Серпневі свята – медовий, яблучний Спас у Кропивницькому відзначили медовим ярмарком «KROPhoney fest», який відкрився 19 серпня. Бджолярі з усієї області пропонували відвідувачам мед різних сортів: акацієвий, лісовий, з липи та гречки, різнотрав’я. Був тут не лише мед, а й продукцію бджільництва – прополіс, напої з меду, медове пюре, навіть ліки бджолиного виробництва. Найактивніші учасники ярмарку від міського голови Кропивницького Андрія Райковича отримали символічну нагороду – “Золото Арістея”. У грецькій міфології Арістей був першим бджолярем. А першим пасічником, який винайшов рамковий вулик, був українець – Петро Прокопович.
...Своє коріння рід Прокоповичів веде з кінця ХVІІ століття, коли його уславив знаменитий церковний і громадський діяч, письменник і вчений Феофан Прокопович.
Його називали найвизначнішим ученим-енциклопедистом тогочасної України, що знався на теології, філософії, літературі, історії, математиці, астрономії. Дорогою свого пращура пішов і Петро. Народився він 10 липня (н. с.) 1775 року у селі Митченки (тепер Бахмацького району Чернігівської області). Вищу освіту Петро здобув у знаменитій Київській академії, ректором якої свого часу був Феофан Прокопович. Слухачі академії здобували різнобічні знання з історії, географії, математики, вивчали вісім мов, а також піїтику, риторику та діалектику.
Петро Прокопович, закінчивши курс навчання, вирішив застосувати знання на терені військової служби. 1794 року він став офіцером Бузького козацького полку, брав участь у російсько-турецьких війнах. У 1798 році полк було розформовано, козаків переведено на становище державних селян. Петро Прокопович у чині поручика подав у відставку. Саме тоді стався випадок, після якого російська армія втратила бойового офіцера, а бджолярі усього світу одержали для своїх пасік вулики...
Під час розформування полку Прокопович перебував у поселенні Михайлівка (нині Єлизаветградка, на Кіровоградщині). Місцевість ця прилягала до великого лісового масиву, що складався із Чорного, Нерубайського, Чутинського лісів і мав одну назву — Чорний ліс. Це унікальне творіння природи має багатовікову історію, оповиту легендами, оспівану у піснях, рясно всіяну таємницями, що не розгадані й дотепер. У ХVІ—ХVІІІ століттях на галявинах лісу виникали хутірки. Поселенці займалися переважно мисливством, примітивним землеробством, скотарством, випалюванням цінного на той час поташу.
Якось козак Миргородського полку Онисько Шульгань, придбавши біля Чорного лісу шматок землі для ведення господарства, виявив у стовбурах велетенських дубів дупла з медом. Розуміючись на бортництві, Шульгань дуже швидко обладнав власну пасіку з кількома десятками колод. Добутий мед метикуватий бджоляр перетворив на предмет торгівлі і мав від цього значний зиск.
У середині 40-х років ХVІІ століття, коли Богдан Хмельницький розширював свої землеволодіння на південь від Чигирина, він приєднав наділи Шульганя разом із пасікою до своїх земель. Так року 1648-го у Чорному лісі засновано першу пасіку гетьмана України.
Бджолярство було певною господарсько-промисловою галуззю у запорозьких козаків. Багато козацьких пасік знаходилося в Чорному лісі. Із бджолярства козаки мали потрійну вигоду: соти вживали в їжу, з меду готували напої, а з воску робили свічки і для січової церкви, і для монастирських та парафіяльних церков. Слідом за Хмельницьким у Чорному лісі розмістив свою пасіку кошовий отаман Іван Сірко (близько 1660 р.). Загалом, згідно з «Реєстром пасік у лісах Чорному і Чуті, доданому до опису прав на задніпрські грунти Миргородського полку 1774 року», у Чорному лісі розміщувалося двадцять пасік. Крім названих, були там пасіки лубенського полковника Петра Апостола, генерального бунчужного Якова Лизогуба.
«Реєстр...» також повідомляє, що у Чуті було розміщено пасіки Івана Уса із Золотоноші. Це той самий Ус (Вус), який у 30-ті роки ХVІІІ століття заснував на річці Бешці зимівник Усівку, перейменований пізніше на честь улюбленого онука Катерини ІІ, майбутнього імператора Росії Олександра ІІ в Олександрію. Мав пасіку у Чуті полковник Миргородського полку Василь Капніст. Йому, до речі, належало багато земель на території сучасного Світловодського району Кіровоградської області. З давніх часів заснував пасіку у цих краях Семен Климовський, музика і поет, автор всесвітньо відомої пісні «Їхав козак за Дунай». Розводив бджіл у Чуті прилуцький полковник Павло Галаган. А всього у Чутинському лісі розміщувалося сімнадцять пасік, що належали козацькій старшині.
...Поручик Петро Прокопович, роздумуючи про подальше життя, вийшов на одну із мальовничих лісових галявин. Його увагу привернули колоди, над якими кружляли бджоли. Звичайно, Петру Івановичу, як людині глибоких знань, було добре відоме бортництво, він знав, якою ціною добувається мед. Найбільше вражало те, що для добування ложки меду треба було вбивати сотні корисних комах. І Прокопович приймає остаточне рішення: подає у відставку і повертається на рідну Чернігівщину, поселяється на хуторі Пальчики. Тут і робить, здавалося б, простий, та насправді геніальний винахід — рамковий вулик. Мине зовсім небагато часу, і відкриття українського вченого стане відомим у всьому світі.
Про це знали далеко за межами України. Свого часу на Київському вокзалі в Москві висіла величезна карта з позначками найкращих медоносних місцевостей України. Кіровоградську область на ній було окреслено жирною лінією. Наш мед розкуповувався вмить.
Юрій Матівос
На знімках: володарі «Золота Арістея»; пам’ятники Прокоповичу у Гадячі і Львові