова, який на той час служив у армії, та у його батьків. Того ж дня вони були затримані й заарештовані. Під час слідства утримувалися в СІЗО КГБ, після його закінчення 1 січня 1960 року переведені до Одеської в’язниці, де сиділи вже в одній камері.
Звинувачені були за ст. 7 ч.1 та ст. 9 Закону «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 року. Військовий трибунал Одеського округу 15-19 лютого 1960 року засудив обох на 1,5 р. ув’язнення в таборах суворого режиму. За ст. 9 трибунал їх виправдав, хоча прокурор вимагав 4 роки для Різникова і 3 роки для Барсуківського. Прокурор опротестував вирок, проте Верховний суд УРСР залишив його в силі.
Слід наголосити, що саме під час слідства Володимир та Олекса усвідомили, що вони українці й вирішили присвятити себе визволенню своєї Вітчизни з колоніальної залежності.
Коли їх звели після закінчення розслідування в одній камері, вони свідомо перейшли на українську мову спілкування (хоча суд ще відбули російською). Тому їхнє каяття і запевнення трибуналу, що вони усвідомили свої помилки і розпочнуть «нове життя», не було фальшивим.
Формування їхньої національної самосвідомості довершувалося на етапі, в мордовському таборі №11 (ст. Явас) внаслідок інтенсивної інтелектуальної праці та під впливом політв’язнів, особливо колишніх повстанців – українських, литовських, латиських, естонських.
Звільнившись 1 квітня 1961 року, Барсуківський уже 20 квітня влаштувався на Одеський завод холодильного машинобудування спочатку робітником деревообробного цеху, потім вантажником, слюсарем-випробувачем – так до 1968, коли закінчив українське відділення філологічного факультету Одеського університету ім. Мечникова, навчаючись вечорами.
Він брав участь у культурницькому русі шістдесятників. Разом з Олексою Різниковим, Олегом Олійником, Галиною Могильницькою брав участь у збиранні книг для українців Кубані, організованому Святославом Караванським, у новорічних колядуваннях, у роботі Української самодіяльної хорової капели (на фото).
Володимир Барсуківський та Олекса Різників виготовляли фотокопії праці І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», поширювали «Український вісник», статті В.Мороза, С.Караванського (зокрема, його позов на міністра освіти Ю.М.Даденкова), В.Чорновола, національно наснажені вірші Василя Симоненка, Миколи Холодного, Миколи Вінграновського, Ігоря Калинця, Василя Стуса, Ліни Костенко, Івана Драча та ін.
Закінчивши університет, В.Барсуківський працював учителем української мови, відповідальним секретарем обласної організації Товариства охорони природи, звідки його звільнили, дізнавшись про судимість. Майже рік не працював. Нарешті 1975 став літпрацівником багатотиражної газети «Радянська швея» Одеського виробничого об’єднання ім.Воровського, де працював до 1992 року. Згодом став кореспондентом газети «Одеський дачник».
Брав участь у роботі Товариства української мови, «Просвіти», Народного Руху України, Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.
Реабілітований 23 листопада 1992 року військовою прокуратурою ОдВО.
Він був дуже скромним, надзвичайно працьовитим та добрим. А ще мав чудовий голос! Жодне святкове застілля не проходило без наших співів. Вже не поспіваємо...
Царство небесне...
Ярослава Різникова