Історичний досвід фіксує чимало парадоксальних ситуацій, надання яким елементарного сенсу залежить уже від дійових осіб, у них задіяних. У даному випадку маю на увазі європейськість України, що географічно розташована в Європі, на території якої знаходиться географічний центр Європи, і яка, разом з тим, уже такий тривалий час «прямує до Європи». Абсурдно, але не зовсім – адже Європа це не тільки, а може й не стільки географія, скільки ментальний, культурний світ, від якого у різний спосіб українців відлучала московія.
Але мова зараз не про це, а про те, що самі українці мають осягнути свою сутнісну європейськість, побачити свою минувшину, свою культуру як органічну складову витоків Європи. Саме це забезпечить міцність позицій України в світі. Процес нового історичного самоусвідомлення почався не сьогодні, та сьогодні вияскравлюється його новий, принципово важливий етап, вагомим внеском у розвиток якого є дослідження історика-краєзнавця Сергія Піддубного, а надто його остання праця «Книга української слави і сили» (Київ, ФОП Стебеляк, 2022, с. 416).
Вона настільки інформативно багата, настільки аргументована і доказова, що навіть не знаєш, що виокремити. Може, лекції, а може мініатюри, наприклад, «Чи був вихід євреїв з Єгипту», «Скитія свята», «Сказання про Аттилу»…
Видання адресоване школярам, студентам, всім, хто цікавиться історією України. Зацікавить воно й нумізматів, картографів, знавців геральдики та клейнодів, а також релігієзнавців, бо зібрано в ньому неймовірно багатющий матеріал. Ця щедро ілюстрована книга – про наші родові пам’ятки та історичні коштовності, про предковічних богів та їхні святині, про наші національні підвалини, про основи всієї орійської раси.
Прикметним є те, що кожну сторінку цього солідного видання увінчують афоризми – своєрідні заповіти Пращурів нащадкам. Дозволимо собі навести частину з них, оскільки розуміємо, що наклад (всього 150 прим.) не дозволить познайомитись з ним широкій аудиторії. Так, на с. 5 читаємо: «Старі часи то наше благо. Дістанемо від них твердости й кріпости, аби ворогам відповідати як належить» (Ілар Хоругин, автор Велесової Книги). До фундаментальних належить і афоризм Миколи Руденка: «Справа не в тому, щоби комусь якимсь особливим чином поклонятись, а в тому, щоб бути достатньо чистими для того, щоби зв’язати світ божественної думки та земну втіленість, світ божественних ідей та земну матеріальність» (с. 66). Думки древніх можна наводити й далі: «Не той друг, хто медом маже, а той, хто правду каже» (Народне, с.73); «Краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти» (Народне, с. 139); «Молитва підтримує небо і землю, а також має владу над богами» (Давньоукраїнське прислів’я, с.221); «Нічого немає в світі огиднішого, як брехня» (Заратустра, с.79); «Нічого немає більш гідного мудрости, окрім Правди» (Піфагор, с. 81); «Хто неправдою збагачений – багатством не натішиться» (Софокл, с.281); «Той, хто звертаючись до старого, здатен відкривати нове, достойний бути вчителем» (Конфуцій, с. 179)… «Немає нічого небезпечнішого, ніж підступний ворог, але немає нічого отрутнішого за удаваного друга» (Григорій Сковорода, с.106) ; «Не схилюся ні перед ким, окрім перед Господом Богом, та й то тільки з доброї волі» (Іван Богун, с.29); «Все гине там, де володар не готовий кожної миті захищати свою країну, як лев, як вовк, як собака» (Іван Мазепа, с.155); «Наші жертви не впали даремно, бо з нашої крови виростуть ті, хто докінчить наше діло» (Іван Гонта, с. 283); «Даймо нашої теплої крови, нашої радости і прихильности позичмо минулому, а вони всі оживуть і прийдуть нам на поміч, нашій волі до висловлення себе. Прийдуть як висловники найглибшого інстинкту нації» (Юрій Липа, с. 169); «Нація, не очолена мудрим, шляхетним і мужнім проводом, є бездумна отара, доступна всякій чужинській пропаганді й інфільтрації» (Дмитро Донцов, с. 394); «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю» (Євген Коновалець, с. 363); «Ми боремося не тому, що ненавидимо тих, хто знаходиться перед нами, а тому що любимо тих, хто у нас за спиною» (Роман Шухевич, с.295); «Перед Україною велике революційне завдання: оновлення духовне, моральне, ідейне, патріотичне й релігійне вільних народів» (Ярослав Стецько, с.373); «Наша Віра є найсуттєвішою признакою народу, основою його одности і окремішности» (Володимир Шаян, с. 67) …
Також є низка афоризмів і нині сущих авторів: «Лиш доброчесні здатні бути не тільки подобою Божою, але й Духом наблизитися до Творця» (Василь Слапчук, с. 343); «Без відновлення своєї правдивої історії не відновити своєї сили і слави» (Сергій Піддубний, с. 370); «Через наші землі мандрували різні народи, які дещо брали з собою, в т. ч. нашу історичну спадщину, і видають її як свою. Повертаймо своє, шануймо своє!» (Василь Вельможко, с. 50 – 51); «Мир нам потрібен був до війни. Тепер нам потрібна перемога» (Валерій Залужний», с. 297),
«Є заповідь, яку нам дав Господь:
Накинь оброть на Дух свій і на плоть –
Не можеш ти Вітчизн прислужитись,
То їй хоча б ні в чому не зашкодь!» (Дмитро Шупта, с. 334 – 335).
Отже, «Книга української слави і сили» це також Книга мудрості українського народу.
Книга С. Піддубного побудована за принципом алфавіту, вона легкодоступна для орієнтації, легка в користуванні. Цікаво й знаменно, що автор наводить низку абеток, якими послуговувались наші предки: абетка давньоруська, абетка київська, абетка ольвійська… Саме останньою виконана «Клятва синів Пертона (Спарти) з Поля/Пелопоннесу (Крим) на вірність Богові Апол Олу (Аполлону) – Татуньові та Господові Дніпра й Перірати», а сам напис виконано давньоукраїнською мовою…
Після прочитання будь-якої книги закономірно постає питання про що вона, для чого написана. Може здатися, що з книгою Сергія Піддубного відповіді на ці питання зрозумілі – це історичний довідник, який передбачає поглиблення, розширення відповідних знань читача. Але вся справа в тому, що такої відповіді не достатньо, адже автор не тільки прагне познайомити нас з історичними артефактами, але в першу чергу формує цілісну концепцію історичного минулого українців – народу, який з правіків жив на території сучасної України. До такого висновку приходиш особливо після прочитання лекцій, які уміщені в кінці: «Основи українського народотворення і української державности» та «Праотці і Праматері українського роду». А якщо вони стоять під номерами 1 і 2, значить слід чекати нових лекцій, нових відкриттів.
Ця концепція передбачає активне включення до нашого культурного спадку надбань дохристиянської доби, що є вкрай важливим, оскільки вони визначають істинне місце українців у формуванні цивілізаційного поступу людства. Важливо, що увага до передхристиянської доби відкриває нам те, що старанно замовчувалося, приховувалося, викреслювалося імперською історичною наукою, і саме на ґрунті цієї неґації стали можливими маразми сучасної фашистської московії на кшталт «Україну створив Лєнін».
Зміст книги одночасно вражає і переконує читача, запам’ятовується і спонукає ще і ще раз повертатися до прочитаного, адже міркування і висновки автора змушують замислитись над багатьма моментами, які, інколи, виходять за межі оприлюдненого матеріалу.
Сучасне гуманітарне знання потребує переформатування, переосмислення у відповідності до реалій життя. У цьому процесі праця Сергія Піддубного є принципово новим кроком на шляху формування українця ХХІ століття. Адже вона ламає принизливі імперські міти й стереотипи про нас, спонукає на підсвідомому рівні позбутися почуття меншовартости, за що особлива шана й дяка невтомному авторові.
Попри уже згадану широку адресацію – школярі, студенти, всі, хто інтересується історією, – головним читачем цього видання бачиш універсального, гуманітарно налаштованого цікавця, який твердо знає, де застосувати добуті в глибинних джерелах Сергієм Піддубним вражаючі факти.
Насамкінець варто з приємністю відзначити ошатність видання, поліграфічну культуру та оригінальність верстки й дизайну. Його можна сміливо назвати книгою-альбомом. Це доволі претензійний подарунок Україні до 31-річниці Незалежності під час її суворих випробувань у війні з росією, а отже і доволі бажаний подарунок для багатьох читачів. Подякуємо за це не тільки автору, а й спонсорам, світлини й імена яких також представлені на сторінках Книги.
Дмитро Шупта, «Ятрань»