Петро Іванович Озеров для мене абсолютно унікальна людина, не просто дивак, чи захоплений своєю справою. Таких людей, хоч і небагато, але вони трапляються. І навіть на їхньому фоні Петро Іванович – унікум. Судіть самі: не один десяток років пропрацював ветеринаром, пройшов, мабуть, не одну сотню кілометрів нашими степами, поспішаючи по роботі. І у той же час захопився археологією, філігранологією, дослідженням старообрядницьких друкованих книг. Та не просто на рівні аматора – з ним тепер консультуються знані історики, академіки, його знахідки – на чільному місці у багатьох музеях.
Він – першовідкривач понад 150 пам'яток археології на території Новомиргородського району. У 1980-х роках Петро Озеров самотужки відкрив ряд палеолітичних стоянок в околицях Новомиргорода, Коробчиного, Троянового, Андріївки та інших сіл Новомиргородського району, а також біля села Лип'янка Шполянського району Черкаської області. Поблизу села Троянове ним також було знайдено рештки мамонта. Петром Озеровим були відкриті поселення трипільської культури поблизу сіл Лікареве, Рубаний Міст та Петроострів, а також штольні з видобування кременю біля села Коробчине. Впродовж 2001—2013 років був учасником археологічних експедицій Національного університету «Києво-Могилянська академія» з дослідження пам'яток кам'яної доби в басейні річки Велика Вись під керівництвом Леоніда Залізняка.
А ось лауреатом Кіровоградської обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова в номінації «Краєзнавчі розвідки з історії міст і сіл області» він став за наукове дослідження з генеалогії корінних жителів одного населенного пункту «Родова книга корінних жителів старообрядного села Красний Яр» та працю «Найдавніше минуле Новомиргородщини».
У науковому і краєзнавчому доробку Петра Озерова понад 30 публікацій у співавторстві з провідними українськими істориками та археологами. Починаючи з 1980-х років, Петро Озеров зібрав унікальну колекцію палеонтологічних, археологічних та історичних артефактів, стародрукованих видань, фотографій, а також предметів побуту мешканців Новомиргородщини XIX – першої половини XX століття. Багато що з того представлено у музейній кімнаті археологічних та краєзнавчих досліджень при Новомиргородській міській раді, якою Петро Іванович зараз завідує.
Власними зусиллями та з допомогою благодійників облаштував музейну експозицію, де зараз представлена частина зібраних ним експонатів.
Ось що писав про нього журналіст Володимир Пісковий: «Петро Озеров із просвітницькою метою веде в нашій районці рубрику “Енциклопедія Новомиргородщини”, тож, як мовиться, є людиною публічною, а відтак і знаною в містах на берегах не лише Висі, а й Інгулу та Дніпра. Цей факт підтверджують хоч би статті про Палеоліт (середній та верхній), Мезоліт-Неоліт у співавторстві з науковцями Інституту археології НАНУ та Національного університету “Києво-Могилянська академія”, статуетка “Степового орла” –– відзнака Кіровоградської облради в галузі краєзнавства, а ще красномовніше повідає “Книга відгуків” музейної кімнати, що діє з 2013 року з легкої руки професора Л. Л.Залізняка та тодішнього міського голови Я. Б. Немировського. Чиїх щирих і захоплених власноруч писаних відгуків про зібране і відреставроване за власний кошт Петром Івановичем – від крем’яних артефактів часів кам’яної доби, кісток мамонта і до космічних об’єктів, предметів старовинного побуту й унікальних стародруків – там не почитаєш? Процитую бодай один, від В. Є. Панченка – літературного критика і одного з перших нардепів-демократів від Кіровоградщини: “Знайомство з музейною експозицією Петра Озерова для мене – бомба! Стільки рідкісних артефактів нагромаджено, такі скарби ховає новомиргородська земля!.. А щодо самого Петра Івановича, то я лише мимоволі згадав слова Івана Тургенєва: “Как скучен был бы мир, если бы в нем не было Дон Кихотов!..” Так і є! 21 серпня 2018 р.”. А ось ще один відгук, написаний по-іспанськи! Громадянкою Аргентини Ліліан Сільвією Рєзніковою, яка з перекладачем спеціально прилетіла з іншої частини планети Земля до Новомиргорода (наголошую на цьому, бо достеменно знаю, що з місцевих посадовців ніхто жодного разу в музеї Озерова не бував) в пошуках даних про свого дідуся, який на початку ХХ століття навчався в Златопільській гімназії. Запрошуючи мене з колегою на цю зустріч, Петро Іванович розповів: «Зателефонували учора, то я спочатку й не второпав звідки. Поцікавилися: чи це районний музей? Кажу: ні. А вони ламаною російською: “Нам нужен гасподин Озеров?”. Ну, який я “гаспадін”? Аж смішно!..» А й справді, – який? Він, швидше за все, – хранитель минувшини нашого краю, великий ентузіаст музейної справи, який б’ється, як риба об лід, аби передати новомиргородцям безцінний скарб – їхню історію! А вони, новомиргородці, в особі тих, хто себе називає владою, – ще один парадокс сучасності – пальцем об палець не вдарять, щоб отримати цю спадщину і самому збагатится-порозумнішати, щоб щось й по собі хороше залишити для нащадків... Прямо біда, геть не пече це нікого в Новомиргороді! Зате пече... директора Інституту археології НАНУ, член-кореспондента НАНУ В. П.Чабая, який зі столиці пише листа головам облради і облдержадміністрації “з повагою і надією на конструктивне вирішення висловлених питань” в т. ч. й щодо: “...підтримки просвітницької діяльності Озерова П. І. в рамках роботи музейної кімнати археологічних та краєзнавчих досліджень Новомиргородської міської ради в напрямку осучаснення засобів популяризації”. Після цього листа приїхав один клерк із області, уважно слухав Петра Івановича години три, потім малював райдужні перспективи, а як дізнався, що в співрозмовника немає вищої освіти, то відразу скис... Боже мій! Я ж думав, що в ХХІ сторіччі цей радянський рудимент відмер. Зрештою, в нас же не тільки генпрокурор був без спецосвіти, а й козак Гаврилюк якось управлявся у Верховній Раді! А скільки зоотехніків, будівельників і власників дипломів інших достойних професій у рідній неньці Україні “гарують” на місцях, де вони “ні “бе”, ні “ме”, ні “ку-ка-рє-ку”?
То чому тому, хто самотужки освоїв цілу історичну науку, зробив наукові відкриття, на основі яких люди дисертації позахищали, хто брав участь у багатьох розкопках і чиїм прізвищем окремі з них названі, хто за власний кошт зібрав масу артефактів і документів, хто своїми руками облаштував музей, до якого приїздять іноземці з інших континентів – зась? Бачте, для чиновництва це не аргументи, їм, роботам, диплом подай! Решта їх не обходить! Словом, не дуже мені віриться в обіцянку з обласного центру про окреме приміщення “під музей”. (…).
Петро ж Іванович, звісно, більший оптиміст, він сподівається на краще і мріє про збільшення музейної площі, що його зібрання не просто споглядатимуть земляки, а й самі потримають у руках численні експонати, погортають, приміром, сторінки переплетених 79 підшивок районних газет, заглянуть у “віконце” відеокамери, якою знімалися передачі “40-го каналу”, переглядатимуть місцеву хроніку, оглядатимуть на стендах сотні унікальних місцевих фотографій минулих століть, кожна з яких – то ціла епоха! Приміром, як ось ця, яка покликала Ліліан Сільвію аж із Аргентини до Новомиргорода, щоб у руках потримати оригінал фото з її прапрадідусем. Довелося Петрові Івановичу гукати О. П. Чорноівана, аби той, знавець Златопільської минувшини, підсобив гості дізнатися якомога більше про її предків, які емігрували з України у 1928 році, бо зрозуміли, що нічого хорошого чекати від революціонерів, які зібралися “до основания разрушить старый мир” та побудувати “свой, новый”, не варто! Екскурсією аргентинська гостя залишилася задоволеною, дуже тішилася, що потримала в руках фотографію златопільських учнів, серед яких був і її прапрадідусь. Треба було бачити, як вона слухала грамофонну платівку із піснею “Рідна мати моя”, яку поставив Петро Іванович, записуючи одночасно український спів на свого смартфона, щось таки, мабуть, у ній українське дало про себе знати, защеміло серденько... Хочеться, щоб і в нас, місцевих, воно обізвалось, коли мова йде про наше спільне минуле, яке ми зобов’язані не просто зберегти, а й донести до кожного земляка. А Петро Іванович з дорогою душею у цьому допоможе! Вже допомагає. То допоможіть йому й ви! Собі допоможіть!»
На знімках: П. І. Озеров в музейній кімнаті; гостя із Аргентини робить запис до Книги відгуків.
