Для дуже багатьох з нас це буде інакше. Поминальні дні...
Далеко і дуже далеко від дому і рідних могил...
Цих самих могил не існує – розірвані, знищені з лиця землі війною;
Усе ще не розміновані цвинтарі на деокупованих територіях... Живеш поруч, а не можеш потрапити.
Маріуполь. Десятки тисяч прикопаних під номерами і без... Цілі родини, яких вже ніхто не ідентифікує і до яких ніхто не прийде. Історія батька, який пів року шукав поховання доньки в Маріуполі. Знайшов за хабарі, по номеру, серед тисяч табличок з номерами і бур'янів в зріст людини.
Загиблі військові, яких так і не знайшли, не попрощалися і яких до цих пір чекають...
Родини, для яких поминальні дні – не дні, а місяці, а скоро й роки.., родини загиблих військових;
Це все так складно і боляче, що власна історія про мамин рід, похований в окупованій Євпаторії – губиться.
А ще я знаю, що в будь якому місті, містечку і селі України я тепер маю до кого прийти і кого згадати – у найменшому з них є горбочок з прапором... Або ціла Алея Героїв.
Зоя Лебідь