25 серпня минає 75-та річниця з дня народження Миколи Миколайовича Левшина. Народився він в м. Новомиргороді в учительській сім’ї. Батько, теж Микола Миколайович Левшин, працював учителем математики, мати, Оксана Олександрівна Левшина, – вчителем історії, директором школи.
Завжди пам’ятати, звідки ти родом, було життєвим кредо Миколи Левшина. Дуже любив свою малу Батьківщину – м. Новомиргород. Із захопленням, із блиском в очах розповідав про історію райського куточка міста під назвою Панські гори, про його чаруючу красу під час цвітіння бузку над схилами річки Велика Вись, про цілюще джерело, що вже сотнями років втамовує спрагу та лікує новомиргородців.
Раптова смерть забрала його 17 жовтня 2015 року. Професора кафедри соціальної філософії і філософії освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, кандидата педагогічних наук, старшого наукового співробітника, надійного товариша і взагалі добру і порядну людину.
У народі кажуть, що людина жива, допоки живе про неї пам’ять. Вірю, що Микола Миколайович житиме вічно у думках та спогадах рідних, друзів, колег, земляків, у науково‐педагогічній діяльності вихованців, у свідомості зовсім незнайомих людей, які користуються та будуть користуватися його творчим доробком.
Похований Микола Миколайович у рідному м. Новомиргороді.
Світлана Піскова
* * *
Один час ми були сусідами з Левшиними. Моя мама дружили з цими дуже милими, інтелігентними людьми. Коли Микола поїхав навчатися до Києва, мені було років три. Тож я не пам’ятаю його юнаком. Але через багато років, коли у газеті «Народне слово» з’явилося інтерв’ю із науковцем педагогіки, я звернула увагу не стільки на прізвище, скільки на згадку про ті ж Панські гори. Адже в дитинстві облазили там кожну стежину, ховалися, граючись, у тих кущах бузку. Тож, обізвалася до земляка. І яким було наше здивування, коли виявилось, що ми колишні близькі сусіди, з Миколою дружив мій старший брат Леонід. Було кілька зворушливих зустрічей, у тому числі й у колі земляцтва на презентації двотомника «Блакитні вежі» у столичній Спілці письменників.
Останній дзвінок від Миколи Миколайовича був з Новомиргорода, якраз на провідні дні. Він приїхав до могил рідних, а мені того року щось завадило, тоді ми не зустрілись. І вийшло, що у цьому світі уже й ніколи…
Світлана Орел