Були ж у нашого народу традиції... Традиції людяності і милосердя. Чи згадає хто з вас, що таке вдовиний плуг? А саме б час, згадати, бо вдів тепер в нашій країні, ой як рясно... І то не просто вдови – то вдови ваших захисників. Тих, які загинули вас захищаючи.
Колись, ще до того як прийшла у наш світ орда, та багнетами і голодом навчила вас "мудрості" про "адіннарот" і "хахлов", тоді коли ще ваші пращури називали себе козаками і вільними людьми, була традиція вдовиного плуга.
Спершу громада, орала та сіяла поле козацьким вдовам. І дуже зневажали того, хто першим за вдову поле виробить і засіє. Казали, як вдова заплаче в сівбу, то виб'є град жито, бо вдовині сльози на землю не падають.
Мудра була традиція. Людяна. Жодна козацька вдова, не мала почуватися покинутою, безпомічною. Бо виоране поле удови – то ніби сплата боргу честі живих чоловіків перед чоловіками загиблими.
Орють трактори, гудуть... Тільки минають вони удовині городи. Забулося, втратилося, зневажилося те, що предками нашими вважалося за честь, за велику благодать.
Кажуть, мій прадід, брав у колгоспі коней – рудого Каштана і сиву, у яблука, Лиску. І орав городи вдовам, які у війну втратили чоловіків. Бо почувався винним, що вижив, що живим вернуся. Сплачував борг честі перед тими, хто з війни не прийшов.
Може варто згадати традицію удовиного плуга? Чи ж так нас контузило десятиліттями російської окупації, що ми розгубили здатність до величних вчинків?...
iNet