І. Інтродукція
У 1965 році, повернувшись із армії, я потрапив, так би мовити, з корабля на бал. Після реорганізації міжрайонних виробничих управлінь, знову відновилися райони, тож у Новомиргороді проходив і процес створення райгазети. Знаючи по роботі в попередній редакції часопису «Ленінець» (ще до армії), мене рекомендував новопризначений перший секретар райкому партії Захарій Присяжний до штату нової – «Червона зірка»: якраз була ще вакансія літпрацівника (кореспондента). Очолив часопис колишній кадровий офіцер (звільнений у запас у зв’язку зі скороченням військ), а тепер – випускник Вищої партійної школи при ЦК Компартії України Д. Д. Баша (родом з Ульянівського району). Творче крило на той час склали Василь Мельниченко (заступник редактора), Микола Кононцев (відповідальний секретар), Іван Жеребенко (зав. сільгоспвідділом), Валентина Шульга (зав. відділом листів і масової роботи), Віктор Шульга (зав. ідеологічним відділом), Олег Васильєв (літпрацівник-коректор), Олександр Доброштан (фотокор). А вже пізніше прийдуть ротаційно Іван Романенко, Андрій Кожухар, Микола Гельман… Газета стала виходити тричі на тиждень.
Редактор Дмитро Дмитрович був людиною обов’язковою і толерантною, володів господарницьким хистом: досить сказати, що це з його ініціативи і за безпосередньої участі було побудовано нове (нині існуюче) приміщення редакції і друкарні. Поважав творчу ініціативу журналістів, дбав про зручні умови їхньої роботи (майже кожен, після тісноти в старих і непристосованих приміщеннях, мав окремий кабінет), відпочинок (в актовому залі проводился заняття літстудії, навіть з високих районних установ до нас в обідню перерву й після роботи приходили любителі, щоб позмагатися у грі на більярді), домігся, щоб газетярам наділили городи (і ми колективно їздили туди у вихідні садити-обробляти свої ділянки, збирати досить таки щедрий урожай), забезпечив творчих працівників виїздом для організації матеріалів – мотоциклами. Зокрема у мене з’явилася новенька двомісна «Планета – 7»… Засновники і контролюючі органи вимагали широкої географії відображення на сторінках часопису життя і діяльності всіх (без виключення) поселень району. От ми й гасали день у день по селах…
ІІ. Ради пари рядків у газеті
Віктор Андрійович Шульга був людиною суто творчою: письмовий стіл, мольберт, авторучка, олівець, фарби, пензлики різноманітні – ось його основне знаряддя праці на додаток до Божого дару живописця, поета, публіциста, гумориста… Різні господарські заняття, а тим більше машини-мотоцикли – то не його… Тому й зрозуміло, що у поїздках по району він був чи не основним моїм колегою-пасажиром. Прибудемо на місце – він до школи, будинку культури, медпункту чи в сільраду, а я – до контори колгоспу, тракторної бригади, в поле чи на ферму. З часом не рахувалися, тому накопичувалося досить матеріалу різної тематики не тільки до чергового номера, а й на різножанрову перспективу: для заміток, кореспонденцій, передових статей, зарисовок. Я не розлучався з фотоапаратом, то мали й запас ілюстративного матеріалу, окремі мої знімки, Андрійович відбирав для малюнків, ескізів майбутніх картин (кілька таких зберігаю і дотепер)…
Незважаючи на суттєву різницю у віці (він народився у 1923-му році, а я в 1943-му), не завжди тотожні погляди на різні житейські питання, ми товаришували. Разом відвідували заняття літеатурної студії «Вись», читали один одному свої нові вірші, при оказіях навідувалися додому (його мама – тітонька Настенька – була умілою кравчинею і не менш умілою оповідачкою, а мій батько завжди ставав у пригоді, щоб первезти підводою городину, доставити якийсь віз глини чи соломи-полови…). А під час спільних творчих поїздок (як співалося у відомій пісні: «Троє діб мандрувать,// Троє діб недоспать // Ради пари рядків у газеті») – про що тільки відверто не переговорили-передумали… Я йому розповідаю, наприклад, як мене, неумійку, Дмитро Дмитрович, під час лише одної подорожі до цинкографії у Малу Виску, навчив водити важкий (триколісний) мотоцикл «МТ-9» і після того вже часто доручав при потребі використовувати сучаснішу мащину «К-750», поки не придбали «Планету…». І запитую: «А чому б і вам не спробувати сісти за руль?» Він у відповідь: «Та я вже колись освоював велосипед. Проїхав був якийсь кілометр у напрямку до тієї ж Виски, а тут цепок злетів… Я й так і сяк, а він не одягається… Дотягнув, намучившись, того ровера на собі якось додому, і як поставив та й по цей день… Не моє… А ось кавалерист… Колись розповім…»
ІІІ. Спогад про Сандомир
Вже з першим ешелоном, після звільнення Новомиргорода від тимчасової німецької окупації, Віктора Шульгу призвали на фронт. Направили на Сандомирський плацдарм. З перших карантинних вражень помкомвзводу доповів ротному командиру, що той новобранець не те що стріляти, він навіть гвинтівки тримати в руках не уміє: один клопіт. «А що ж він уміє тоді? – запитує командир. «Уміє гарно малювати. Там такого Гітлєра утнув, проткнутого багнетом, та ще й підписав з гуморним віршиком, що бійці від сміху аж за животи бралися…»
Словом, визначили художнику службу в господарському взводі: то прачкам воду доставляти, то з кухні-на кухню різні вантажі везти куди треба, бувало, й набої доставляти бійцям … У поміч виділилили в його розпорядження, вже списаного, такого собі сумирного коника: те, що знайоме селюку з дитинства. Коли поблизу була річка чи ставок то наш строковик, осідлавши миролюбну тварину, без вуздечки, без сідла, лише тримаючись за гриву, з лозинкою у руці (махнеш нею справа від голови коника, то він поверне вліво, а помахаєш зліва – правобіч піде) водив «рисачка» на водопій, з водопою, а іноді – й на пасовища… Крім господарської діяльності, виконував завдання замполіта: «бойові листки» випускати, допомагати компонувати тексти молодшим командирам, надсилати кореспонденції до дивізійних газет про героїзм побратимів по службі, ну там ще – плакати різні, оголешення і т. д.
«Рисачок» полюбив нового господаря, норовистості не виявляв, на нього можна було цілком покластися. Ось і того разу, повертаючись із водопою, він понуро йшов стежиною, а наш «вершник» вдивлявся у вишикуваних збоку на імпровізованому плацу бійців, дивну напруженість командирів… «Тренуються… Видно якась висока шишка має прибути…», – подумав рядовий Шульга і не помилився: з боку виструнчених шеренг влетіла у вуха маршова мелодія…
«Рисачок» якось дивно стрепенувся, високо підняв голову, і, розвернувшись у напрямку до плацу, гордо рушив уперед, артистично піднімаючи ноги і чітко відбиваючи кроки у такт музиці. Шульга, ледве втримавшись на хребті, миттєво пригадав чиюсь розповідь (він тоді не надав їй значення) про коника, якого списали через старість у цирку, а солдати-господарники, пожалівши, взяли «на довольствіє»... «От тобі й «рисачок»,– збагнув про кого то була мова…
А некерований кінь, досягши довгої шеренги вишикуваних бійців, уже крокував, паралельно до неї, колись добре натренованим церемоніальним маршем… Нашому вершнику нічого не залишалось, як, тримаючись лівою рукою за гриву, а правою, взявши під козирьок і повернувши голову до шеренги, віддавати солдатам честь: немов справді якась «висока шишка» приймала парад… Його незграбна, не підтягнута по формі постать, викликали сміх, який всі присутні ледве стримували. І коли неочікувано помолоділий «рисачок», завершивши церемонію, знову понуро опустив голову і, повернувшись до свого звичного стану, мирно поплентався, несучи на собі нерозгубленого господаря, до свого звичного пристанища, ззаду пролунала команда: «Віль-но-о!» І вдарив у спину дружній регіт звеселілих бійців.
ІV. Ох, це – моржування…
Пізньої осені періоду бабиного літа поверталися ми з Андрійовичем із Петроострова, з якоїсь наради тваринників, котра достоту затягнулася… У Лікаревому колега (я вже тоді обіймав посаду заввідділом сільського господарства) раптом запропонував повернути ліворуч, до броду через Вись:
– Давай через Троянове заскочим до Листопадового на ферму, там мені обіцяли дати інтерв’ю про підсумки соціалістичного змагання доярок: може ще не порозходилися…
Плесо броду освітлювалося від лампочок на прибережних стовпах, додавав світла й напівкруг місяця. Твердий пісок, чиста течія, глибина – по щиколотки. Та чомусь руля повело вправо, і переднє колесо «Планети…» вткнулося у якусь виямку, так, що заднє сидіння з ідеологічним працівником опинилося на висоті, а переднє – сільськогосподарське – внизу. Довелося роззутися, винести черевики на сухе місце, вивільнити з полону «Планету» і вивести на троянівський берег, а потім довго розшукувати ті черевики, які чомусь ще довше не хотіли розшукуватися… Ніби тобі пороблено… Тож на фермі годі було когось у таку пору застати… Підвізши Андрійовича до його оселі, сказав на прощання: «Це б не застудитись після тих бродінь і їзди з вітерцем…» На що одержав бадьору відповідь: «А ти не тушуйся, вже завтра невідкладно вчитиму тебе загартовуватись…»
Гартування тривало до Нового року. Кожного дня після роботи ми рушали на Салган, влаштовували фізькультхвилинки, короткі пробіжки і занурювались у чисте тоді, мов сльоза, плесо річки, згодом – у незамерзаючу течію…
А перед Різдвом Віктор Андрійович несподівано опинився у Кіровоградському військовому госпіталі: ми в редакції подумали, що, як учасник війни, він відбув на чергове і звичне планово-прфілактичне оздоровлення…
Через місяць-півтора наш ветеран з’явився на роботі… З’ясувалося, що переніс запалення легенів…
– Вікторе Андрійовичу, – здивувалася одна із співробітниць, – ви ж у нас – загартований морж… і раптом це безглузде запалення. Я, пробачте, не розумію…
Пізніше Андрійович пояснював мені: «Ну, почав би я перед нею викручуватись… Тільки клопоту зайвого нажив би, пліткувань: це ж – жінки... Тут не захищатися треба, а – наступати…» І тоді я втнув у відповідь такого ось експромта: «До цього, друзі, був я «морж»: купався в Висі, був здоровим. Та запустив це все. І що ж: тепер не морж, а – хрін моржовий!»
Всі сміялися, віддаючи належне фізкультурі й загартовуванню, дотепності й гумору шанованого колеги, але до теми пневмонії більше не поверталися.
V. Творчий світ його образів
Редактор «Новомиргородщини…» Володимир Пісковий телефонно запропонував мені написати спогади до 95-річчя від дня народження В. А. Шульги, яке припадає на кінець осені, і уточнив деталі. А я, у свою чергу, похвалився, що якраз напередодні «зустрічався» з Андрійовичем, отже, враження – ще свіжі… Слухавка якийсь час мовчала, нарешті Володимир Володимирович обережно натякнув: хіба я не знаю, що Шульга вже давненько відійшов із земного буття? Мабуть ще й засумнівавшись, чи я, мовляв, часом – не того… Чи крутив він пальцем біля скроні не знаю, але поспішив заспокоїти колегу, що так звана зустріч була віртуальною: в мережі інтернет. Просто набрав прізвище, ім’я…
«Це – велике діло той інтернет, – сказав би ровесник Андрійовича, і наш добрий колега, Іван Миколайович Романенко. – Жаль тільки, що я та і всі мої однокашники, його не застали… Можливо і про мене там якісь спогади залишила чиясь добра душа…»
Добрими душами щодо увічнення пам’яті В. А. Шульги стали живописці й наукові співробітники обласного художнього музею та іменного музею Осьмьоркіна у Кропивницькому (Кіровограді), приватні власники його полотен…
Насамперед натрапляємо на портрет нашого земляка у повний зріст: у строгому костюмі, при орденах і медалях. Це, зокрема, зафіксовано момент передачі ним на вічне збереження до фондів музею Осьмьоркіна своїх акварельних, олійних, графічних робіт. Майже пів сотні – для людей, для оглядів… В основному – акварелі, приурочені життю і творчості Т. Г. Шевченка… Читаємо і про персональні різножанрові, різностильові виставки з фондів цього та художнього музеїв…
Ювілею художника, журналіста, літератора приурочили свої заходи і працівники бібліотек Новомиргорода, виклавши моменти їх проведення у світовій мережі. На персональних сайтах бачимо стенди, книжково-ілюстративні викладки, вирізки з газет і журналів різних публікацій: нарисів, віршів, поем, малюнків… Тут – поетична збірка В. Шульги «На тихій пристані», там – спогади сучасників про виняткову працелюбність Андрійовича, його просвітницьку безкорисливість: майже всім школам району подарував у останній період життя близько сотні картин… Роботу, якою жив, не залишав до останнього дня. Дружина його двоюрідного брата Івана Жеребенка – Марія – згадувала:
«Вікно однієї з наших кімнат виходить у бік подвір’я Шульгів. Він тоді вже самотньо жив у своєму будинку. Хворів. Родичі просили наглядати. Тож я час від часу і навідаюсь. А того дня, видався він погожим, Віктор Андрійович, бачу через вікно, вийшов у двір з мольбертом. Прилаштувавши його, примостився для роботи, і взяв у руку кисть… Замислився… Періодично зазираючи у вікно, спостерегла, що він довго не міняє пози… Вийшла, підходжу, щось кажу… А він, мовчки і замріяно, нерухомо дивиться кудись у далечінь, а очі вже якісь ніби скляні… Значить, що для одержимого трудівника то був його останній вихід на етюди…»
Павло Малєєв
На фото: на зустрічі з Петром Бібою – Баша, Біба, Романенко, Кожухар, Бойко, Шульга, Міщан-бухгалтер.
P.S. На жаль, могила Віктора Шульги, яка на цвинтарі району Біла Глина, занедбана, з відбитими табличками. Ми звернулися до голови міста Новомиргорода Ігоря Забажана, аби громада подбала про могилу непересічної людини – журналіста, поета, художника.