Коли країна відзначає День учителя, чомусь, як ніколи раніше, душу заполоняють спогади, думки, уривки слів і подій, що складалися у мозаїку вдячності усім тим, хто колись віддав тобі частинку власного серця.
Смужка світла
Моя мама теж колись хотіла стати вчителем. Навіть вступила була у педтехнікум (так він тоді звавсь), що діяв у нашому рідному містечку Новомиргороді. Але напередодні, під час звільнення від фашистів, їй довелося ховатися у погребі. А була вона тоді ще дівчинкою, тож, притулившись до холодної стіни, заснула. І застудила очі, через що на якийсь час майже осліпла, звісно, не могла читати, вчитися. Навчання довелося покинути, вже пізніше вона закінчила бухгалтерські курси і пропрацювала усе життя бухгалтером, і, як мені здається, роботу свою ніколи не любила, хоч і виконувала її старанно і доскіпливо.
Вчителями стали обидві її сестри. Майже пів століття віддала Пастирській середній школі, що на Черкащині, Ганна Степанівна Чуднова (по чоловікові Захарченко), практично все життя після закінчення інституту, викладаючи там хімію й біологію. Не один десяток років пропрацювала вчителькою початкових класів у Маловисківському районі, що на Кіровоградщині, Ольга Степанівна Самійленко, старша мамина сестра. Усіх їх уже немає серед нас.
Не знаю, якою б вчителькою була моя мама, але мене вона любила безтямно, я й досі відчуваю, як її любов ніби огортає мене, захищаючи від усіляких бід та горя. Моя спальня у будинку в Новомиргороді, де я виросла, була крайньою (більшість кімнат прохідні). Тож, коли мене малою вкладали спати, двері у спальню зачиняли. Вони не прилягали щільно і у мене в кімнаті залишалась смужка світла. Чомусь вона мене не дратувала, а навпаки – заспокоювала. Від неї віяло любов’ю, турботою рідних людей, якоюсь дуже надійною захищеністю, за якою я була – мов за кам’яною стіною.
І зараз, коли через жовте скло дверей моєї спальні падає світло – там ще не сплять мої дорослі діти, – аби заснути, я накликаю на себе те дитяче почуття захищеності і затишку. Іноді це вдається.
Фея
Українську мову і літературу у четвертому класі у нас викладала наша класна керівниця Віра Антонівна Семенюк. Очевидно, розділ «Фонетика» у підручниковій інтерпретації здався їй заскладним для сприйняття нами, четвертокласниками, і вона вирішила подати його у формі розповіді про казковий палац, де живуть такі самі казкові чоловічки-звуки.
Ми слухали, як зачаровані. Була зима. За вікном падав сніг, вчителька, тоді ще зовсім молода, із пишним світлим волоссям, у пухнастому бежевому светрі, сама здавалася нам казковою феєю з того загадкового палацу.
Через пів року ця вчителька перейшла працювати у іншу школу. Але мені весь час здавалося, що вона щось недоговорила, не сказала нам чогось важливого і що її треба неодмінно знайти, побачитись з нею. Не пам’ятаю якими аргументами я переконала кількох своїх однокласниць, що нам ще раз конче необхідно побачитись з Вірою Антонівною. Але якогось дня ми втекли з уроків і попрямували в ту школу, де вона викладала. Заглядаючи у кожен клас, знайшли її і викликали на розмову. Та коли вона вийшла до нас, не знали що казати і про що питати. Вона теж трохи розгубилась і не могла зрозуміти, чого ми прийшли. Казка розвіялась.
Але минули роки і десятиліття, а вона знову – в серці…
Червона емаль
Коли у наш містечковий універмаг «Космос» привезли лак для нігтів – червону емаль – це була подія. Адже тоді, в середині сімдесятих, будь-яка річ була страшенним дефіцитом, тим більше всілякі жіночі аксесуари, косметика, той же лак. Тож, вистоявши чималу чергу ми, дівчатка-п’ятикласниці чудово отоварились – невеличкі стандартні пляшечки коштували всього 40 копійок і були цілком нам по кишені. Звісно ж, той лак відразу ж з’явився у школі. І в обмалоьованих пальцях та руках (ми використовували його не завжди за призначенням, ставлячи якісь химерні печатки й на зап’ястках), і у плямах на підвіконнях та на партах. У школі розпочалась масова акція конфіскації того злощасного лаку.
…На першому поверсі біля вікна ми збиралися кожної перерви. До нашого гурту підійшов наш класний керівник Вячеслав Сергійович Забажан. Якось так вийшло, що ми не встигли сховати свій лак, і він тут же був вилучений. Учитель задумливо роздивлявся ті пляшечки. Забрав у всіх, а мені одній – віддав. Чому, я не знаю. Але я й досі не фарбую нігті червоною емаллю…
…Чорнявий, симпатичний, у Забажана, мабуть, були закохані усі дівчатка нашого класу. Я тоді ще не розуміла цього почуття, але він для мене був одним з найвищих авторитетів. Та й зараз, пригадуючи ті роки, можна сказати – ми мали неординарного вчителя. Усю першу половину дня він проводив з нами. А на «продовжену» (існувала така колись форма підготовки в радянській школі – продовжений день, коли діти готували домашнє завдання) приходила добра і покладиста Алла Олексіївна. Вона була незлою, але крикливою, і ми чомусь її не слухались. Вячеслав Сергійович все намагався якось її підтримати, підбадьорити. Випадково стала свідком їхньої розмови на цю тему:
– Їм треба віддаватися повністю… – радив Забажан збентеженій Аллі Олексіївні.
Я тоді була навіть не підліток, але чомусь так зримо й чітко, як доросла, на їхніх двох прикладах відчула й зрозуміла, що це таке – віддаватися повністю улюбленій справі.
Якось з тією ж метою – підтримати авторитет Алли Олексіївни, Вячеслав Сергійович, ніби між іншим, кинув, що у неї, мовляв, червоний диплом університету. Не знаю чому, але на клас це справило справді приголомшливе враження і якийсь час ми трохи слухались вчительки.
Може й тому теж я закінчила університет з червоним дипломом, правда, ні на кого це подібного враження не справляло…
Не для меблів…
Коли я перший раз побачила у шкільній їдальні Аллу Тарасівну Подчиненко, вона мене приголомшила. Швидше в негативному плані. Висока, огрядна, якась аж велична, з пишною зачіскою, вона голосно, як мені здавалось, аж занадто, шикувала своїх п’ятикласників на обід. Я вже була старшокласницею і боятися такої вчительки мені не випадало.
Та перші ж її уроки російської літератури буквально зачарували. Алла Тарасівна ніколи не повторювала, як інші вчителі, того, що написано в підручнику. Вона намагалась викликати нас на розмову про літературних героїв — як ми оцініюємо їхні вчинки, як би ми вчинили на їхньому місці? Навіть затяті трієчники стали любити її уроки.
Тоді модними були дискотеки. Ми з учителькою підготували дискотеку з використанням творів Сергія Єсеніна, якого якраз тоді вивчали. Ми провели її з величезним успіхом і у школі, і у районному будинку культури, і у інших школах.
Ми знали, що Алла Тарасівна розлучена. І якогось разу, про щось розмовляючи з нею після уроків, я насмілилась запитати про це – чому?
– Бо мені чоловік для меблів не потрібен… – якось, можливо, підкреслено байдуже і категорично відповіла вчителька.
Я добре засвоїла цей урок. І, може, тим, що у мене чоловік «не для меблів», завдячую і їй…
Світлана Орел