У ці дні я багато думаю про жінку, яка продовжила Степану Хмарі життя. Достойне життя. І фактично зберегла Хмару для всіх нас аж до нинішніх днів. Можете називати мене супер традиційною чи людиною старих поглядів, бо в сучасному світі не прийнято вважати, що для повноцінного життя людині потрібна пара. Але.
Я бачила, як жив самотній Василь Овсієнко.
Я бачу, як живе самотній Микола Матусевич.
Їх перемололо життя і увʼязнення. У багатьох так і не народилися діти. Хтось так і не завів сімʼю, хтось розлучився. І я знаю, як підтримує Мирослава Мариновича його дружина Люба, і, повірте, це багато коштує. І бачила, як піклується про Хмару його Роксоляна, він називав її Рокся.
Дуже часто всі ці Велети духу — складні люди у стосунках і непрактичні в побуті. Одна справа — прийти і поговорити з ними про славне минуле. Інша ж — жити з ними.
Тут мені пригадуються спогади першої дружини Левка Лукʼяненка, яка розповідала, що в неї викидень, а Левко друкує якийсь самвидав і не звертає уваги, що вона стікає кровʼю, ну, бо він — про велике, про Україну.
Тому жінки, які йдуть поряд з цими Велетами — самі великі. Вони в тіні. Вони заплющують очі на капризи своїх великих чоловіків, несуть побут і дають їм можливість «бути про Україну».
… Якось Степан Ількович написав дуже трепетний пост-вітання: «Вітаю тебе, моя дорога! Став дивитися фото, а у нас з тобою, як не суд, то ще якась революція. Інших світлин немає. Отож, здоров‘я тобі і ласки у Бога, щоб Господь дозволив нам разом відсвяткувати нашу Перемогу, десь біля моря в Криму! Отакі будуть головні мої побажання, а решта я тобі вдома на вухо скажу…».
Христина Коціра