Відомий вислів Джохара Дудаєва, що Чечня стане вільною від росії, коли зійде українське сонце, сьогодні може обернутися іншим боком: смерть Кадирова, який захопив владу в Чечні і придушив здорові національні сили цієї волелюбної республіки, хочеться сподіватись спричинить струс усієї росфедерації.
Тож, помер Кадиров, чи ні? Наша розвідка констатувала тяжке загострення його хвороб. Але повідомлення про його смерть, поширене чеченською опозицією, досі ніби не підтвердилось. Експерти вважають, що навіть у випадку його реальної смерті, офіційне повідомлення про це з’явиться лише тоді, коли москва знайде заміну цьому своєму ставленику. Як би там не було, але новий гауляйтер не зможе відразу мати такий вплив і силу, як нинішній бандюган, і у Чечні розпочнуться дестабілізуючі процеси, які розхитуватимуть підгнилу ерефію, що може нам допомогти.
Ми вже трохи призабули, який жах таорили росіяни в Чечні. Ось спогад Алли Дудаєвої про той час: «У 2001 році я їхала на запрошення до Франції, з виставкою моїх картин про війну в Ічкерії через Стамбул. І зустрілася з літньою чеченкою, яку всі називали Чорною Зурою, після року в сумнозвісному російському фільтро-концентраційному таборі «Чорнокозове». Вона розповіла свою історію, стискаючи свої худенькі руки, без жодної сльози. Здавалося, у неї їх більше не залишилося, все виплакала, висохла і почорніла від горя. Вона попросила мене: «Запиши і розкажи у Франції, нехай увесь світ дізнається, що роблять з нашим народом...»
Її заарештували разом із вісімнадцятирічним сином і, як і багатьох інших, привезли до Чорнокозова. Щоночі починалося пекло! Допити, побиття, тортури та зґвалтування. Але найстрашнішим були нескінченні матюки, з якими витягували з камер молодих чеченців, супроводжуючи їх принизливими жіночими іменами. Іноді вони складали кількох в'язнів уздовж, інших упоперек їх, самі сідали зверху та розпивали горілку. Уся ніч була заповнена стогонами людей, яких били та гвалтували. Раз у раз чулося – "Ваа Дел..." (О, Боже...), але, здавалося, Бог відвернувся і не чув їхні крики. Було чути, як несли трупи закатованих або закидали в камери ледве живих.
Прийшли в камеру Зури за сином, вона чіплялася, не відпускаючи його, але охоронці били автоматом по її руках і матюкалися так, що їй було соромно перед сином. Вона ніколи не чула таких брудних слів і дивувалася, як тільки люди могли їх вимовляти! Чеченський народ не вживає матюків, це образа всього роду…
Родичі Зури домовилися з федералами про їхній викуп і тому їх так по-звірячому вже не били. Коли вона йшла на черговий допит, у коридорі побачила молоду дівчину, що лежала в крові. Зура нахилилася до неї і потихеньку запитала: «Хто ти? Я передам твоїм рідним…» дівчина у відповідь простогнала: «Не треба. Нехай вони ніколи не знатимуть. Я хочу померти без імені…» Коли Зура поверталася після допиту, у коридорі вже нікого не було, лишилася тільки кров.
Я виконала прохання Зури і через перекладача розповіла французькому радіо про все, що відбувалося в Ічкерії. А через два роки я дізналася, що незважаючи на попередження, вона продовжувала виступати проти федералів і вони її із сином і чоловіком вдома розстріляли.
Трохи пізніше, я дізналася ще одну історію, зустрівшись з Тамарою Калаєвою, відважною дівчиною-журналісткою, що пройшла через Первомайськ і всі гарячі точки Ічкерії. Вона мені показала паку фотографій закатованих в'язнів фільтраційно-концентраційних таборів, точніше фашистських таборів смерті. На них страшно було дивитися, особливо вразила одна – зі звареною головою чеченського юнака...
І ще одна фотографія привернула мою увагу, це була фотографія жінки Маліки. Її обрали старостою села, вона безстрашно заступалася під час зачисток і не давала забирати юнаків та підлітків. Якось, розмовляючи з Тамарою, Маліка зізналася, що їй іноді здається, що її серце стало серцем Данко, і воно горить від несправедливості! За нею приїхали федерали, Маліку вивели у двір і розстріляли з автомата чотирма пострілами! Дивно, але серед усіх чорно-білих фотографій виділялася її фотографія з червоною плямою на грудях, з правого боку. Здавалося, що її серце продовжувало горіти навіть після смерті.
Чеченський народ вів опір один майже двадцять років проти величезної імперії зла та насильства. Загинуло чотири президенти та більшість чеченських воїнів. Тих, хто залишився, за договором з Кремлем, Європа видавала Росії. Західні політики заявляли про «невтручання у внутрішню справу Росії». Джохар Дудаєв сказав, що згодом вони самі можуть стати внутрішньою справою Росії.
Цей час зараз настав. Все повторюється, зло без покарання розширюється і занурить наш світ у пітьму, якщо він не об'єднається. Слава українським героям, які продовжують боротьбу чеченського народу за свою свободу та незалежність! Слава всім загиблим чеченським та українським героям! «Тих, що йдуть прямою дорогою, я забираю не мертвими, а живими, тільки Вам цього не зрозуміти». Коран».
Чи можна таке забути?