Історико-археологічний музей “Прадавня Аратта–Україна” в с. Трипілля, який Олександр Поліщук називає музеєм національної ідеї, знаходиться в селі Трипіллі на Київщині. Там понад сто років тому (у 1899 році) київський краєзнавець-археолог Вікентій Хвойка відкрив окрему археологічну культуру, котру було названо Трипільською за місцем її першого знаходження.
«Трипільська цивілізація — дуже глобальний масив, який займав усе правобережжя Дніпра разом з Румунією й Молдовою аж до Чорного моря і до кордонів із Польщею, — розповідав Олександр Степанович. – І коли у свій час до мене в руки потрапила енна кількість трипільських речей, яка не могла не викликати цей непідробний і великий інтерес, то розуміння того, що ми володіємо неоціненним багатством, якого немає ніде в світі, прийшло раз і назавжди. І сама ця сакральна територія практично немає аналогів!
Знайти книги про Трипілля було дуже непросто, оскільки ті, що видаються, виходять мізерними тиражами для спеціального користування, а до 37-го року всі українці-дослідники Трипілля взагалі були розстріляні, роботи їхні знищені, оскільки вважалися націоналістичними. Після того в Україну була прислана з Москви академік Тетяна Пассек, яка, будучи, на щастя, ерудованим фахівцем, зробила для розвитку трипільської археологічної культури дуже багато. Тільки ж, зрозуміло, російський науковець не могла дозволити собі акцентувати приналежність цієї культури українській нації. Але перед самісінькою війною, в 1941 році, вийшла книга Пассек, яка фактично дала Олександру Поліщуку той могутній поштовх до вивчення цієї культури та збирання колекції, котрий привів і до створення музею.
За три з половиною тисячі років, упродовж яких існувала Трипільська цивілізація, вона створила явище, аналогів якому немає в історії, але про це чомусь ніхто не згадує. Почали говорити колекціонери, хоча й не так давно — останніх сім-десять років. На щастя, з'явився Юрій Шилов, кандидат історичних наук, який дослідив певні речі, написав про це у своїх книгах, і видав їх за власний кошт. Бо український етнос потерпає від того, що не знає своїх першоджерел, а така нація не може бути повноцінною і не може мати гідного майбутнього.
Внутрішнє розуміння величі й історичного значення для українського народу Трипільської культури окреслилось цілком конкретно: національна ідея, побудована на прадавності нашої історії, потребує реального втілення. Ідея створити таке, чого немає в Україні, визріла давно, адже державні музеї перебували у занедбаному стані, реставраційні роботи не велися, гроші, які виділяються на ці та інші цілі, йшли у чиїсь кишені. От і взяв на себе те, що не хотіли і не швидко, мабуть, захочуть узяти державні мужі. Бо якщо є шедеври і вони валяються під ногами, то їх треба підняти, відреставрувати і показати людям. Відвідавши усі музеї України, ще раз пересвідчився: те, що показується в нас по Трипільській культурі, — це просто ганьба і українському народу, і міністерству культури, і його відділу музеїв. Залишити це в такому вигляді, звичайно ж, не міг. А коли є бажання, то є й реалізація.
На щастя, вдалося знайти Володимира Михайловича Лазоренка, який зрозумів і підтримав ідею, загітувати його вкласти кошти у реконструкцію будинку, в якому тепер міститься музей (це був будинок бакенщиків, в якому заряджали акумулятори).
І, як бачите, з нуля створили свій маленький шедевр. Бо держава Аратта, держава Сонця, — унікальне явище світової цивілізації, і вона варта того.
До речі, слово «хохол», на яке більшість українців ображаються, означає «хо» – син, а «хол» – Сонце (кримсько-татарська мова).
Як бачите, зовсім не той хохол, що на голові десь там висить.
Орачі — це також люди сонця (Аратта – осяяна сонцем країна землеробів) і землі. Культура, яка прийшла із землі у вигляді глини, а потім стала шедеврами, пішла в ту саму землю.
За радянських часів було прийнято спеціальну постанову про проведення силами вчителів, школярів і студентів експедицій-розкопок на території всього Радянського Союзу, зокрема й України, з дослідження давніх пам'яток. І тоді було накопано тонни кераміки, яка в нереставрованому вигляді залишалася купою мотлоху! І цей «мотлох» тримався в якихось мішках від картоплі. Що було ціле, а й таке вдавалося знайти, виставлялося в сільських музеях, а те, що потребувало довготривалої копіткої реставрації, через деякий час було викинуто просто в провалля... І нині такими розкопками ніхто цілеспрямовано не займається.
А селяни, які обробляють землю на Трипільських поселеннях, пошарово знаходять якісь черепки буквально на глибині 30-40 сантиметрів, які їм просто набридли, і тому все знову ж таки викидається... Мені вдалося придбати близько п'яти тонн таких черепків! За копійки. А от далі наступив найвідповідальніший і найзатратніший процес – реставраційний. Щоб зайнятися цим на високому рівні, продав колекцію картин, які колись збирав, колекцію російської нумізматики, котра на даному етапі стала вже не цікавою мені.
…Коли відкрив, приміром, всю глибочінь Шевченка й Сковороди, був неймовірно вражений. Шкода, що їх «проходять» у школі тоді, коли дитяча свідомість далеко не повною мірою може збагнути всю велич і повноту їх геніальносгі. І тому коли бачиш якусь річ на рівні «Як умру, то поховайте» чи «Думи мої, думи...» і мислиш по-українському, то розумієш, що світ твого народу якийсь зовсім інший, ще незбагненний, і відрізняється від того світу, в якому ти повинен був бути маленьким гвинтиком... Оце таким було першоджерело духовного пробудження, яке цілком логічно привело до якісного переходу у збиральництві. І тоді зупиняєш погляд на таких речах, які хочеться вивчати, і після цього вже цілком свідомо й цілеспрямовано починаєш займатися тим, що так глибоко зачепило душу й серце.
А взагалі-то все просто: такий стан душі приходить, коли людина цього хоче. Якщо їй цікаво не просто жити, а відчути себе ланцюжком між минулим і майбутнім, і саме на тій землі, де народився, де жили і помирали недалекі й далекі пращури.
Усі, хто відвідує музей, приходять з очима різними, а виходять з однаковими — в захваті, з осмисленням своєї історії. І не думаю, що знайдеться хоча б одна людина, яка б не хотіла мати у своєму національному здобутку подібну цивілізацію, знати, що за її спиною — таке багатство, і що є до чого йти й до чого прагнути, виявляється! Бо коли лунають такі сентенції, що ми як нація виникли у 1991 році, то хіба можна просто сидіти і мовчати?
І коли ти розумієш, що твоїй історії — понад 20 тисяч років і що предки, котрі жили на цій землі, заклали в тобі такий могутній генетичний код, були настільки розвиненими вже тоді, що саме тут робили з кістки мамонта найкращі вироби на всій земній кулі, то виникає бажання запитати, чому ж ми не знаємо цього всього? Тоді розумієш далі: щоб знати, треба, щоб хтось розповів. Це ми й робимо нашим маленьким колективом (два директори – з екскурсійної й наукової роботи, комендант і його заступник, і я, генеральний директор). Усе платимо з власної кишені, і, звичайно, це справа збиткова, але ідея — первинна.
Унікально те, що сама цивілізація існувала понад три з половиною тисячі років, цілісно займаючи таку величезну територію! Недарма Пабло Пікассо сказав: «Митець, який не знає, що таке Трипільська культура, не може вважати себе митцем». Усе це мало давати могутню духовну потугу нації. Однак це, наголошую, не тільки не заохочувалося, а навпаки робилося все для того, щоб знівелювати історію народу, бо нація мала стати робочим придатком до іншої нації.
Тому на 1990 рік ми мали те, що мали. Тож дуже сподіваюся, що в Арсеналі, який будується, такий музей буде зроблено, і виставлятиметься там велика, гідна здобутків наших прадавніх пращурів колекція, бо українці не можуть вразити світ чимось більшим, ніж Трипільська цивілізація. Це краще, що є у світі. І це краще, що є у нас! На щастя, воно виявилося на нашій території (90 відсотків усіх трипільських територій припадає саме на Україну). Звичайно, це здобуток всієї світової спільноти, та в першу чергу – української. І ми повинні про це знати.
Моє основне завдання – спровокувати глобальний процес включення здобутків Трипільської цивілізації в життя українського народу! Хоча б через офіційні структури, тому що «пропустити» весь народ через наш музей неможливо.
Але якщо я можу зробити якийсь свій внесок, щоб змінити суспільство, я буду це робити! Бо мені, по-перше, це подобається, а по-друге, я розумію, якою темою володію. І вже за пів року тут побувало понад п'ять тисяч людей!
Хоча не забувайте, що саме по собі збирання історичних старожитностей завжди викликало глобальний спротив офіційної науки, тому що, на жаль, завжди було присутнє заробітчанство на державних коштах. Тому в нас вічно немає грошей, усе вкрадено, і кожен чиновник вважає, що треба красти. Так з'являються розмови про чорних археологів. Але Трипілля чорні археологи не копають, бо ці знахідки такі, що коли їх викопав, то бажання тільки одне – викинути чим далі. Адже це не скіфське золото, а такі собі черепки, які перебувають у такому стані, що, аби їх десь виставити, треба заплатити грошей більше, ніж за першоджерела...
Пам’ятаєте, я вже казав про постанову, що зобов’язувала провести краєзнавчі розкопки (експедиції) з розшуку залишків Трипільської культури? Тоді було накопано десятки тонн таких залишків! Бо біля однієї трипільської хати можна було накопати близько двохсот предметів трипільського посуду (чи в когось у хаті є нині стільки посуду?). Коли приїжджаєш у таке село, коли ще всі знахідки не встигли викинути в якесь провалля і засипати землею, бо ж цим ніхто не займається, оскільки його треба переписувати, реставрувати, класифікувати і т.д., то береш цей мішок і розумієш: у ньому може бути такий предмет, якого ще не знає світова наука! Якесь ще невідоме зображення людини, тварини чи повнокольоровий орнамент... І коли, миючи ці черепки у відповідних хімічних розчинах (а я знаю всю технологію відновлення й інколи працюю краще, ніж офіційні реставратори), бачу, як це проявляється, тоді й з'являється той кураж, заради якого все відбувається. Тоді цілком реально усвідомлюєш, що ти – першовідкривач унікальної, найкращої в світі культури, світового шедевру! І він – у твоїх руках!
Трипільська колекція почалась із двох чорних, без розпису, горшків, котрі купив у своїх колег-колекціонерів. Згодом придбав ще три подібних, ще згодом — червоного без розпису, потім — червоного з розписом, а потім дізнався, що це — трипільські горшки, і, остаточно прикипівши душею, почав шукати літературу про Трипільську культуру.
Величезну справу зробили відомі меценати-колекціонери Сергій Платонов і Сергій Тарута, створивши першу енциклопедію з Трипільської культури. Це два величезних томи, страшенно дорогі і страшенно потрібні, де вже розказано про трагічну долю дослідників Трипілля, про те, скільки зареєстровано поселень (тоді це було 2040). А я вже сьогодні знаю ще сто, які наукою не зареєстровані, оскільки, чесно кажучи, це нікому не потрібно...
Слід ще багато зробити, щоб український народ знав, що з таким історичним корінням він – велика нація, але наша земля так принадна іншим, що цей народ постійно перебуває під пресом і ніяк не може розправити свої крила. А ми ростимо ці крила і поливаємо таким розчином, що вже потім їх обрізати неможливо!
У музеї ми зібрали автентику: предмети побуту, точні конструкції хат, печі, трипільські орнаменти. Кераміка – тільки трипільська. Зверніть увагу: на сорочках всюди свастика, бо хрест із свастикою вважався найсильнішим оберегом (це його потім спаплюжили гітлерівці). А тоді це було первісне поняття, яке наші пращури у чомусь підгледіли і «пристали» на нього. Ось, зверніть увагу, ярмо для вола, технологічний предмет. Але як він розписаний-вирізьблений! Тут вам і рослинки, що проростають на полі, тут і саме поле, ретельно розграфлене. Отакими щедрими душею були наші предки, так любили й шанували свою землю, яка давала їм життя.
Зібрані у нас і кам'яні знаряддя праці та кам'яна зброя (з різного каменю). І шукайте, де хочете, але більше їх, ніж у Трипіллі, немає ніде! До речі, в музеї виставлено лише три відсотки того, що зібрано у мене, а є понад п'ять тисяч таких предметів. І їм — від чотирьох до семи з половиною тисяч років! Хіба не вражає?
А український родовід, який бере свій початок, у кращому випадку, з шостого століття нашої ери, навіть не знає, що відбувалося на цій землі до того часу! Українці не знають, що вони мають найперше у світі колесо, якому шість з половиною тисяч років! Українці не знають, що, за офіційними даними української науки, домашній кінь у Трипільській цивілізації був уже в шостому тисячолітті до Різдва Христового! А всі ці дані – це цивілізаційні прориви людства у своє майбутнє.
Бо що таке, приміром, мати одомашненого коня? Це ти звільняєшся від важкої праці і працюєш над горшками, над їхнім розписом. І чим духовно багатші люди, тим кращими речами вони користуються. Тож коли ми бачимо і можемо сказати, що найкращі речі були саме у трипільців, то найбільша духовна потуга – на весь світ! — була також у них! І найбільші в світі міста колової забудови, і найбільші території, заселені такою великою кількістю людей. Тільки Майданецьке поселення мало 350 гектарів і 15 тисяч жителів. А в Римі на дві з половиною тисячі років пізніше жило всього п'ять тисяч населення. Чи багато українців про це знає?
Ну, звісно, коли запитати, то скажуть, що знають і чули про Трипільську цивілізацію, але коли детальніше допитатися, то навіть «продвинуті» твердо скажуть: «Трипільська культура – у селі Трипілля». У кращому випадку назвуть Київську область. І мало хто знає, що це — вся Україна разом із Румунією й Молдовою! Ніхто не знає про те, що коли на лівому березі Дніпра скотарі-арійці ліпили горщики із чорної глини або випалювали і практично не мали візерунків, а лише гребінцем розчісували їх, то трипільці робили шедеври! І тільки після того, як ці скотарі об'єдналися з трипільцями, у них також виникла культура, яка дала можливість виробляти їм набагато кращі горщики.
Розповісти про це мрію у такій формі, щоб дійшло до кожного, щоб народ нарешті зрозумів, що світова цивілізація починалася тут, на українських землях, і створили її наші пращури.
А ми маємо бути гідними їх.
Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
P.S. 16 жовтня 2021 року обірвалося життя Олександра Поліщука – відомого дослідника української культури і Трипільської цивілізації, колекціонера старожитностей, письменника, засновника приватного історико-археологічного музею "Прадавня Аратта-Україна", який розташований в селі Трипілля Обухівського району Київської області на березі Дніпра неподалік Дівич-гори, на місці розкопок прадавньої Трипільської культури.