Чим живе українське сільгоспмашинобудування за часів світової кризи? Прагне якихось світових технологічних висот чи просто намагається вижити? Що заважає рухатися вперед і, навпаки, що мотивує до пошуку інновацій? Про це – наша бесіда зі співвласником і головою Наглядових Рад ЗАТ «Гідросила Груп» і ЗАТ «Ельворті Груп», членом Ради і Президії Федерації роботодавців України та Національної тристоронньої соціально-економічної ради при Президентові України, головою ради української Асоціації підприємств–виробників техніки та обладнання для агропромислового комплексу «Украгромаш» Павлом Штутманом.
– Нинішню ситуацію не можна назвати оптимістичною, – говорить Павло Леонідович. – Ми не роботи, а люди, й усе, що відбувається навколо, природно, впливає і на галузь, і на інвесторів, і на споживачів продукції. Проте сам коронавірус – не така вже й велика біда для сільгоспмашинобудування, як здається. Вона тимчасова, позаяк має початок і ми бачимо її кінець, тоді як інші проблеми не розв’язуються роками...
– Про які проблеми йдеться?
– Усі розраховували, що відбудеться стабілізація політичної ситуації, припинення військового конфлікту, який підвищує ризики в економіці у кілька разів, створює тривожність, впливає на тенденції міграції робочої сили. Були також сподівання на появу стратегічного бачення розвитку економіки, зокрема сільгоспмашинобудування. Є й інші важливі питання, які перебувають у площині впливу окремих чиновників НБУ, Мінфіну, Мінекономрозвитку, наприклад, вартість грошей в Україні. З кредитами під 18 – 21 % дуже складно організовувати виробництво, тим паче думати про модернізацію на основі інновацій і практично неможливо конкурувати із західними виробниками. Однак із цією проблемою ми мали змогу впоратися завдяки іншим дешевшим ресурсам: металу, енергоресурсам, деяким матеріалам, транспортним послугам. Із погляду економіки все, що раніше вироблялося в Україні, завжди коштувало менше, ніж в інших державах, окрім Китаю. Завдяки цьому ми мали певну перевагу над іншими країнами. Тепер усе навпаки, собівартість українських виробів пішла вгору. Це відбувається внаслідок зростання вартості життя в Україні, підвищення цін на енергоносії та матеріали. Відтак сукупні затрати на виробництво виросли до такої міри, що питання конкурентоздатності української економіки опинилося під сумнівом. Нині вартість металу в Україні така, як у Туреччині, а в РФ метал на 20 – 30 % дешевший. Створюється враження, що саме на цей результат була спрямована політика МВФ і наших західних партнерів. Їм, мабуть, не до вподоби, що наші виробники продовжують триматися в деяких сегментах ринку сільгоспмашин. Стабільність національної валюти для експортерів є так само важливим чинником. Нагадаю про той період, коли у нас повсякчас зміцнювалася гривня, внаслідок цього за минулий рік більшість експортерів зазнала серйозних збитків. До обойми ризиків, які спричиняють головний біль аграріїв та машинобудівників, належить і запровадження ринку землі, адже аграрії почали притримувати свої інвестиції у сільгосптехніку.
– Проте ж програму компенсації вітчизняної сільгосптехніки, якої добивалися машинобудівники та аграрії, нібито продовжено. Хіба вона не полегшує життя галузі?
– Так, ця програма в попередні роки показала себе як доволі ефективна. Вона реально стимулює сільгоспмашинобудування та підтримує аграріїв, і ми дуже вдячні Кабміну й Верховній Раді, які внесли зміни до бюджету й передбачили цьогоріч 1 млрд. грн. на компенсацію вартості вітчизняної сільгосптехніки аграріям. Проте дуже прикро, що нинішнього року механізм програми запускається дуже повільно. Аграрії не змогли її використати для ресурсного забезпечення весняної кампанії – хтось із них міг би придбати нову сівалку чи ґрунтообробний агрегат, що стимулювало б попит на вітчизняні машини й, відповідно, підтримало б українське сільгоспмашинобудування. Є проблеми й на експортному напрямі діяльності. Низка кодів продукції наших підприємств з 1 січня 2019 року перебуває під санкціями сусідньої країни, що ускладнює експорт до Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Монголії. Спочатку протягом трьох місяців транзит узагалі був неможливий, опісля його дозволили за спеціальним режимом винятково через одну митницю: продукція рухалася складним маршрутом через Білорусь, далі транзитом через РФ до Казахстану та інших країн. Цей режим діяв до 1 січня 2020 року. Далі виникла пауза, яка через відсутність механізму транзиту тривала три місяці. Тепер транзит може реалізуватися напряму через будь-яку митницю, але виникли нові складнощі: особливі правила реєстрації для перевізника. А тому нам стало набагато важче виконувати свої зобов’язання перед партнерами.
– А як щодо європейського ринку?
– Є низка країн, які цікавляться нашою технікою, але там зараз, по‑перше, кризова ситуація, по‑друге, щоб відвоювати у місцевих компаній частку ринку або (висловлюючись військовою мовою) наступати й захоплювати території, потрібні боєздатні війська, добре підготовлені і вмотивовані командири, гармати, снаряди, танки, літаки тощо. У нашому випадку – висококваліфіковані кадри, інженери, конструктори, робітники, внутрішній консалтинговий ринок, високоякісний і недорогий метал, доступна вартість грошей. У нас із цим набором не все гаразд. Здавалося б, що бодай із кадрами не має бути жодних проблем, бо є непогані інженерні, конструкторські, робітничі традиції, які тягнуться ще з позаминулого століття. Однак навіть у цій сфері ситуація доволі тривожна. І річ навіть не в кількісному дефіциті кадрів, а у їх низькій якості й нестабільності колективів.
– Чи можна знайти цьому пояснення?
– Нині університети й ПТУ існують у суспільному дискурсі як установи, котрі слід утримувати, яким треба повсякчас щось виділяти, але перед ними не ставлять конкретних завдань, ніхто не говорить про їхню роль в економіці, про підвищення ефективності навчання. Ми нещодавно на обласному рівні провели дискусію про розвиток професійно-технічної освіти, зокрема про співвідношення попиту й пропозиції на ринку трудових ресурсів. Хтось говорив, що діти хочуть працювати автомеханіками, візажистами, кондитерами, референтами, тобто за модними спеціальностями, які в такій кількості не потрібні. Проте навчальні заклади однак орієнтуються на запити молоді. Але якщо ви випустили візажиста, який не знайшов роботу та прийшов до нас на підприємство, то він не зможе працювати на верстатах із числовим програмним управлінням, його слід навчати заново, тобто діяльність більшості навчальних закладів не стикується із потребами ринку та реальністю. А тому, намагаючись конкурувати й наступати на європейські ринки, які потребують високої якості кадрів та організації праці, ми вимушені перекривати брак цих умов своєю самовідданістю та героїзмом, але поки що особливо похвалитися нічим. Бо захопити Європу з допомогою мотики та гайкового ключа неможливо. Якогось помітного прориву можна домогтися спільними зусиллями всього суспільства, а не лише окремих компаній.
– А як же ваші внутрішні програми щодо підготовки кадрів?
– Ми намагалися організувати дуальну освіту, увійшли до програми Міністерства закордонних справ Німеччини, докладали для цього величезних зусиль і, зрештою, реалізували задумане спільно з приватним вишем, але різні небюджетні іноземні фонди, які нібито тут сіють добре та вічне, нав’язали нашим законодавцям інше поняття дуальної освіти. Як наслідок – дуальна освіта Німеччини згідно з нашим законодавством не є дуальною. І там, де ми намагалися прорватися, одержали по руках. Тому ми докладаємо величезних зусиль, щоб якось компенсувати недієздатність деяких наших інститутів управління – міністерств, відомств, регіональних органів влади. Що в результаті? Внаслідок дуальної форми освіти, яка насправді є не дуальною, бо студенти не ходять на заняття і не одержують потрібних знань, до аграрного сектору та машинобудування проникає чимало непідготовлених молодих людей із дипломами деградованих університетів.
– Збереження та створення робочих місць – гостра проблема не лише для нашої, а й багатьох інших країн. Наш уряд стверджує, що знає, як це робити, й пообіцяв створити пів мільйона нових робочих місць. Чи підтверджується ця заява якимись ефективними заходами.
– На жаль, ми поки що не бачимо дій, спрямованих на реалізацію цієї декларації. Насправді ж рецепти розв’язання цієї проблеми давно відомі, їх можна знайти в підручниках із макроекономіки. Держава повинна застосовувати всі інструменти в рамках політики протекціонізму щодо вітчизняного виробника, в тому числі збільшувати державне замовлення на особливо важливі групи товарів, запровадити мита в розмірі 5 % на низку імпортних товарів, але при цьому, якщо закордонний підприємець хоче вигідно реалізувати свою продукцію на нашому ринку, то може збудувати тут свій завод і стати вітчизняним виробником, тобто одночасно відбува-ється стимулювання притоку інвестицій. Такі заходи вживаються у багатьох країнах. Як виробники сільгоспмашин, ми виступаємо за те, щоб було запроваджено мито на закордонну техніку, оскільки більшість зразків імпортуються фактично за нульовою ставкою, пропонуємо також ввести мито та утилізаційний збір на вживані закордонні сільгоспмашини, які у величезних обсягах ввозяться в нашу країну. Справі, про яку йдеться, також допоможуть дешеві кредити, низькі податки, програми підтримки для дрібного та середнього агробізнесу. Будівництво об’єктів інфраструктури, про яке говорить наш уряд, теж важливий захід, але не основний, а лише один із багатьох. І знову повертаюся до освіти: підвищення її рівня – завдання номер один, це ключ до розвитку країни. Середня, професійна, вища, післядипломна освіти мають становити нерозривні ланки системи під назвою «Освіта впродовж життя», або lifelong learning. Я, наприклад, не уявляю, як мій син без освіти керуватиме компанією, тож розуміючи завдання, які можуть перед ним стояти, намагаюсь дати йому відповідну освіту і він також це розуміє. На державному рівні такого розуміння, на жаль, немає.
– Якщо це питання нерозуміння, то як донести правильне розуміння до законодавців і державних управлінців? Якщо це лобіювання чужих інтересів, то як звільнитися від нього?
– Спосіб один – самоорганізація суспільства. Якщо візьмемо безлюдні острови, на один – висадимо німців, на другий – африканців, на третій – американців, то через деякий час побачимо, що ці громади організувалися по‑різному в рамках своїх традицій: американці одразу виберуть собі шерифа та мера тощо. В українців також є свої давні самоврядні традиції, їх слід згадати й відроджувати, щоб думка громади одразу доходила до свідомості лідерів і вони не мали права її ігнорувати. Щире переживання за результат має бути у батьків, дітей, викладачів, роботодавців, у вас, журналістів. Усі мають думати, говорити й діяти. Тоді справа зрушиться. Було б добре, якби одним із головних трендів суспільства став економічний патріотизм, адже історія знає чимало прикладів, коли одні народи поглиналися іншими завдяки вищим технологіям. Саме економіка визначає здатність до розмноження, технології визначають конкурентоздатність держави.
– Як вдається утримати персонал і зберегти виробництво в умовах карантину?
– Наші заводи працюють. Щоб платити зарплату людям і зберегти кадри, слід працювати, аби бюджетники сиділи вдома, щоб держава та місцева влада могли реалізувати соціально-економічні програми, також треба працювати. Така моя позиція була не дуже популярною, ми відчували на початку карантину певний тиск, але, незважаючи на це, виробництво не зупинили, хіба що була перерва на травневі свята. Це як у джунглях, коли концентрація небезпечних чинників людину мобілізує, підтримує її у чудовій формі, змушує до активного пошуку способів виживання, а тому наполеглива праця, сумлінність і відвага можуть привести нас до успіху. І не подумайте, що ми працюємо на склад, попит і справді знизився, але поки є люди, вони споживають їжу, поки є аграрний сектор, він потребує техніки, якихось гучних перемог немає, є повсякденна боротьба.
– Багато аграрних виставок переноситься на наступний рік? Що з AgroExpo-2020?
– AgroExpo відбудеться згідно з планом – з 30 вересня по 3 жовтня 2020 р. Нагадаю, що це вже восьма виставка, за ці роки загальні її площі та кількість відвідувачів зросли вчетверо й становлять 125 000 м2. Щодо компаній-експонентів, то їхня чисельність зросла вп’ятеро, торік їх було – 585. Пишаємося тим, що AgroExpo входить до топ-10 найбільших аграрних виставок Європи. Завдяки тому, що відновлено автошлях Кропивницький – Миколаїв, цьогоріч розраховуємо на більшу кількість відвідувачів із південного регіону – Запорізької, Херсонської, Одеської, Миколаївської областей, а загалом очікуємо на рекордну кількість гостей – понад 55 000, тоді як торік їх було 45 163. Хто завітає до нас, не пошкодує! Буде цікаво.
Олександр Карпенко, журнал «Зерно»