Наприкінці травня круглу дату – 65-річчя святкував би тепер уже відомий художник, добряк, який сам ніби тільки-но вийшов із казкового світу своїх картин, Андрій Ліпатов. На жаль, уже півтороа десятиліття його немає з нами. Але його картини живуть, про них пам’ятають, відбуваються виставки, імпрези.
Він вважав себе художником наївного живопису. І справді, навчався у тодішньому КІСМі, технар за освітою, у часи глибокої економічної кризи взявся за пензель, як сам признавався у інтерв’ю мистецтвознавцеві Броніславу Куманському, щоб заробити на життя. А відкрив у собі і для світу непересічного художника із власним баченням минулого і сучасного. У якийсь момент його роботи на тему нашого старого міста – Єлисаветград кінця ХІХ століття – сприймалися із нальотом імперськості. Але світло, сонце, доброта і гумор у цих картинах навдивовижу буквально спалили цей наліт, залиишивши нам доброзичливу усмішку автора. З часом ці картин сприймаються як своєрідне відкриття українського Єлисавета. Броніслав Куманський вважав, що картини Андрія Ліпатова нагадують бачення України молодим Гоголем, коли він писав свої «Вечори…».
Ще під час навчання в інституті Андрій захоплювався карикатурою, друкувався в періодичній пресі. Поступово став пробувати себе в живописі. Після закінчення інституту працював інженером-конструктором на заводі «Гідросила». З 1993 року цілком присвятив себе улюбленій справі. У 1998 році прийнятий до Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
Мистецтвознавиця Олена Кириченко так характеризувала його творчість: «З одного боку можна ввважати творчість Андрія Ліпатова наївним мистецтвом. Але з іншого – він використовує дуже різні стилістичні прийоми. На картинах ми можемо побачити і українське народне малярство, і поп-арт, і деякі цитати з інших напрямків мистецтва. Але це не головне. Найголовніше, що в його роботах ми бачимо сонячне світло, яке виходило з його душі. І це важливо. Ніколи не було так, що його виставки нецікаві. І навіть коли ти вже бачила ці картини, щоразу, коли підходиш до них і відкриваєш для себе щось нове».
Цю думку підтверджував і відомий художник та мистецтвознавець Андрій Надєждін: «…Все це починалося в 90-их роках, які із сьогоднішнім днем порівняти не можна. Це була криза психологічного перелому. Люди ходили на роботу просто, отримували якусь зарплату і раптом це все впало. Натомість відкрилась можливість відкривати самого себе. Ворота свободи. Чому суспільство підтримало міф Єлисаветграда? Бо в той час суспільству треба було знайти щось, що було добрим, гарним красивим. Бо не можна ж весь час жити в чорнусі, в цьому трагічному стані. На той час таким виявився старий Єлизавет. Про нього ніхто нічого не знав. Не писав. Це була terra inсognita. Будиночки у старому Єлисаветграді, які ми зараз бачимо по вулиці Дворцовій (тепер Театральна).
В центрі твору постає сонце. І це сонце – Андрій Ліпатов. А навколо сонця крутяться планети, супутники, а це його місто – будинки, театр, вокзал. Коли я дивлюсь на цю картину, мені завжди згадується «Байгород» Юрія Яновського, де він каже, що це місто, де як би не змінювалась влада, але лікарні завжди залишалися лікарнями, суди – судами, театр театром, а вокзали – вокзалами».
До речі, серія робіт Ліпатова «Від вокзалу до міськсаду» (це маршрут єлисаветградського трамвая) вийшла окремим комплектом листівок уже давно. І у не найкращому поліграфічному виконанні. Варто перевидатц ту серію і вона б однозначно стала популярною. Як і інші його картини, що могли б стати оригінальними вітальними листівками.
Світлана Орел