У 37-му, коли судовою трійкою НКВС Миколаївської області їм було винесено фатальний вирок, найстаршому з братів, Костянтину було 46, наймолодшому Павлу — 35, а Антонові нещодавно виповнилося 40. Разом з ними, фактично в один день — напередодні новорічних та різдвяних свят Аджамський райвідділ НКВС арештував і чоловіка їхньої сестри Ганни Петра Зубенка. Слідство було проведене за три дні і ще до Нового року винесено вирок. За що?
Звинувачування, які доводились слідством, для всіх чотирьох майже однакові — у 1919-му брати нібито організували у селі Козирівці повстання проти Радянської влади, видали деніківцям 18 активістів, які були розстріляні у 1922-му чинним самосудом над біднотою, а в 1937-му, звісно, займалися контрреволюційною пропагандою на користь фашистської Німеччини. Звинувачення щодо Павла дещо конкретизовувались — під час самосуду вчинили вбивство односельця Івана Бондаря, а Антон до того ж нібито був організатором волинок під час колективізації.
Але, очевидно, найбільшою їхньою провиною вважалося куркульське походження. Батька Якова Чорного було розкуркулено і разом з молодими синами Олександром і Тимофієм вислано до Сибіру. У 1929-му розкуркулили і Петра Зубенка та Антона Чорного. Судячи з характеристик, які надійшли з Козирівської сільради у Аджамський райвідділ НКВС, усі четверо були непоганими господарями — мали худобу, по 20 гектарів своєї землі та по 30-40 орендної, обробляти яку наймали по 10-15 сезонних робітників та по двоє постійних. Костянтин тримав лавку, мав сівалку, молотарку, жниварку, Антон — вітряний млин. На час арешту, очевидно, брати цього майже вже позбулися. Зрозумівши, що більшовицька влада не дасть їм бути господарями на землі, перебралися до міста. Костянтин і Антон працювали в Кіровській (Кіровоград тоді звався Кіровим) артілі "Кооптрансгуж", Павло був вантажником на канатному заводі, а Петро Зубенко — на гудзиковій фабриці чоботарем. Усі четверо мали дітей. Причому тільки в Антона були одна донька — восьмирічна Марійка, у Костянтина — троє, наймолодшому Андрієві — 12, у Павла двоє хлопчиків, ровесників Марійки, Петро і Ганна мали чотирьох дітей, на той час уже дорослих, наймолодшій Оксані виповнилося 15. Яка їхня доля, чи вижили вони у круговерті сталінських репресій, а потім і війни — невідомо. У справі є заява Леоніда Чорного, сина Павла, написана у червні 1947-го на ім’я головного військового прокурора, у якій він просить переглянути звинувачування щодо його батька. Але тоді, під час реабілітації, ще не настав час і юнакові у клопотанні відмовили…
* * *
…За кілька днів до Нового, 1938-го року, брати Чорні та Петро Зубенко категорично відмовилися визнавати себе винними і звинувачень не прийняли. Протоколи їхніх допитів дуже короткі (хоча, очевидно, розмови із слідчими були, судячи із досвіду репресій 30-их років, набагато довшими): "…не організовували, не проводили, не брали участі". Проте слідство на це не зважало. Воно опиралося на показання кількох свідків — Якова Ткаченка, Михайла та Харитона Чернецьких та Івана Бондаря (тезку нібито сільського активіста нібито вбитого братами Чорними). Протоколи допитів свідків підтверджують звинувачення слідчих: організовували повстання проти Радянської влади, чинили самосуд над біднотою, були розкуркулені, з’являлися в село, намагалися забрати свої куркульські будинки, убили Бондаря Влеса (в одних показаннях Івана Бідняка, в інших Власа, голову революційної комісії), говорили, що Німеччина скоро окупує Україну. Ні ці розходження у показаннях, ні заява Антона Чорного, що у 1919-му його в селі просто не було, бо лише у 20-му він повернувся із Франції, куди потрапив як військовополонений, не змусили слідчих ретельніше перевірити факти. Схоже, тоді це взагалі нікого не цікавило. Потрапив у лапи НКВС? Ніхто не буде розбиратися — винен чи ні. Через три дні після арешту судова трійка винесла чотири вироки — розстріляти. У обгрунтуваннях вироків крім звинувачень, висунутих слідством і просто переписаних трійкою, фігурували ще й додаткові: "дискредитировали Сталинскую Конституцию", "виступали против оборонных мероприятий", "проводил контрреволюционную деятельность против мероприятий партии и правительства", "распостранял слухи о гибели Советской власти". Ці додаткові звинувачення ніхто не перевіряв і не доводив.
Але й спростувати їх було нікому. Їх просто записали, аби переконливіше обгрунтувати невідворотний вирок — розстріл. Я б не стверджувала, що за тими словами звинувачень нічого не стоїть — за ними розгубленість і невпевненість у собі тих же членів трійки, які в глибині душі розуміючи, що чинять неправдиву справу, але не маючи ні сил, не можливостей протистояти потужній машині знищення людей, ховали за тими, страшними для них словами і поняттями (бо що в ті часи могло бути страшніше "дескридитации Сталинской Конституции") власне безсилля і ганьбу… Стільки тоді членів різноманітних трійок закінчували своє життя точнісінько так, як і їхні жертви — куля в потилицю або ГУЛАГ.
Не уник цієї долі і один із свідків — Михайло Чернецький, засуджений у 1938-му, він зник безвісти. Харитона у 1941-му розстріляли німці, Яків Ткаченко загинув під час війни як воїн Червоної армії. Такими були результати пошуків слідчих, які наприкінці 1956, коли остаточно впав сталінський режим, майже через дев’ятнадцять років після виконання вироків судової трійки, перевірили справу на предмет реабілітації. Вдалося розшукати лише одного свідка з 30-их — Івана Бондаря. Але в 1956-му він говорив зовсім інше, ніж у 1937-му: ніяких зв’язків брати Чорні і Зубенко із денікінцями не мали, кількох людей із села, які громили панський маєток, деніківці були арештували (у тому числі і брата Івана Бондаря, але той втік), вивезли до Єлисаветграда, де й розстріляли, але жоден з братів або їхній зять участі у цьому не брали. Хто ж був той загадковий Іван Бондар, нібито вбитий братами? У 1956-му його тезка посвідчив, що жив колись у селі такий злодій, тож його люди не раз били, але помер він нібито своєю смертю…
Що ж до діаметральних розбіжностей у свідченнях, то Іван Парфентійович пояснив: те саме він говорив і в 1937-му, але слідчий написав, як захотів, а протоколи читати йому не давав… Непричетність братів Чорних та Павла Зубенка до антирадянських повстань, самосудів та контрреволюційної агітації на користь фашистської Німеччини підтвердили старожили села Федір Кудеренко та Мирон Чорний (однофамілець братів). Кіровоградський обласний суд відмінив постанови трійок і справу братів Чорних та їхнього зятя припинили за недоведеністю звинувачень.
Але чоловіків, яких Радянська держава розстріляла нізащо, не повернеш ні родинам, ні дітям, які давно виросли, ні Україні, землю якої вони колись обробляли і плекали. Так знищували українців. Так робили рабами, сковували страхом тих, хто залишився живими. І звідти теж корені (хоча вони і в дальшому, і в ближчому часі) й нинішньої правової сваволі, викручування законів, як дишло, суспільної несправедливості, що провокує пристосуванство і двоєдушність. Але посіяний страх не оминає душі катів, а невинним жертвами рано чи пізно буде віддано належну шану.
Світлана Орел
P.S. Цей нарис, написаний для другого тому видання «Реабілітовані історією. Кіровоградська область», несподівано доповнив учитель і краєзнавець Василь Даценко, спираючись на розповіді старожилів: «Чорний Яків, по-вуличному їхню родину звали Яшківські, жив у Козирівці і мав велику заможну працьовиту родину. 1929 року його розкуркулено і заслано до Сибіру. Діти Чорного Якова – Чорний Костянтин Якович (1891-1937) жив на багатому козирівському кутку Одесі, тримав лавку, мав сівалку, молотарку, жниварку, мав худобу, 20 га власної землі, 30-40 га землі в оренді, наймав двох постійних робітників і 10-15 сезонних робітників. Після розкуркулення перебрався до міста і працював у Кіровській артілі "Кооптрансгуж". Мали троє дітей, наймолодший Андрій (1925-).
Чорний Антон Якович (1897-1937) учасник Першої світової війни (1914-1918), вернувся з полону в 1920 році, жив у козирівському кутку Закозирці, мав вітряний млин, тримав худобу, 20 га власної землі, 30-40 га землі в оренді, наймав двох постійних робітників і 10-15 сезонних робітників. 1929 року розкуркулено. Після розкуркулення перебрався до міста і працював у Кіровській артілі "Кооптрансгуж". Мали доньку Марійку (1929-).
Чорний Павло Якович (1902-1937) мав худобу, 20 га власної землі, 30-40 га землі в оренді, наймав двох постійних робітників і 10-15 сезонних робітників. Після розкуркулення перебрався до міста Кірове і працював вантажником на канатному заводі. Мали двох синів (~1929-), один з них Леонід.
Чорний Олександр Якович. 1929 року розкуркулено і заслано з батьком до Сибіру.
Чорний Тимофій Якович. 1929 року розкуркулено і заслано з батьком до Сибіру.
Чорна Ганна Яківна. Чоловік Зубенко Петро (-1937) тримав худобу, 20 га власної землі, 30-40 га землі в оренді, наймав двох постійних робітників і 10-15 сезонних робітників. 1929 року розкуркулено. Після розкуркулення перебрався до міста Кірове і працював на ґудзиковій фабриці чоботарем. Мали четверо дітей, наймолодша Оксана (1922-).
Слідство у справі Чорних Костянтина, Павла, Антона та Зубенка Петра "спиралося" на показання козирян: Ткаченка Якова (загинув на війні); Чернецького Михайла Герасимовича (засуджений трійкою у 1938 році до розстрілу, розстріляний у числі 23 козирян у 1938-му); Чернецького Харитона Герасимовича (розстріляний німцями у 1941 році); Бондаря Івана Парфентійовича (казав у 1956-му, що не свідчив проти Чорних у 1937-му, а слідчий записував звинувачення, як хотів).
▪︎▪︎▪︎▪︎▪︎
Українці вже зазнали "милість" російських окупантів сто років тому – крадіжки-реквізиції, розстріли, голодомори. Тому маємо допомагати ЗСУ, вистояти і перемогти, щоб країна розцвіла».