Спогадами про це поділився тодішній начальник управління торгівлі нашого краю Іван Марковський:
«Непомірно великі витрати які здійснювались на розвиток міжнарожного комуністичного руху та десятилітня війна в Афганістані загнали економіку тодішнього союзу а глухий кут. З прилавків магазинів зникло практично все – одяг, взуття, господарчі товари, цукор, м'ясопродукти і навіть горілка. Зособи масовоїї інформації день і ніч кричали і показували якісь неіснуючі вагони на залізничних коліях, в яких нібито переховуються дефицітні товари. Публікували промови Горбачова, що у нас все є і в усьому винні місцеві органи влади. І як було завжди, головним винуватцем призначили торгівлю, до якої на той час я мав безпосередній стосунок.
У черговій промові генсек закликав народні маси тиснути на місцеву владу знизу, а він буде це робити зверху. Директива була спринята і в бій кинулись правоохоронні органи, по вуха брудна обхсс, народні контролери, громадські організації. Усі щось шукали, перш за все для себе, нічого не знайшли і вирішили проводити партійно-господарський актив. Посадові особи високого рівня на той час були дуже досвідченими і коли готували промови, то не називали показники в натуральних одиницях, а у відсотках, так менше хто зрозуміє – мало це чи багато. На той час через відсутність товарів ставилось завдання місцевим підприємствам заповнювати ринок своїми товарами, а м’ясопродуктами мали забезпечувати підсобні господарства. Всі розуміли що це утопія, але директиви треба було виконувати і тому в доповідях створювали гарну картину (те, що робиться і сьогодні) зразки товарів, які мусила надавати виробникам торгівля, передаючи їх на склад заводу чи фабрики.
З Болгарії я привіз дуже гарне червоне пласмасове відро, за згодою передав його, як зразок на одне із підприємств міста. Через певний час інший зразок на це ж підприємство передала інша особа. За тодішніми правилами, усе, що потрапляло на склад, оприбутковувалось, а потім, як товар передавалось і вкючалось у звіт, як реалізація. І ось на великому форумі (партійно-господарський актив) у доповіді прозвучало, що за минулий рік збільшено виробництво відер із пластмас на 200 відсотків. У продажу цих виробів не було, отож, голова зібрання відреагував блискавично. Він назвав моє прізвище і дуже жорстко вимагав пояснень: куди поділись вироблені товари? Тут же було доручено поавоохоронним органам провести розсідування. У мене вибору не було і я пояснив, що відер, названих в доповіді високопосадовця, не існує. А де взялися 200 відсотків? Одне відро, як зразок, передав я, воно зараховане за 100, друге передала інша особа, тож у наступному звітному періоді ці вироби передані на постійно діючу виставку та включені в звіт, що і склало 200. А реально ніхто нічого не виробляв.
Моє пояснення викликало велику образу з боку чиновника-доповідача, який дуже вміло та емоційно перекладав чужі гріхи на інших, відводячи з-під удару галузь, яка була в його підпорядкуванні.
У складі управління торгівлі було потужне сільськогосподарське підприємство радгосп "Зоря" Його будівництво тривало за участі промислових підприємств, які очікували в подальшому отримувати від радгоспу сільськогосподарську продукцію. Так воно і було, але в період суцільного дефіциту, як правило, виникають різні чвари, і без них не обійшлося.
В переддень приїзду в область першого секретаря ЦК КПУ В.В. Щербицького в одній із обласних газет зявилась стаття під назвою "Хто з’їв наше м'ясо?" Зрозуміло, винуватцем відразу ж призначили мене з погрозою розгляду питання на бюро обкому.
Приїхав В.В. Щербіцький, у плані візиту значився огляд радгоспу «Зоря» і я був у складі осіб, що супроводжували гостя. У нас діяв гарно технічно оснащений свинокомплекс, де на відгодівлі тримали більше десяти тисяч голів свиней, в комплексі працювала механізована роздача кормів та очистка приміщень. Отож, група людей заходить в свинарник, довжиною, мабуть, метрів 300, перед нами проїхала машина, що роздавала корми. Свині, всі як одна, передніми ногами піднімаються на другий щабель загорожі і, повернувши в наш бік голови, дивляться на нас. Зависла мертва тиша і хвилинне збентеження. Щербицький, повернувшись у мій бік, запитує: «Що це таке?» Я сказав, що свині у нас виховані і знають, кого зустрічають. Реакція була абсолютно нормальною, хоча місцеве керівництво дуже почервоніло і обдарувало мене недобрими поглядами.
Усе закінчилось добре: Щербицьий навіть похвалив область за гарне підсобне господарство, і, взявши у помічника газету, запитав: «Читав?» Це була та сама газета, де стояло питання – хто з'їв моє м’ясо».