Мене, як і абсолютну більшість українців старшого та й середнього покоління, не минуло ні піонерске дитинство, ні комсомольська юність. То чи є сенс зараз від цього відхрещуватися? Що було, то було, авже ж у такій державі нам довелось жити. Тому, мабуть, настав час поділитися, в т. ч. і з з нинішнім поколінням, деякими, як на мене, цікавими епізодами минулого.
Чесно кажучи, за яких обставин я став піонером, памятаю неясно. Здається, приймали гуртом, усім класом. Згадується, як на заклик бути готовими справі леніна і партії, ми, абсолютно не розуміючи про яку саме справу йде мова, дружньо відповідали: «Завжди готові!» Втім, багато цікавих єпізодів піонерської доби зашкарбувалося на все життя. А винним у цьому був міський Будинок піонерів, який знаходився прямо навпроти нашої школи в центрі міста. Там мене навчали не тільки клацать та друкувати фото, а і прийомам фотомайстерності. До речі, мав власний, лепський для того часу, фотоапарат «Любитель».
Слід зазначити, що саме завдяки близькому розташуванню, на усі заходи у БП, пов’язані з участю піонерії, залучалися піонери саме нашої школи. Так сталося, що у вітаннях учасників урочистих зборів на честь Першотравня та 7 Листопада (а як же ж!) та у пов'язуванні червоних краваток видним гостям міста, часто-густо доводилося брати участь і мені. Під час таких заходів був я і горністом, і барабанщиком, і на сцені дзвінким хлопчачим голосом декламував вітальні віршики, дякував парію за наше щасливе дитинство. Було таке. Цікаво, що величезний зал міського Палацу культури (також поряд з нашою школою), через який піонери спускались до сцени, мав дуже помітний ухил, де після кожного ряду крісел була сходинка – два кроки, сходинка донизу і т. д. Ну, барабанщику простіше, бачиш ці сходинки. А уявіть, як горністові?. Горн треба ж тримати догори і при тому, ще й відтворювати мелодію… Втім, якось вдалося не впасти.
Запам’яталось повязування червоних краваток членам делегації шотландських шахтарів, одягнених … у картаті спідниці/ У тому ж Палаці культури ми повязували червоні краватки заїзджим знаменитостям, мені, приміром, довелось самій Клавдії Шульженко. Особливо закарбувався випадок з дуже популярними в той час, гумористами Юрієм Тимошенком (Тарапунька) та Юхимом Березіним (Штепсель). Отож, стоїмо ми з моїм однокласником Миколою Злобіним та піонерважатою за кулісами з краватками в руках. Підходить Тарапунька:
– Це ви бутете нам краватки поязувати?
– Так, ми.
– А хто кому? Піонарважата пояснила: от Льоня буде повязувати вам, а Коля – вашому партнеру.
Це було цілком логічно, бо Микола був нижчий за мене майже на голову.
– Ні, – каже Тарапунька, – давайте навпаки, мені хай пов'язує Микола, а Льоня – Штепселю.
– Ото бачиш, Миколо, той стілець? Ти підходиш до мене, тягншся навшпиньки, намагаючись повязати краватку, не дістаєш, дивишся на боки, біжиш, приносиш цей стілець і вже з нього пов'язуєш мені краватку. Зрозумів? Коля зрозумів і свою роль виконав майстерно. Таким чином, глядачі реготали ще до початку концерту.
Якось так сталося, що середню школу я закінчів, не будучи комсомольцем. При чому, без будь якого політичного підґрунтя. До того ж, у 10 класі я навчався вже у вечірній школі. Як би там не було, а у військове училище мене прийняли за результатами вступних екзаменів без комсомольського квитка. Проте, невдовзі я почув недвозначний натяк, що курсант не може не бути в рядах перших помічників партії. До речі, таких серед понад двохсот першокурсників було не більш десяти. І ось у день відкриття якогось чергового «історичного» з'їзду КПРС, я поповнив комсомольські ряди. Пам’ятаю оті нудні комсомольські збори, по суті, ні про що. Проте, одного разу на такому зібранні стався цікавий випадок.
Цього разу на комсомольських зборах нашого навсального взводу був присутный незнайомий нам лейтенант. Як завжди, на неодноразово озвучене питання комсорга – хто бажає виступити, таких так і не знайшлося. Незабаром виявилось, що цей лейтенеант був кореспондентом газети Одеського військового округу «Защитник Родины». Незабаром у газеті з'явилась критична стаття з цього приводу. Жах, падіння престижу всього училища… Приходить до нас для «розбору польотів» особисто начальник політвідділу, вже посивілий полковник Поштарук. Наприкінці запитує – хто готовий написати виправдальну замітку в газету? Мовчання. Я підняв руку. У своєму кабінеті полковник роз'яснив мені що і як треба написати, я написав як міг, але на редагування йому не давав. І це виправдання, де було зазначено і провину косорга, було опубліковано. То була моя перша публікація в пресі.
Інший, не менш цікавий «комсомольський» випадок відбувся за пару місяців до випускних екзаменів. Тоді училищем поширились чутки, що після випуску, приблизно третину молодих офіцерів будуть направляти на політичну, комсомольську роботу. Причому, лише комуністів або кандидатів у члени партії. Розпочався масовий похвд курсантів у кандидати в члени партії. Зазначу, що тоді ми вже добре уявляли різницю між посадою командира якогось взводу і політпрацівника, тим більш, вже пройшовши стажування у війську.
Політпрацівник в армії, це, так би мовити, біла каста – мінімум навантаження та відповідальності і безперешкодна кар'єрна драбина, якщо ти не останній дурень і не п'яниця. Пам’ятаю, як мій приятель, однокурсник Жора Біргер, корінний одесит, запитав мене:
– Ну що, Льончик, спробуємо?
Без складнощів я заручився двома рекомендаціями членів партії, а третю слід було одержати від первинної комсомольської організації. Моє прохання виносилось на обговорення зборів. Комсорг Іван Постолакі, гагауз за національністю, людина-маска. Жодного разу за кілька років побачити навіть натяк на посмішку на його обличчі мені не довелось. Цього разу, оголосивши мою заяву він одразу виклав свою думку. Мовляв, що я не гідний звання кандидата в члени партії, бо неодноразово розповідав анекдоти, які порочать честь і гідність партії та держави, тощо. Цілком можливо, що Іван згадав ту мою замітку в газеті. Тут же, одразу ставить питання на голосування і я… не набрав необхідної кількості голосів на підтримку. Зазначу, що десь половина з тих голосувальників, були такі ж самі заявники на отримання характеристики. До речі, така ж доля спіткала і Жору.
Тож, із мене не вийшшов військовий політпрацівник, про що я нітрохи не жалкую, не довелось довгі роки займатися не притаманною мені справою, переконувати когось в тому, в чому ти сам не впевнений.