Серед ювілеїв відомих, видатних і талановитих прийшов час і круглій даті нашого друга, колеги, поета Петра Селецького. Він не захотів відповідати на запитання традиційних інтерв’ю, а відгукнувся ось таким віршем. І тут теж є відповіді на багато запитань.
Біля підніж нескорених вершин
Високих слів змарновані облатки...
Я був як ти. Я в цьому світі жив.
Я теж любив його стежки і спадки!
Я теж губився в гуркоті машин,
Терпку відраду в самоті знаходив,
Ходив на прю з життям і не доходив.
Сміявся й плакав. Мріяв і грішив.
І Загадки Великої відгадку
Жадав, як ти, бувало, віднайти...
Впадав у раж. Цурався суєти.
Палив мости і заборон печатки
Ламав свавільно, ніби так і слід.
Втрачав терпець, обставинам корився,
Жалів себе і з ближніми сварився,
Лютився, ображаючись на світ...
Писав листи у Безвість. Себто, знав,
Що слід пера – як слід весла на стрижні
Ріки Тривань... Уста кохані ніжні
У забутті хмільному цілував.
Служив ідеям і цурався уз.
Втрачав надію. Звідав злетів захват.
Знайшов серед юдолі тихий закут,
У роздумах і побуті загруз.
У шепоті та скреготі годин
Жар мого серця тлів і ще не вичах.
Тепер ти знаєш: я такий один,
Запам’ятай цей профіль і поличчя!
Між вічних, аж космічних величин
Я був... Я є. І довго буду потім –
Відлунням... Згуком... Світлом на осоті...
Теплом і тлом. Причиною причин.