Здається, лише учора був той час, коли я була наймолодшою журналісткою у краї – вчорашня студентка. А сьогодні ловлю себе на тому, що дуже часто бурчу на молодших колег: і не хочуть вони освоювати інші жанри, крім новин, і журналістського творчого підходу їм бракує, і про аналітику вони тільки чули. «Ви стругаєте дощечки-новини, а я хочу бачити скульптури!» – закинула у якомусь з коментарів.
Часто жалкую за свою категоричність і нестримність. Бо звідки ж вони візьмуться ті скульптури, коли практично усі молоді журналісти прийшли в професію із інших сфер і у жодній редакції практично немає досвідченого представника традиційних київської чи львівської шкіл журналістики. Бо ті спеціалізації, які з’явилися мало чи не при кожному педагогічному і не тільки внз, швидше схожі на самодіяльність. І це не вина молодих журналістів. Так склалося об’єктивно, що відбувся великий розрив між поколіннями.
І журналістика для мене це не лише про творчість, володіння словом та жанрами, а й небайдужість, активна життєва позиція. Думаю, колегам слід пам’ятати, що перші національно-патріотичні процеси розпочиналися саме у журналістських середовищах і ініціювалися саме журналістами. Перші публікації про мову – Броніслав Куманський і Василь Бондар, перший осередок Народного Руху був організований саме в редакції тодішньої газети «Молодий комунар», перший очільник міської організації – журналіст Володимир Кобзар (зараз мешкає у Києві). «Просвіта», «Меморіал», Союз українок, Комітет солдатських матерів, Зелений світ всі ці перші громадські націонал-патріотичні організації творилися за участю журналістів.
Досі редакції газет і сайтів не відзначалися подібними ініціативами. Звісно, крім проєкту «Баба Єлька». Він так розвинувся, що й «Нової газети» вже немає, а «Баба Єлька» розгалужується і квітне. Свого часу мою увагу привернули публікації на сайті «Точка доступу» «Закохані в Кропивницький». Подумалось: яка гарна ідея! Тим більше, що цей сайт, на відміну від багатьох інших, має дуже талановитого фотокора Олександра Козловського.
І ось минулого тижня «Точка доступу» буквально вдарила в серце, думаю, багатьох і багатьох, виставкою, яку 1 червня на площі перед міськрадою відкрили журналісти сайту. Незвичайний і дуже зврорушливий прідхід: на фото діти наших загиблих воїнів. І кожна світлина – це не просто фото, а історія дитини і сім’ї, що пережила втрату. На портретах – діти з речами, які нагадують їм про тата: кітель, фліска, сумка, прапор, фотографія. Поруч зі світлинами – коротка історію про дитину та героїчний подвиг її тата. І тут же – порожній стілець із табличкою «Це місце для тата, якого немає поруч. Але він завжди – у серці». Про цю виставку ні писати, ні говорити без сліз неможливо.
Я відчула щось таке близьке, споріднене між нами, тодішніми, які сміливо намагалися змінювати і будувати нову Україну і ними, хто знайшов такий шлях до сердець і пам’яті співвітчизників, що ця мітка в душі залишиться надовго, а може й назавжди.
Зверулась до редакторки сайту Ольги Зими: Як виникають такі ідеї? Який шлях від задуму до втілення? Розкажіть про свою команду? Яким був ваш власний шлях до журналістики і до таких діяльних ініціатив?
Пані Оля відповіла: «Виставка «Тато поруч. Завжди» почалася не з ідеї. Вона почалася з болю та усвідомлення, що поруч із нами живуть діти, яким доводиться дорослішати без тата, але з його присутністю в спогадах, фотографіях, символічних речах. У «Точці доступу» ми часто пишемо історії про родини загиблих захисників, разом із ними проживаємо цей біль. Тож фотовиставка стала реакцією на ці емоції. Ми хотіли, щоб суспільство побачило не втрату, а силу. Не лише щоденні цифри у зведеннях, а очі дітей. Нам це вдалося. Ми показали, що ця виставка не про жалість – вона про гідність, любов, і нашу спільну відповідальність пам’ятати, підтримувати та допомагати. У день відкриття її побачили кілька сотень людей. Але не було жодного байдужого погляду. Найважливіше – ми чули щире «дякуємо» від родин, які взяли участь у проєкті. Це означає: все було недарма.
«Закохані в Кропивницький» – інша за емоцією ініціатива, але виросла з тієї ж глибини. У час, коли все довкола хитке, хочеться мати точку опори – щось світле та красиве. І ми знайшли це в нашому місті: в історіях, в архітектурі, у людях, які творять сенси щодня. У своєму проєкті ми не прикрашаємо місто, а показуємо його таким, яким бачимо самі.
Ми тестуємо різні формати – тексти, фото, відео, інтерактиви. Цього літа плануємо запустити екскурсії, аби разом із нашою аудиторією відкривати Кропивницький заново. А ще готуємо настільну гру, яка у захопливій формі допоможе пізнавати місто.
Втілення кожної ініціативи – це не про одного автора, а про злагоджену роботу редакції. Ми маємо хоч і невеличку, але сильну команду, якою я щиро пишаюся й захоплююся кожним із них. Нас всього дев’ятеро: Олександра Ільченко, заступниця редактора, Анна Добрань. Катерина Федченко, Лілія Кочерга, Діана Коваленко – журналістки, Олександр Козловський – фотограф, Олександр Зима – відеограф, Вікторія Соломка – SMM-менеджерка. Це люди, які не бояться ризикувати, пробувати нове, відстоювати правду і водночас бути вразливими. У цьому – одна з найбільших цінностей.
Мій шлях у журналістику почався майже десять років тому. До того я працювала вчителькою української мови та літератури. З часом зрозуміла: журналістика – це не лише про новини. Це про можливість говорити про важливе. Про вміння бачити те, що часто лишається поза увагою, і підсвічувати його. Надихає усвідомлення, що наша робота справді щось змінює. Надихає, коли матеріал когось підтримує. Коли після фотовиставки батьки дітей кажуть: «Ми відчули, що не самі». Коли хтось завдяки тексту по-новому бачить своє місто. Це і є сенс – бути поруч, бачити й підсвічувати».
Кілька років тому правління обласної організації Спілки журналістів ініціювало зустрічі молодих журналістів із старшими колегами. Але молодь, на жаль, не відгукнулася. Ну, що ж. думалося, у них інші пріоритети, інший темп життя. Але між нами дуже багато спільного! Може, варто відновити спроби таких зустрічей?
Світлана Орел