4 липня прийшла сумна звістка – пішов з життя відомий фотожурналіст Іван Корзун. Відходить ціла епоха кіровоградської журналістики – Микола Семенюк, Наталя Нужна, а тепер і Іван Миколайович…
Один з кращих періодів мого життя, сподіваюсь, і колег, якраз припав на спільну роботу з ними у тижневику «Вечірня газета» наприкінці 90-их – початку 2000-их. Тоді у редакції склався дуже творчий, активний колектив, коли ідеї буквально витали в повітрі і всі горіли їхнім втіленням. На планірках обговрбювали, як краще, цікавіше подати ту чи іншу тему, проводили конкурси на кращий заголовок, організовували несподівані акції типу «вкрасти» чавунний люк і здати на металолом (тоді у місті була така пошесть, а ми, журналісти, випробовували, як же влада з нею бореться), разом відзначали свята. Неперевершений відповідальний секретар Микола Семенюк міг навіть простенький матеріал подати на полосі так, що він грав усіма барвами. А Іван Миколайович умів знайти несподіваний ракурс, помітити таку деталь, аби фото ставало майже новелою і говорило часом більше, ніж сказано словами. Ясна річ, кожнісіньке фото таким бути не могло, траплялися й прості буденні речі, але ми прагнули творити, вражати, впливати! Молоді колеги часто дорікають мені за надмірний критицизм щодо них, але ж як хочеться відчути бодай відзвук тієї творчої атмосфери у їхніх одноманітних плашках-інформаціях та серед буквально німих фото.
Іван Корзун був не просто талановитим і професійним, він був напівсліпим фотокореспондентом! Це свого роду феномен! Як йому вдавалося побачити той ракурс чи деталь, які й зрячий рідко помітить – невідомо. Щоразу це було якесь Боже чудо! І ставалось воно ще й тому, що він безмежно любив свою справу, не уявляв свого життя без неї. Ця любов (а вона завжди – Боже чудо!) дозволяла йому бачити серцем…
Івану Миколайовичу випала гірка доля. Якраз у той час, коли ми працювали у «Вечірці», сталася трагедія, яка супроводжувала його до кінця днів. Його дорослий син жив і працював у місті Рівне. Займався бізнесом, у якому досяг чималих успіхів. І ось одного дня він разом зі своїм авто просто зник. Ні трупа, ні записки, ні хоча б погроз від когось чи бодай якогось сліду. Ми всі, звісно, співчували і переживали. Щоранку німе запитання в очах: «Не знайшли?» – «Ні». А через кілька років у ДТП на Полтавській загинула його кохана дружина…
Жив він завдяки роботі, яку не полишав до останнього дня…
Царство Небесне! На небі люди з любов’ю в серці не залишаються наодинці!
Світлана Орел