Кожна людина має свою мрію, мету, ідеал. Для когось це — карʼєра, для когось — родина. А хтось щасливий тим, що зумів поєднати обидві ці цінності, збудувати міцну сім’ю й водночас реалізувати себе в улюбленій справі. Саме такою щасливою, цілісною, глибокою Людиною була Надія Іванівна Шост — старший викладач Кіровоградського (нині Кропивницького) музичного фахового коледжу, диригент, педагог, наставниця, Вчитель з великої літери.
Її шлях у музиці почався ще в дитинстві — з фортепіано в місті Борислав Львівської області. Вона зростала в родині освітян, з дитинства відчувала цінність праці, розвитку, добра. Після музичної школи в Кривому Розі вступила до Криворізького музичного училища на щойно відкритий відділ хорового диригування. Пізніше навчалася у Київській консерваторії, у класі знаного професора Елеонори Скрипчинської, яка прищепила їй уявлення про синтетичну природу професії хормейстера.
У 1970 році Надія Іванівна приїхала до Кіровограда разом із чоловіком Василем Йосиповичем Шостом та маленьким сином. І з цього моменту розпочалася її педагогічна діяльність у музичному училищі, яка тривала десятиліттями й стала справжнім служінням музиці, людям, учням. У 1985–1992 роках вона очолювала відділ хорового диригування, була керівником хору ДМШ №1 ім. Г. Нейгауза, ініціювала створення мішаного хору училища, вокальних ансамблів «Надія» та «Соколи».
Вона була не просто викладачкою — вона була людиною, яка бачила в кожному студента не матеріал, а особистість. Працювала з тими, хто мав труднощі, підтримувала, надихала, витягувала слабких — і саме ці учні згодом вступали до консерваторій, ставали артистами та педагогами, співають нині у кращих хорових колективах України та світу. Серед студентів ходили легенди: якщо хлопець — то тільки в клас Надії Іванівни, бо вона з них зробить людей.
Її добре знали й поважали за межами коледжу. Вона підтримувала творчі ініціативи молодих викладачів, не залишалася осторонь нових проєктів. Саме вона — ще тоді, у важкий для мене час сумнівів — наполягла, щоб я вступила до Одеської консерваторії. Її віра в мене була сильнішою за мою власну. Вона підтримувала кожен мій крок, допомагала порадою, надихала, підказувала. Особливо, коли я стала викладачкою в рідному коледжі. Саме вона підтримала й благословила створення проєкту «Свято хорової музики “Молитва вустами дітей”».
Надія Іванівна була невтомною: після повного робочого дня вона вирушала пішки майже 10 км до своєї дачі, де власноруч доглядала за зразковим садибним будинком. Вона пекла смачні пироги, приймала гостей, берегла традиції. При цьому завжди знаходила час і сили на онуків, яким бажала хорошої освіти, щастя, й допомагала їм порадами, турботою, інколи й фінансово.
Ми — її учні, друзі, колеги — завжди відчували її, як опору. Вона не давала розслабитися, змушувала розвиватися, вчитися, мислити. Завжди була прикладом — не лише на словах, а у щоденній праці, у ставленні до життя, у світлому серці.
Її учні — це велика, яскрава, різноманітна професійна родина, що розлетілася по всьому світу: Раїса Валькевич — народна артистка України, Алла Татарова — заслужений працівник культури України, Антон Шпак — академічна хорова капела Українського радіо, Олександра Антонова — викладачка в Tameside College (Велика Британія), Євген Ломков, Світлана Лагоміна, Вікторія Шелабокова, Іван Копотій, Володимир Полянський, Артем Кузьменко, Валентина Фролова, Тетяна Воронова, Валерія Доренска, Артем Олійник та багато інших…
«Мрія — це те, що веде людину по життєвому шляху. Мені пощастило займатися улюбленою справою, яка дозволяє професійно зростати і бути поруч із тими, хто також любить музику. Я щаслива...», — казала вона.
У серці — глибока вдячність, пам’ять і тепло. Світла, глибока, справжня.
Світла памʼять, Надіє Іванівно…