Антоніна Червінська... Мабуть, кожному нашому землякові знайоме це ім'я. Сам я його вперше почув ще понад десятиліття тому, коли збирався їхати до Кіровограда вперше, під час студентської виробничої практики. Мій учитель, довідавшись, куди моя дорога лежить, мовив: "Не знаю, не був я в Кіровограді – але голос чую звідти... Антоніна Червінська співає мою улюблену. «Ой ти, місяцю, я зіронька ясная...» Які мудрі, які гарні слова в цій пісні! І мораль глибока, і етика народна. А метафоричність! Як тонко й зрозуміло вміє висловлюватись наш народ: «"Упала роса на мої ясні очі..." Делікатно, без жодного грубого слова – а ціла трагедія дівоча...»
І я запам'ятав це ім'я звідтоді. І звідтоді намагався не пропустити концертів, прем'єр нових програм, нових пісень, які_виконує Антоніна Червінська.
Нині народна артистка України Антоніна Червінська відзначає свій ювілей. А це давнє інтерв’ю відкриває нам цікаві моменти її життя і творчості.
– Антоніно Миколаївно, в нашій рубриці "Постаті" ми розповідаємо кіровоградцям про відомих людей нашого міста. Вже були опубліковані просторі розмови з Юрієм Любовичем і Василем Мухіним. Вони – корінні кіровоградці. Знаю, що Ви приїхали жити в наше місто. Але що воно для Вас сьогодні?
– Майже два десятиліття я живу тут, вже нібито стала я своєю у цьому місті. Кіровоград дав мені, образно кажучи, крила, не раз ці крила він і обтинав – отже ж, усі радощі і печалі мої пов'язані з цим, моїм рідним містом.
– Як Ви потрапили сюди?
– Дуже буденно, можна сказати, зовсім не романтично. Працювала у Житомирському хорі "Льонок", чоловік мій родом з Кіровограда. 1965 року, як нитка за голкою, поміняла Полісся на Степ широкий. Спочатку працювала в районному будинку культури, на Балашівці, а чоловік – у будинку культури імені Калініна. Тоді саме Анатолій Михайлович Кривохижа шукав для танцювального колективу співачку, і хтось порадив прослухати мене, хоча чоловік мені прямо про це не сказав, просто домовився зустрітись під кінець репетиції: видно, боявся травмувати, якби я раптом не пройшла цього конкурсу... Звідтоді – "Ятрань", останні шість років – "Зоряни".
– Ви в дитинстві думали про професійну сцену?
– Ну, як сказати, що буде все моє життя пов'язане зі сценою – ні, не думала. Що співатиму – так. Бо як же це без пісні? Може, сьогодні у селі менше співають, а тоді, в роки юності, п'ятдесяті роки – тоді все село співало. Вечорами, на вулиці збирались – і без мене не починали, бо я у них була виводницею: це всі мої односельці сьогодні пам'ятають.
"Пісня – то душа народу", ці слова не дарма мовились, справді. Потім з'явилось інше визначення: "Буде хліб – буде й пісня". Ось тут я вже не можу погодитись. Ви ж погляньте, яких страждань не переносив наш народ, а пісня не вмерла. Вона підтримувала, вона живила дух. Я сказала б навпаки: "Буде пісня – то й буде хліб". Людина бездуховна нічого не варта.
– Наскільки складна професія співачки? У багатьох людей про це уявлення досить неглибокі, м'яко кажучи: концерти, музика, квіти...
– Дійсно, м'яко кажучи, бо доводиться чути всякого: і "нероби", і "веселе життя", та "вони ж сплять зранку до вечора, а ввечері поспівав собі..." Декому здається, побувавши на концерті вперше, що це досягається просто, легко – одна насолода, а не робота.
А професія артиста – то тяжкий труд. І фізично важко (щодня репетиції, як мовиться, до сьомого поту, а ще гастролі, виїзди, та готелі не завжди затишні, життя на колесах), і морально важко, якщо тобі щось не вдається, чи виступаєш десь, а тебе не сприймають, або зал майже порожній... Ця професія потребує пожертви. Але про це, певно, не цікаво вам слухати, давайте поговоримо про щось веселіше.
– Кажуть, у "Зорян" сьогодні с перспективи поїхати на гастролі за кордон. Зокрема до Федеративної Республіки Німеччини.
– Є. І не тільки до ФРН, є й інші пропозиції. Ось буквально зараз вирішується питання, і якщо буде все гаразд, то вже з середини березня поїдемо показати мистецтво "Зорян" за кордоном... Біда наша, що за кордон їздять одні столичні колективи. Воно складається таке враження, що начебто існують колективи, яким репрезентувати культуру за кордоном, а іншим – виступати для нашого народу. Як часто, скажімо, той же хор імені Верьовки приїжджав до Кіровограда, не кажучи вже про Бобринець чи Устинівку?.. Виступати перед своїм народом не повинно бути покарою, а честю. На жаль, не завжди це розуміють там, нагорі. В цьому розумінні ще існує таки проблема периферії, і зникне вона, мабуть, тільки тоді, як талановитий творчий колектив сам зможе виходити на закордон, не зважаючи ні на КПРС, ні на Москву, ні на Київ, як тепер...
– Ким для Вас у Вашій творчій долі є Анатолій Михайлович Кривохижа?
– Мені пощастило в житті. Знаєте, можна мати голос, можна мати природні артистичні дані, але якщо ви не зустрінете людини, яка цей талант спрямує, відгранить... Я зустріла таку людину в своєму житті, і з великою шаною, можна навіть сказати з ностальгією згадую молоді роки в "Ятрані", колективі, якому я завдячую всім... А все тому, що там був Кривохижа, всі успіхи, всі злети (як, до речі, і падіння – а було й таке) пов'язані з його ім'ям. І вже потім, як він пішов з "Ятрані" на пенсію…
– Я пам'ятаю ті проводи в драмтеатрі – величальні, хвилюючі...
– Так, я вже тоді знала, що він не зможе сидіти без діла.. Бо він, його талант уже не належали самому йому... І він прийшов у "Зоряни". Це стало початком злету нашого театру пісні й танцю. Розумієте, "Зоряни" були б, жили, б, існували б, але вони були б такими, яких дуже і дуже багато по всіх філармоніях. Я не хочу образити колег, але в багатьох інших філармоніях не дуже переймаються тим, що вчора задумали, сьогодні прорепетирували, а завтра – на сцену. У нас такого немає. Кривохижа – то постать, митець, творець. Його неспокій передається й нам, а це – виснажливі репетиції, недоспані ночі, коли передумуєш усе...
Ось останнім часом бились думкою, яку б пісню заглавною поставити в нашому концерті, перебрали море пісень, і в один час зійшлися на "Молитві" Миколи Лисенка. Віталій Негребецький, наш художній керівник, і я – водночас. Це якась телепатія, чи що...
– Це хорова пісня...
– Так, хоровий твір, але я його уже бачу в нашому виконанні, ми відійдемо від стереотипу, це є ознакою всякої творчості, я вірю, що ми дамо нове життя цій молитві, цьому духовному гімну українського народу.
– Антоніно Миколаївно, Ви знали Василя Попадюка?
– Він мене на роботу до "Ятрані" приймав. Я з ним їздила і до Болгарії на гастролі, і на дні науки в Москву... Людина взагалі рідкісна, рідкісний сопілкар в Україні... Трагічно пішов з життя, трагічно навіть в тому смислі, що він був у розквіті творчих сил… І досі жалкую, що не змогла на похорон поїхати, концерт тоді давали у філармонії... Феноменальний музикант, людина-оркестр, майстер – його знав увесь світ. І нема...
– Нам залишились його платівки, його віртуозні "Троїсті музики". Такі люди завжди допомагали народові у скрутні роки... Зараз, на жаль, така доба гряде. Як ви, людина, певно, далека від політики, сприймаєте нинішню ситуацію н Україні?
– З великим розумінням. Треба витерпіти це. Наш народ уміє терпіти, і, думаю, заради своєї державності він переживе труднощі.
– Антоніно Миколаївно, зараз я Вам поставлю запитання, на яке Вам, може, не дуже приємно буде відповідати, але люди, які знають і шанують Вашу творчість, нас не зрозуміють, якщо ми обминемо цей факт у Вашій біографії...
– Це факт не просто моєї біографії, а біографії "Ятрані". Я коли згадую ту Америку, ті гастролі, ту наперед сплановану акцію КГБ – то була чорна смуга в моєму житті, і в біографії всієї "Ятрані".
– "Ятрань" тоді була у зеніті слави...
– Так. Я дуже шаную Павла Вірського, інші столичні колективи, вони не раз бували по Америках і Європах, але коли до США поїхала наша "Ятрань" – там ахнули. А тут і до поїздки наш рівень знали, і, видно, так я собі думаю, комусь це було не до вподоби. Я
думаю, що в цій історії першу скрипку зіграло не наше, обласне КГБ, а столичне. Ми ще тільки сідали в літак до Америки, а наша доля була вирішена: треба було розправитись із Кривохижею. Не з Червінською. Запам'ятайте, не зі мною. А коли я стала на його захист, то мене попередили уже там: "Відійди". Я відмовилась, і тоді трапилась ота історія, яка мала трапитись. Ці люди не нехтують ніякими методами, сьогодні про це немає потреби говорити. Та… Хіба тільки один Кривохижа, хіба одна Червінська попадались у їхні сіті? Що робили з Ніною Матвієнко?! Але їй, може, там легше – столиця, оточення, а нам, периферійним... Скажімо, сьогодні ставлення тих людей, які мене обпаплюжили, таке: вони знають, що я ні в чому не винна, то вони й ставляться добре, але ж тоді славу яку пустили!.. Творили "общественное мнение".
– І Вам не хотілось тоді гримнути дверима – Вас же запрошували працювати в столицю?
– Можна було: запрошував і Авдієвський (хор імені Верьовки) у Київ, і Пашкевич у Луцьк, й інші, але я спеціально не поїхала з Кіровограда, аби довести, що в мене душа чиста, і совість...
– Був період, коли Червінська десь зникла.
– Так, товариш Кобильчак тоді виніс присуд: "Щоб я її ніколи не бачив на сцені".
– І доки це тривало?
– Довго тривало, дуже довго. По-моєму, воно й досі триває. А що тоді пережила, інфаркт перенесла... Аби те все описати… Зараз, коли згадую той лист, який я написала секретареві обкому партії Погребнякові, як обговорювали його, створивши комісію, як принижували мою жіночу гідність, дійшло вже до абсурду, мені зараз про це соромно
розповідати…
– Минулося, слава Богу. Правда, в яке б її ганчір'я не ховали, в яке б багно не топтали, вона встане.
– Господь Бог все бачить. Я дякую Богові, що Він дав мені сили, дав мені здоров'я – я вижила. Знаєте, знайшлися добрі люди, які. підтримали, підставили плече. Навіть із того ж КГБ радили: не відчиняй нікому двері після дев'ятої вечора... Мені тоді чийсь теплий погляд давав віру, давав змогу втриматись, бути.
– Ви згадали Ніну Матвієнко. Які ще співачки в Україні дорогі Вашому серцю?
– Ніна Матвієнко... Дуже поважаю її, як співачку, як людину. Кажуть іноді, що вона плаче. А їй є за що плакати... Мало ми спілкуємося. Це характерно для всієї нашої ініелігенції. От зібрались би і Рая Кириченко, з якою я починала в "Льонку", і Оля Павловська та Женя Крикун з Черкаського хору, та порадили б одна одній, та пожалілись би на свою жіночу долю, воно легше було б – нема часу…
– У нашому місті ось створено "Союз Українок". Знаю, Ви одною з перших підтримали ідею об'єднання жіноцтва нашого міста. У Вас багато друзів?
– Я веду замкнутий спосіб життя, для мене робота – це основне. Філармонія і моя квартира. Дуже обмежене коло друзів, з якими я спілкуюся. Ними я дорожу.
– Популярність Вам не заважає жити?
– Ні. Я не вважаю себе естрадною зіркою. Роблю те, що дали мені батько з матір'ю, люди, врешті, дав Бог.
– Чи є ще де в Україні такий ансамбль, який би так органічно поєднував і спів, і музику, і танець?
– Не скажу. Я не знаю такого ансамблю.
– У "Зорян" сьогодні нові костюми...
– Кооператив львівський нам запропонував. Подивились хлопці наш виступ і кажуть: така програма у вас, а костюми не:відповідають їі високому рівню. Знаєте, за всі роки свого сценічного життя я не мала такого костюма: мене вдягнули, як богиню. Я сьогодні одягаю костюм і отримую від цього насолоду.
– Антоніно Миколаївно, чи співали Ви в житті пісні, за які Вам би було сьогодні соромно? Може, не соромно, а яких би Ви сьогодні не хотіли б співати?
– На щастя, ні. Наведу приклад. Організувались "Зоряни", ще й Анатолія Михайловича не було, здавали першу свою програму, приїхали з Києва, прослухали, а тоді: "Вот скажите, пожалуйста, почему ваша солістка не поет песен гражданского звучания?.. Вот вьі сделайте такую песню и программа пойдет". Не зробим – не піде, і я запропонувала. "Мою Україну" Костецького. І зараз би її співала.
– Вам ніколи не натякали на Ваше надто прихильне ставлення й любов до українського?
– Хіба раз? Тільки приїхала сюди, то вже з перших днів: "А почему это Вы только на украинском языке разговариваете?.." Гірко те було носити в душі.
– Як Ви ставитесь до сучасної молодіжної музики, до року зокрема?
– Думаю, має право на існування всяка музика. І якщо є для неї аудиторія.... Час такий, і молоді подобається така музика. Але я проти того, коли беруть народну пісню і роблять з неї казна-що. Я не хотіла б, щоб наша пісенна українська культура пішла шляхом "сестрички Віки". Приїжджав, скажімо, із США Зенон Мазуркевич і розповідав, як там сприймають сьогодні нову хвилю українського року... Ми чогось молимось на нього. Там, на Заході, нашому рокові не кланяються (тим більше з лихослів'ям, та, вибачайте, з матюками), у них і свого сміття доволі. Ось поїхала "Надзбручанка" з Тернополя на гастролі за океан (з Галичини це зробити простіше), то що – озолотились? Чи, може, завоювали Захід? Змушені були помідори збирати, аби заробити собі на зворотню дорогу. Таке мистецтво не зігріє душу. Я в цьому переконана, хай кажуть, що старомодні погляди маю... Виховувати людину треба на гарному, а не на потворному. Я ношу це в серці з дитинства.
– Часто буваєте в рідних краях?
– Щороку і при найменшій нагоді – село Іванівці Бердичівського району на Житомирщини. Там родичів моїх багато, мама жива. У відпустку нікуди не їду – в село.
– Дякую Вам, Антоніно Миколаївно, за інтерв'ю. І хай не мучать Вас сумніви – Ваше мистецтво потрібне людям. Ваш голос виразно звучить у багатоголосому співочому, українському хорі.
Вів розмову Василь Бондар
(«Вечірня газета», Кіровоград, 6 березня 1992 року)