Творча зустріч з акторкою академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького, заслуженою артисткою України Євгенією Іванівною Миронович відбулася наприкінці листопада в обласній бібліотеці ім.Д.Чижевського. Називалась вона «Моє життя – театр».
Але спочатку давайте трохи повернемося у часі десь на початок двотисячних. Хочу розповісти, як зав’язались приятельські стосунки з цією неймовірною жінкою. Звісно, як завзята театралка, я вже мала власні враження й думки з приводу естетичної цінності образів створених актрисою. Але особисте знайомство відбулось зовсім випадково. Ця випадковість саме з тих, що запам’ятовуються на все життя. Я йшла старою вуличкою нашого міста, смакуючи кавусю зі звичайного паперового стаканчика, який обережно тримала у долонях, одночасно намагаючись зігріти змерзлі руки. Осінній холод легенько пощипував щоки, дмухав вітерцем в обличчя, а листя шелестіло під ногами. Раптом просто назустріч мені з-за рогу з’явилася вона – втомлена після репетиції, але з властивою їй легкою усмішкою, ніби зберігала маленьке сонце в серці.
Ми зупинилися на мить, і вона, поглянувши на мій кавовий стаканчик, жартома сказала: «У вас такий чарівний вигляд, ніби несете в руках крихітну філіжанку тепла для всього міста». Я відповіла, що тепло потрібне всім, особливо тим, хто щодня віддає його зі сцени. Вона тихо засміялася і додала: «Тоді пообіцяйте мені одне, – якщо колись будете писати про театр, напишіть не про декорації й глядачів, а про те, як пахне кава на старих вулицях перед репетицією. Бо саме з таких моментів і народжується справжнє життя актора».
Ось так Євгенія Іванівна з’явилася у моєму житті. Та повернімося у сьогодення. Отже, цього передзимового вечора, коли місто вже починало вдягатися у передсвяткове сяйво та готувалося зустрічати Миколая, у бібліотечній залі панувала особлива атмосфера. Тут тривіав творчий вечір актриси, чиє ім’я давно вплетене в культурну історію нашого краю. Вона живе сценою понад п’ятдесят років, і кожен її вихід – наче нова сторінка великої книги театру. Це завжди зустріч зі виром емоцій: від шелесту юнацьких мрій до смаку життєвої мудрості. На творчому вечорі шанувальники актриси мали змогу почути не лише мову ролей, а й власну мову цієї талановитої людини – тиху, спокійну, трохи зворушливу.
Вона згадувала свій перший візит до театру. …Маленькою дівчинкою мама привела її на перегляд дитячої вистави. І відтоді чарівна сила мистецтва цілковито захопила душу, щоб більше ніколи не залишати.
Також актриса поділилась спогадами про те, як зовсім юною після закінчення театрального училища приїхала працювати до театру, не уявляючи, що разом із першими кроками сценою зробить крок назустріч долі. Адже саме тоді вона зустріла свого майбутнього чоловіка – саме такого, якого колись побачила уві сні під час різдвяного ворожіння.
Її сімейний акторський тандем з Володимиром Мироновичем багато років радував глядача. Спільний шлях двох талановитих людей був довгим і багатим на події: разом вони працювали в різних театрах, створили сім’ю, виховали сина. Її чоловік згодом отримав почесне звання народного артиста. Та найвищою нагородою для них обох завжди були не титули, а любов до сцени й одне до одного. З особливою ніжністю та сумом цього вечора актриса згадувала свого чоловіка – адже зараз він уже спостерігає за нею з кращого світу.
Творчий вечір перетворився на діалог: глядачі ставили запитання, актриса відповідала щиро, легко, з тією особливою грацією, яка приходить із досвідом і любов’ю до професії. Присутнім здалося, ніби вони побували у подорожі крізь час, доторкнулись до чогось дуже особистого.
Це була довірлива й щира розмова. Актриса говорила про перших режисерів, які вірили в її талант, про партнерів, що стали друзями на все життя, про постановки, котрі формували її як людину й митця. І про те, як театр навчив її найважливішому – слухати себе і тих, хто сидить у залі. Були і жарти. Питання: що найскладніше для артистки? Відповідь: «Грати сцену, де треба плакати, коли гример попередив: «тільки не зіпсуйте макіяж». Або «Найскладніше для актриси театру – не відповісти реплікою з п’єси, коли хтось запитує її про настрій у реальному житті», чи таке «Для актриси велика дилема: зняти грим після вистави чи залишити – раптом дорогою додому трапиться драматичний момент?»
Окрасою творчого вечора стали сценічні мініатюри, які актриса підготувала спеціально для зустрічі зі своїми глядачами. Вона в тандемі із своєю колежанкою – Тамарою Лаптєвою представила фрагменти з вистав «Кайдашева сім’я», «Моїй мамі сто років», а також сольно – з вистави «Життєйське море. Суєта» (як зазначила пані Євгенія, саме ця роль стала однією з найулюбленіших).
За лічені хвилини актриса професійно й проникливо перевтілювалася в різних героїнь – то гірко-іронічних, то ніжно-чутливих, то внутрішньо сильних. Її мініатюри стали живими емоційними штрихами, які нагадали глядачам про багатство й силу її таланту, що розкривається у можливості створювати ролі, які ми запам’ятовуємо не зовнішнім блиском, а внутрішнім теплом.
Говорячи про сучасний театр, актриса підкреслила, як високо цінує новаторство молодих режисерів та акторів. Їхні сміливі пошуки, свіже бачення і готовність руйнувати стереотипи не лякають її, – навпаки, надихають. «Театр живе, поки народжуються нові ідеї», – сказала вона. І в цих словах прозвучала мудрість людини, яка вміє бачити час не як втрату, а як рух уперед.
А наприкінці зустрічі актриса тихо і щиро промовила фразу, яка надовго залишиться з нами: «Театр – це місце, де я щодня заново вчуся бути людиною». Від цих слів йшло тепло, вони звучали як маленьке диво, нагадавши мені ту філіжанку гарячого напою, що зігрів мене одним осіннім днем і став приводом для нашого знайомства та багаторічної дружби.
Наприкінці вечора актрисі подарували живу орхідею в горщику – вишукану, тендітну, але сповнену сили квітку. Цей подарунок став символічним: так само, як орхідея розквітає знову й знову, долаючи тишу й час, так і актриса продовжує квітнути у своїй творчості – ніжно, натхненно, по-особливому світло. Здавалося, що ця квітка – мов делікатне віддзеркалення її самої: витонченої, стійкої та здатної дарувати красу навіть у найпохмуріші дні.