Я хотів би, щоб цей текст розповсюдився якомога ширше, щоб він був перекладений різними мовами. Щоб його доносили до іноземців і їхніх політиків.
Я – не військовий. Я ніколи не прагнув бути військовим. Я – кандидат історичних наук, дослідник, музейний працівник. І трохи письменник. Я повинен присвячувати час дослідженню історії, написанню наукових і науково-популярних праць. А ще – художніх книг. Бо мені це подобається і навіть виходить.
Але останнім часом я військовий. Бо в моїй країні війна. Ми спимо в кузовах на ящиках в неймовірній тісноті, а миємося в теплій воді раз на місяць. Коли дощ – ми мокрі, коли болото – ми брудні, як чорти. Їмо ми, коли є вільна хвилина, а не коли час їсти чи є апетит. Спимо настільки нерегулярно, що я не знаю, чи зможу коли-небудь вернутися у свій стандартний графік з 23-х до 7-и.
При цьому ми є пріоритетною ціллю для ворога. І нас намагаються знищити різними способами, до того ж у будь-який момент.
І в подібних умовах, якщо не у важчих, зараз знаходяться в Україні тисячі істориків, письменників, бухгалтерів, банківських працівників, айтішників, учителів, дизайнерів та інших людей, геть мирних професій.
Їх убивають зі 152-го і з Точок-У, по них прилітають кулі і ВОГи, касетні і фосфорні боєприпаси. Хтось із них уже загинув. А хтось ніколи більше не повернеться до свого фаху, бо вигорів. Але всі вони продовжують воювати. Бо за ними Україна. Бо, якщо вони складуть зброю, їхні батьки будуть вбиті, дружини і доньки зґвалтовані, а житла зруйновані або конфісковані.
І, коли вустами політиків Франції, Італії, Німеччини та інших країн нам пропонують скласти зброю, погодитися на втрату територій, надати росії якісь гарантії безпеки (абсурд!!! росії не потрібні жодні гарантії безпеки, це її сусідам потрібні гарантії від загрози з їхнього боку)... То я відчуваю лють і глибоку огиду. Огиду до цих нікчемних людей, які через свої упередження або ж завдяки брудним путінським грошам готові приректи мою країну на поглинання, на повільну і болісну смерть. Огиду і лють до тих, які мають величезні можливості, щоб допомогти подолати кризу, але натомість прагнуть, свідомо чи несвідомо, до того, щоб її поглибити. Бо навіть цілковита капітуляція України не вирішить проблеми світової безпеки.
Навпаки – підштовхне росію до нових загарбань.
Нам не потрібні пропозиції здатися. Якщо ви не готові воювати разом з нами проти оскаженілого ворога, то допоможіть нам зброєю, грошима, санкціями. Нам потрібно дуже багато всього, щоб перемогти росію і таким чином різко знизити рівень глобальної кризи. Але в нас є головне – мотивація.
У нас є історики, готові спати на ящиках по п'ять людей на два спальні місця і тижнями місити багнюку без можливості помитися.
У нас є бухгалтери, які готові місяцями їсти лише кашу з тушонкою.
У нас є молоді студенти, які свої найкращі роки проводять під загрозою смерті.
І вони нікуди не подінуться – хіба що їх усіх повбивають. За вашої згоди.
Україна буде боротися або до перемоги, або доки зможе чинити опір.
Назар Розлуцький, кандидат історичних наук,
молодший сержант ЗСУ
Дві стрічки, які поранили серце
Ми мчали від Балаклії до Куп'янська через щойно звільнені села, на третій день операції, і люди нам махали... А в одному із селищ, біля якогось навчального закладу до дороги висипала жменька старшокласників – хлопці та дівчата... Всі вдягнені, вбрані як на випускний! Такі свіжі, гожі та янгольськи прекрасні... Сміялися, вигукували, махали, стрибали... І один з високих парубків вимахував двома стрічками – синьою та жовтою!!! Бо прапора у них не було. Але ці дві стічки, які блискавкою моргнули у запиленій амбразурі вікна, різонули, поранили серце.
Я ще ніколи не бачив таких яскравих, білосніжних посмішок наших жінок! Я вчергове переконувався, які красиві наші люди! Я...
Я від початку війни ще не відчував таких емоцій...
Адже, від початку вторгнення я налаштовував себе бути холоднокровним, незворушним, жорсткосердним та відстороненим. А тепер я сидів на задньому сидінні та ковтав сльози. Вони заливали тактичні окуляри.
Ми мчали, поспішали, і не мали змоги зупинитися, щоб їх обійняти, поцілувати, приголубити. Цих діточок – красу української землі. Наше майбутнє, за яке ми люто б'ємося.
Ми пролітали повз, а вони лишалися короткометражними сонячними кадрами в забрьоханих рамках вікон авто...
Олексій Губський