Сьогодні вшанували пам'ять Віктора Левкулича: мого однокласника, друга, загиблого від рук нескінченнократноклятих російських окупантів.
Вітя вчився зі мною в доволі проблемному класі. Учителям було непросто, та й нам між собою частенько теж. Адже багато хто дозволяв собі те, чого не слід. Але навряд чи це про Вітю. Вітя вчився, як міг. А ще він умів багато чого, що я і зараз погано вмію або й зовсім не вмію. Вітя ще в старших класах непогано розбирався в техніці. Пам’ятаю, як вибирали разом мені відеомагнітофон, колонки тощо. Пам’ятаю, як їздили з Вітею містом і за місто. Ми проїхали разом чимало сотень чи й тисяч кілометрів. Любили їздити на риболовлю: і в Бережинку, і в Клинці... Правда, з мене був такий собі рибалка. На відміну від Віті. Він мав хорошу вудочку, а я – жодної. Тож доводилося позичати в сусідів, поки Вітя не запропонував мені зробити вудочку. Вітя підібрав мені потрібну деревину, виготовив відповідні кріплення – і зробив міцну розкладну вудочку. Тож завдякі Віті я міг ловити на свою власну вудочку! Щоправда, у мене однак виходило не надто. Якщо я впіймав кілька рибинок, то це ще й нівроку. У той час, як Вітя – зо три десятки, як мінімум. Так, у нього ще багато чого виходило добре. І у Віті ще багато чому можна було повчитися…
Із тою вудкою я пізніше ходив на риболовлю, з дружиною, з дітьми. Ця вудка досі в хорошому стані зберігається в моєму сарайчику, хоч після повномасштабного рашистського вторгнення жодного разу нею не скористався. Однак вудка, яку створив Вітя, є. Немає тільки її творця – людини, яка залишила по собі світлі спогади. Бо Вітя був дійсно світлою людиною, теплою, надійною. Людиною, яка допомагала розплутувати не лише ліску на моїй вудці після моїх невдалих спроб закидування, – а й значно складніші життєві ситуації. Вітя був справжнім: прямим, щирим. Був тим, на кого можна покластися.
Дякую тобі, Вітю, за підбір техніки, яка досі працює, за вудку. Дякую тобі, Вітю, що захищав мене і десятки мільйонів інших людей. Людей, яких ти й не знав. Зокрема людей, які ніколи не знали тебе.
Через три дні буде твій день народження. Як же жаль, що я не зможу потиснути тобі руку й подякувати. Як же жаль, що спілкуватимуся з тобою тільки через спогади і світлини, які залишилися. Однак обіцяю, що ти завжди будеш зі мною. І прошу інших, щоби ти жив і в їхніх пам’ятях – у пам’ятях нескінченно багатьох людей – людей, за яких ти віддав своє земне життя.
Слава Україні! І Героєві слава!
Василь Левицький
На фото: Віктор Левкулич в ЗСУ; Віктор Левкулич – школяр (крайній справа)