Жити по-людськи – злочин

Про золотий вересень 1939 сказано і написано чимало. Тоталітарна система, опанувавши Західну Україну, відразу ж почала підганяти її під свій копил: нищила тисячі і тисячі людей, цілими селами виселяючи їх до Сибіру, розстрілюючи інтелігенцію, не один рік борячись з УПА, поки так-сяк пристосувала вільнолюбних західняків до себе. У тих краях теж було чимало таких, які беззастережно вірили комуністичній ідеї, всіляко намагалися допомагати Червоній армії, добровільно переселялися у тодішню Радянську Україну. Але й вони, трохи обувшись у соціалістичній дійсності, часом виявлялись «ворогами», комуністична система не могла сприйняти їхні життєві мірки, розуміння суспільних стосунків, врешті, наявність елементарної людської гідності.

Серед таких переселенців до Бобринецького району опинилися і двоє теслів – Йосип Лукасюк та Олександр Палюх.

«Я був членом КПЗУ...»

«Територія, де я проживав (с. Пасіка Грубешівського уїзду Люблянського воєводства), була зайнята німцями, коли ж почала на польські війська наступати Червона армія, німці у цей час відступили. (...) Вже коли встановлювався державний кордон СРСР, місцевому цивільному населенню, яке брало участь у сільських комітетах і сприяло Червоній армії, запропонували виїздити в її тил. У жовтні 1939 нас, біженців, повантажили у залізничні вагони і ми попрямували на Україну. 10 листопада наша сім’я (йдеться про Йосипа Лукасюка, його дружину Ніну та сестру Марію, синів Антона і Анатолія, старенька мати та трирічна донька Лукасюків залишились у рідному селі) прибула у радгосп Рози Люксембург, що в Бобринецькому районі».

Дуже схожа історія прибуття у наші краї і родини Полюхів: «Коли під час воєнних дій польську армію розбили і вона втекла, у нас виявилось безвладдя, по селу ходили різні банди, грабували населення. Їх ніхто не переслідував. Нам стало відомо, що недалеко (йдеться про с.Мачте того ж Грубешівського уїзду) знаходяться частини Червоної армії, громада вирішила послати туди делегата, аби отримати допомогу з метою наведення у селі елементарного порядку. Делегат Антон Копач, повернувшись, сказав, що треба організовувати місцевий комітет, збирати зброю, боротися з бандами. Після цього ми, організувавшись, обеззброїли кілька банд, Червона армія всіляко нам сприяла. Тоді із села в СРСР виїхало більше 50 сімей, з них десять – у радгосп Рози Люксембург». З великої родини Полюхів багато хто лишився у Західній Україні, але крім нього ще дві сестри з чоловіками теж виїхали до СРСР.

Не можна сказати, що Лукасюкам та Полюхам так уже сутужно жилося за старого ладу. Йосип вів своє господарство, мав шість десятин землі, дві коняки, корову, телицю, хату, сарай. Але при цьому, очевидно, був небайдужий до соціалістичних ідей, бо ще у 1931 році (розповідав уже будучи під слідством) його односельці, члени КПЗУ – Йосип Грицюк, Леонтій Мазниця та Володимир Марамон часто звертались до нього, аби він допомагав їм у партійній роботі. За дорученням Грицюка у 1932 році сім днів переховував у себе працівника окружкому партії. Якогось разу в його оселі проводились партзбори. Але офіційним членом КПЗУ, хоча й стверджував це, Лукасюк не був, мабуть, просто співчуваючим. Пізніше, як і Олександр Полюх, став членом місцевого комітету. Але ж у Західній Україні вони тоді створювались швидше не з ідейних міркувань, а з метою наведення елементарного порядку. До речі, те, що Олександра обрали членом такого комітету цілком логічно, адже він свого часу три роки був сільським старостою. Жив також небідно – мав хату, два сараї, чотири десятини землі, троє корів, свиней, гусей, курей.

Хто ж знав, що соціалізм – це злидні?

«Спочатку ми працювали, як належить, – пояснюватиме слідчому Йосип Лукасюк, – а потім вирішили виїхати, бо адміністрація радгоспу не створила для нас, переселенців, абсолютно ніяких умов для життя і праці. Більше того, мали місце факти просто нелюдського ставлення до нас. Я зі своєю родиною і Ядилюк Микола зі своєю (всього 12 осіб) розміщались в одній квартирі, неблагоустроєній, холодній, звідки зимою доводилось сніг виносити. Моя дружина була на останньому місяці вагітності і мала народжувати. Коли їй стало зовсім погано, я побіг до директора радгоспу, аби допоміг відправити її в лікарню. Однак, автомашини він не дав, дозволив узяти коней. Дружина народила по дорозі і дитина померла. Інша дитина у мене хвора – гостре малокрів’я. Я не раз просив директора радгоспу виписати нам за готівку якихось жирів, але він відмовив. Палива абсолютно не було, навіть соломи, аби набити матраци ніде було взяти. Попросив директора залізну пічку – немає, коней, аби підвезти глини та хоч трохи відремонтувати те приміщення – не дає».

Не можна сказати, що приїжджі взагалі не знали, що таке злидні. Очевидно, і в їхніх краях бідних людей було доволі, але щоб людина не могла розпорядитися заробленим, своїм власним, придбати те, що життєво необхідне – це було їм не зрозуміло. Як і те, що заробітну плату не видавали вчасно. Про це на слідстві говоритиме Олександр Полюх: «Я зарплату не отримав ще за грудень 39-го. А наші гроші, які ми мали у польських злотих, можна було обміняти у Держбанку, але для цього треба було поїхати у Кіровоград, а директор радгоспу не дозволяв доти, доки обмін не припинився і наші гроші пропали. Палива не було – за весь час я зміг придбати тільки чотири відра вугілля, доводилось після роботи розгрібати сніг і діставати бур’ян, щоб хоч трохи протопити. Житло холодне, їсти нічого. Найближчий базар знаходився у Бобринці, це 12-15 кілометрів від радгоспу».

Але були й такі, хто вважав: переселенці із Західної казяться від жиру. Їх, мовляв, прийняли, як належить, всим забезпечили, три дні годували безплатно, дали їм житло, меблі, а вони... Місцеві мешканці свідчили, що сім’я Лукасюків, продавши двох своїх коней, жила добре – мали перини, подушки, ковдри, постільну білизну. Ймовірно, що так воно і було. Але наявність цих елементарних речей, які для будь-якого європейця не означали достатку, для наших земляків-степовиків, тодішніх будівників соціалізму, забитих і пригнічених, пограбованих і опущених несамовитою більшовицькою владою на саме дно людського виживання, подібні речі могли здаватися розкішшю...

І тут можна, прикликавши на поміч світових психологів та психоаналітиків, довго міркувати про роль злиднів у нівелюванні особистості і нації, про розвиток людської гідності і люмпенської свідомості та передаванні останньої у спадок наступним поколінням, а також її вплив на формування суспільства, його внутрішньої культури, конфліктності, протиріч майбутніх нерівностей. Але, мабуть, Бог вирішив, що українці настільки сильні, що зможуть і це пережити, перемолоти, подолати…

Більшість свідків у справі Лукасюка і Полюха підкреслювали, що вони, оцінивши наші чорноземи, дуже хотіли, аби їм дали по кільканадцять десятин. Але таке в Радянському Союзі було неможливо, тому вони, мовляв, і казали, що життя в СРСР гірше тюрми і що далі так жити не можна, треба повертатися додому.

Як би там не було, але коли у середині січня Йосип отримав листа від свого двоюрідного брата Василя Дудки, такого самого переселенця, працівника станції Хирівка Знам’янського району, який повідомляв, що біженців із Західної України відправляють назад, але для цього треба їхати до Києва, чимало людей вирушило пішки до Кіровограда. Там, на вокзалі, зустріли ще кількох братів по нещастю, з якими разом поїхали до столиці. Та у Києві їм нібито вдалося знайти відповідну інституцію, де пояснили, що слід повернутися у Кіровоград і через обласну владу отримати дозвіл. У Кіровоградському облвиконкомі вони звернулись до якогось Омельченка, який нібито записав усі прізвища і пообіцяв, що до 1-го лютого їх відправлять. Не дочекавшись цього, десять сімей найняли підводи і поїхали на станцію Долинська, аби вирушити звідти до Києва. До речі, попередили про своє рішення директора радгоспу, здали все надане їм (ліжка, столи), сподівались отримати і розрахунок, але не дочекались. Радянська влада з тими, хто хотів жити інакше, розраховувалась по-своєму. Квитків їм не дали (ще одна гримаса соціалізму!), три дні вони пробули на станції, аж поки Лукасюка і Полюха, очевидно, як призвідників, заарештували.

Звинувачення стандартні – саботаж, антирадянська агітація. Вину вони свою не визнали, весь час твердячи одне: просто хотіли мати для своїх сімей людські умови проживання. Для тодішньої влади це теж було злочином...

Світлана Орел


Надрукувати   E-mail