Український інститут національної пам’яті (УІНП) рекомендує Кропивницькій міській раді внести зміни до герба і прапора міста, які пов’язані із символікою російської імперської політики. Там зазначили, що з герба та прапора Кропивницького необхідно прибрати «вензель святої Єлисавети», який походить від вензеля російської імператриці Єлизавети Петрівни. Зображення фортеці на прапорі та гербі Кропивницького підпадає під дію статті другої Закону України "Про засудження та заборону пропаганди імперської політики в Україні й деколонізацію топонімії", адже символізує російську присутність у регіоні.
Що тут незрозумілого і чи можна щось заперечувати уже майже на четвертому році кривавої російсько-української війни? Якось про вензель уже ніхто не заїкався, а ось щодо фортеці, виникли жваві дискусії у ФБ. Один шанований учитель зауважив, що замість зображення фортеці на гербі можна намалювати хіба що ср…ку. І взагалі, він не вірить Інституту національної пам’яті. Ну, вірити чи не вірити справа кожного, але ж чомусь повірив цей учитель (певною мірою лідер у своїй професії – автор підручників і концепцій!) російському міфові про фортецю. Ясна річ, його вкладали у голови нашим землякам впродовж століть. А УІНП скільки тут існує? Та ще й обпльований могутньою роспропагандою. Але ж ідеться не про пересічну людину – інтелектуала! Його підтримав не менш відомий проросійськими поглядами (правда, під час війни довго мовчав!) лікар. Теж людина інтелектуальної професії.
Я не схильна вважати, що ці люди зустрічали б росармію з квітами. Очевидно, вони одні з перших постраждали б від неї. Але не усвідомлюючи це, вони ніяк не можуть відмовитися від укоріненого міфу про злополучну фортецю. Як же! Навколо неї будувалася історія міста і чи й не всього краю! Це аналогічно тому, як радянська пропаганда вбивала у голови (усі експозиції музеїв будувалися за таким принципом!), ніби до 1917-го року тут нічого цікавого не відбувалося, люди жили у безпросвітності і злиднях і тільки після завирувало життя. Точно так і у міфові про фортецю – мовляв, тільки з її появою почалась історія на цих теренах.
Так, із появою фортеці у нашому краї розпочалася історія росімперії, але і до, і після тут жили українці, наші предки. Фортеця святої Єлизавети прислужилася Росії насамперед для активної колонізації краю. Сюди переселили значну кількість сербів (завдяки шаленим корупційним апетитам полковника Хорвата їх сюди потрапило у десять разів менше, ніж планувалося), молдован, німців, тут пролягала межа осілості. Тож у місті відсотків 40 населення були євреї. Уся інтелектуальна, культурна, бюрократична сфера були повністю русифіковані. Імперія, звісно, загребла у свої руки і всю власність. Якщо на початку ХУІІІ століття вона не мала тут, у нашій степовій Україні, жодного сантиметра своєї землі, то вже через сто років володіла практично усією цією територією. Частина нинішньої Кіровоградської області належала до так званої Новоросії.
Але наші предки, як могли (своєї ж держави не мали!) чинили спротив. Усім відомий легендарний образ Мамая. Цей фольклорний образ, як не дивно, лише на Кіровоградщині зафіксований у кількох географічних назвах: у Знам’янському районі є річка Мамайка, балка Мамаїв Яр, однойменні село та залізнична станція, а в передмісті Кіровограда – хутір Велика Мамайка. Чому б то? Для нашого степового краю козак Мамай не лише легенда. І архівні джерела підтверджують: із середини ХУІІІ століття вони доносять до нас імена принайні кількох Мамаїв, на той час – гайдамацьких ватажків. Один з них діяв поблизу нинішнього райцентра Новоархангельськ. Коли його спіймали і закатували, а голову з одягненою шапкою виставили на палі для залякування селян, якийсь відчайдух украв ту шапку і, назвавшись Мамаєм, організував нову ватагу повстанців.
А міф про нібито захисну функцію фортеці? Йшлося насамперед про захист від набігів татар. Один з них і відбувся у 1769 році. Росія до останнього брехала Туреччині, яка була не зацікавлена у зведенні фортеці, що «нас там нєт», мовляв, ми ні при чому, то невідомо хто щось там робить… Методи, як бачимо, не змінюються. Тож, хан Кирим-Гірей нібито мав на меті знищити фортецю і, ясна річ, грабувати околиці, брати у полон людей. Фортецю захищали Чорний і Жовтий гусарські полки і Пікінерський полк, яким командував Биков. У гусарських мали б воювати серби, але, як відомо, Хорват, привласнивши казенні гроші, переселив замість 20 тисяч сербів заледве сім, тож у полках служили місцеві, здебільшого українці.
Та битва оспівувалась в російській історії, як переможна. А ось що пише у своїй статті «До історії першої Новоросійської губернії (1764-1774)» відомий історик Наталя Полонська-Василенко: «Фактично за весь період, що тут розглядається, був тільки один татарський напад, 1769 року, але татари зайшли в глибину Єлисаветинської провінції, попалили понад 50 слобід, людей та худобу взяли з собою. Враження цього нападу було таке велике, що сотні люду, навіть військовиків, повтікали світзаочі, і протягом кількох років розшукували їх то у Воронізькій губернії, то в Чернігівській. Внаслідок цього походу серйозно обговорювалося в Державній Раді (Государственном Совете) питання про виселення всього населення з Єлисаветинської провінції і перетворення її на “мертве море”: буфер між Російською імперією та татарами».
Доблесні ж захисники просто сховалися у фортеці, залишивши навколишні поселення на розтерзання зайд. А ті пограбували, спалили i потопили у кровi Аджамку, Лелекiвку, Цибулеве, Гончарську слободу, вiдiйшли у Польську Україну, де продовжили безчинства.
Тож фортеця наша просто символ колоніального минулого. Саме так її варто й акцентувати у історії краю (хтось у дискусії запитував – а як же розповідати дітям про історію міста без фортеці?).
Звучали й закиди, мовляв, приберемо імперську симліку й за-а-аживемо! Ну, це вже кондовий совок. Бо не символи змінюють життя. А люди, свідомість яких формують ті символи. А яка наша свідомість продемонструвало опитування з цього приводу. У ньому взяли участь 178 кропивничан. За зміну символіки проголосували 102 людини, проти — 76 людей. Помітили, як символи впливають на свідомість? І про те, яку свідомість матимуть ті, хто змінюватиме живе життя, якраз і йдеться.
Світлана Орел