На заворотному шляху, повертаючись з Донецької області, забрав з лікарні у Дніпрі пораненого в Сєвєродонецьку, з "дев"ятки". Віз його до нашого Кіровоградського обласного госпіталю, щоб ближче до дому і швидше одужав (у Дніпрі дуже багато поранених, чого слід було очікувати).
Простий сільський мужик, лаявся всю дорогу. Всі кругом "пі#раси", суки, ну і так далі. Всі, без розбору.
Він вперше своїми очима побачив війну. Що йому скажеш? Більшість людей у критичних ситуаціях шукають винних і дуже нечасто, вважають винними себе.
Коли, на яких рубежах закінчиться війна, не знаю. Хоча, певні роздуми маю, не дуже оптимістичні...
Думаю, зараз слід думати, що буде з Україною після війни.
В очі ворогу більшість уже глянули. Наслідки. слід очікувати гіршими. Хоча, народ сподівався, що гірше не буде.
На жаль, буде і готуватися слід сьогодні, щоб учергове не провтикати, як наступ, до якого "готувалися" вісім років.
Хочеться побачити Україну щасливою, та не слід шукати винних, коли винні самі. У кількості поранених, полонених, зниклих безвісти і полеглих, винні ми самі. Ще маємо можливість виправити помилки.
Треба українцям навчитися брати відповідальність на себе. Кожен повинен мати власну, не стадну думку. Обираючи владу, не слід сліпо покладатися на її рішення. Не влада контролює народ, а навпаки – народ контролює дії влади.
Гроші, посади, здобутки, матеріальні цінності перетворються на попіл, коли не готовий до захисту своїх і державних надбань.
Навчіться цінувати головний ресурс – людей. Від ефективного використання ресурсу залежить перемога.
Вадим Нікітін