У це важко повірити, але це так – у часи надважкої, можна сказати смертельної для країни енергетичної кризи, яка через обстріли нашої генеруючої інфраструктури лише посилюватиметься, Україна сама нищить власну енергетику! Мова йде про ядерно-енергетичний комплекс і його сировинну складову. На межі закриття перебуває урановидобувний і переробний комбінат Державне підприємство «Східний гірничо-збагачувальний комбінат». Частина потужностей комбінату, тобто переробка, сконцентрована в Жовтих Водах Дніпропетровської області, а три уранові шахти діють на Кіровоградщині.
Свого часу я працював начальником відділу зв'язків з громадскістю і ЗМІ Інгульської шахти, про що мені нагадав фейсбук: «19.10.2015. Повернулися з Новокостянтинівської уранової шахти (НКШ) в Маловисківському районі. Там здали в експлуатацію гідрозакладний комплекс. Буде робота для 80 чоловік і перспективи розвитку». Добре пам'ятаю цю подію, в якій брали участь керівники Кіровоградської області і Маловисківського району, для яких запустили технологічний ланцюжок – вантажівка висипала в бункер пісок і ввімкнули конвейерну стрічку.
Насправді, це була гарна гримаса за поганої гри – для повноцінної діяльності гідрозакладного комплексу не вистачало хоча б такої дрібниці, як залізниця до станції Плетений Ташлик, а для всієї шахти – піднімальної машини, головного ствола, головної вентиляційної системи і багато іншого. Цією подією комбінат намагався показати інвесторам, що він на плаву, хоча коштів на капітальне будівництво НКШ не отримував вже років з десять. Гроші на будівництво окремих об'єктів брали з обігових коштів комбінату, відриваючи від нагальних проблем діючих шахт – Інгульської і Смолінської, точніше – всього підприємства.
Керівництво комбінату прикладало титинічних зусиль для залучення інвестора, як власного, у вигляді державного фінансування, так і закордонного. Тут побувало кілька китайських делегацій, на які покладалися особливі надії, але більше сподівалися на рідний уряд, очільники якого регулярно відвідували цей об'єкт, що вже пів століття ходить в ранзі «пускового». Правда, тепер це слово набуло іншого значення – шахту і комбінат пускають по колу від одного обіцяльника до іншого. Заради справедливості слід сказати, що востаннє уряд давав комбінату кошти за часів прем'єрства Ю. Тимошенко. Потім зайшла регіональска «проффесура», яка навпаки, в кінці кожного року знімала залишки з рахунків уранщиків на якісь важливіші державні напрямки, зате міністр енергетики та вугільної промисловості Едуард Ставицький проводив нараду на НКШ, прилетівши на персональному вертольоті. Гроші на будівництво летовища знайшлися.
Не покращилися справи і після того, як регіоналів попрохали йти геть, але тепер Україні було не до будівництва перспективної шахти через зовнішні чинники – війну. Ось з цим не можна погодитися категорично, бо енергетика – наріжний камень економіки і військово-промислового комплексу! Тим більше, що комбінат давно пропонує реальну схему фінансування. Для цього його необхідно ввести до складу НАЕК «Енергоатом», який опікується виробництвом атомної енергії українськими АЕС. Це дало б змогу включити вартість видобутку і переробки руди, як і модернізацію та будівництво НКШ, в вартість кіловату енергії. До суттєвого подорожчання це б не призвело, бо йдеться про соті долі процентів, які б на виході дали уранщикам необхідні десятки мільйонів гривень на рік.
Є відповідні рішення уряду і навіть розпорядження прем'єр-міністра, але цей крок відверто саботується керівництвом Енергоатому і ніхто з цим нічого не робить. Хіба що депутати обласної ради нашої уранової області звертаються до Кабміну з чолобитними, але схоже, що ці папери використовуються там не для читання і тим більше, не для реагування. Треба, як казав безталанний тесть Голохвастова, старий Сірко, когось конкретного хоч за горло потримати, щоб держава звернула увагу на уранову переробку і не загубила її остаточно, бо до цього йдеться.
Навіть недавній візит у жовтні на НКШ і гідрометалургійний завод представників канадської компанії Cameco Corporation і самого президента НАЕК Петра Котіна якось не позначився на настроях керівництва ДП «СхідГЗК». У всякому разі на сесії обласної ради вони з приводу контактів з канадцями висловлювали стриманий оптимізм. Можливо, щоб не зурочити, адже було заявлено, що Канада вже отримала першу партію нашого уранового концентрату для подальшої переробки, а також має намір сприяти модернізації комбінату і добудові НКШ.
Це має означати появу нового технологічного ланцюжка від видобутку руди і до отримання ядерного палива для українських АЕС, який до цього був замкнений на рф.
Як кажуть, дай Боже, але може виявитися, що тій же Канаді, де розробляються набагато багатші родовища урану, буде не з руки піклуватися про нашу видобувну галузь, на яку держава в особі окремих чиновників давно махнула рукою. Якби це було не так, то ми б не знищили практично всі хімічно-металургійні підприємства, які б мали займатися виробництвом матеріалів для виготовлення ТВЕЛів – тепловиділяючих елементів. Справа зайшла так далеко, що коли в Смоліному заклали завод з фабрикації ядерного палива, тобто там мали збиратися ці самі ТВЕЛи, всі компоненти мали постачати з росії. Тобто, це була ще одна спроба остаточно монополізувати паливну складову української атомної енергетики.
Насторожує неповороткість НАЕК і уряду і в питанні впровадження малих модульних ректорів (ММР). Про розвиток цього напрямку заявили навіть ті країни, де про уран і атомну енергетику досі не чули, а ми продовжуємо пасти задніх, до того ж грошей для спорудження нових блоків АЕС у нас не буде ще багато років. Нагадаємо, що ММР теж потребуватимуть ядерного палива, сировиною для якого має слугувати український уран. Тобто, з розвитокм цього напрямку в Європі, а це неминуче, наша руда буде затребуваною, тим більше, що росія контролює казахську сировину, а всі знають, що це означає для споживачів.
За логікою, ніяких перешкод для розвитку «СхідГЗК» бути не повинно, але за фактом вони є і не лише чиновницького рівня. Фахівці кажуть, що майже незворотнього характеру набула емісія кадрів, у тому числі і в результаті мобілізації. Навіть якщо станеться диво і хтось дасть гроші і відмашку на модернізацію тієї ж Інгульської шахти, яку взагалі зібралися закривати, то гірників доведеться навчати. Або шукати. Власне, вихід можна знайти, якби в Україні була політична воля для здобуття енергетичної незалежності, чого без державної підтримки урановидобувної галузі добитися неможливо.
Сергій Полулях