При відділі мистецтв обласної універсальної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижевського вже три роки діє мистецький клуб «Знай наших». Його діяльність присвячена висвітленню маловідомих сторінок вітчизняного кіномистецтва. Учасники клубу мають можливість дізнатися багато цікавого про кінематографістів-земляків: продюсерів, режисерів, сценаристів, операторів, акторів, художників, композиторів; переглянути ігрові, документальні та анімаційні фільми, що складають гордість вітчизняного кіномистецтва.
Одне з засідань клубу присвятили екранізації творів письменника-земляка Володимира Винниченка. Протягом ХХ століття вітчизняні та зарубіжні кінематографісти неодноразово зверталися до творчості майстра слова, екранізувавши його романи, п’єси та оповідання.
Володимир Винниченко – один із найсуперечливіших політиків в історії нашої держави, найпарадоксальніший український письменник ХХ століття. Він залишив нащадкам багату творчу спадщину, яку в радянську добу викреслили з історії вітчизняної літератури на багато років. Письменник поєднав у своїх художніх творах досвід світової класики з прогресивними естетичними ідеями свого історичного часу і підніс українську літературу до рівня європейської. Саме тому його твори були популярними за кордоном.
П’єси драматурга з успіхом йшли не тільки в Україні та Росії, а й на сценах театрів Німеччини, Італії, Франції, Австрії, Швейцарії, Норвегії, Румунії, Іспанії, Хорватії, Данії, Швеції, Сербії, США.
Відомий український літературознавець Григорій Костюк зазначає, що з особливим успіхом у країнах західної Європи йшли драми Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Брехня». Знаменита італійська драматична актриса Емма Граматіка поряд з драмами Ібсена, Піранделльо, Метерлінка мала у своєму репертуарі й драму Винниченка «Брехня», з якою гастролювала в усіх столицях Європи.
Твори В. Винниченка перекладалися багатьма мовами світу, видавалися великими тиражами. Враховуючи шаленну популярність творчості українського письменника у світі, кіномистецтво не могло не звернути уваги на його твори.
Кінобіографія Володимира Винниченка розпочалася у 1918 році двома німими фільмами за мотивами творів драматурга: «Сходи диявола» та «Брехня». Раптовий сплеск інтересу постановників до творчості В. Винниченка пов'язаний із тим, що автор п’єс на той час був головою уряду України, яка щойно отримала політичну незалежність.
Кінострічку «Сходи диявола» режисера Георгія Азагарова та сценариста Олександра Аркатова створили за мотивами п’єси В. Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» на студії І. Єрмольєва у Москві. Це була салонна драма із життя циркових артистів. За сюжетом, «Чорна Пантера» на ім’я Андрієнна у виконанні Віри Чарової виступала актрисою цирку. У ролі її чоловіка фігурує «художник Брандес», аналог митця Корнія Каневича, у виконанні Петра Бакшеєва. Дія фільму перенесена в зарубіжні реалії. У картині збережено центральну лінію з «полотном смерті», якому приносять у жертву немовля. Натомість заголовний образ «Сходів диявола» лишається непроясненим. Фільм, на жаль, не зберігся.
Другий фільм «Брехня» режисера В’ячеслава Висковського було знято на студії «Біофільм» за мотивами однойменної п’єси В. Винниченка. Режисер згадував, що стрічку знімали між Москвою і Одесою.
У драмі порушується проблема зіткнення розуму і моралі, їх взаємопов'язаність і взаємозумовленість. Чи загальноприйняті старі як світ християнські моральні норми (не бреши, не перелюбствуй) варті уваги мислячої людини, чи це лише умовність, зручна для унормування людських стосунків? Порушується проблема перехідності моральних категорій, неможливість знаходження єдиного правильного рішення.
Стрічка – унікальний взірець українського декадентського кінематографу, що не мала аналогів у тогочасному культурному просторі. Фільм через пожежу на студії навесні 1918 року не був випущений на екрани, тому зберігся без титрів і жодних текстових матеріалів. Його віднайшла українська культурологиня, письменниця Ольга Кирилова в архіві Держфільмофонду Російської Федерації в 2013 році та реконструювала за текстом п’єси Володимира Винниченка. Перший показ реконструкції відбувся 9 липня 2016 року в Лондоні, під час конференції «Forgotten Geographies in the Fin de Siècle, 1880–1920» («Забута географія кінця століття 1880-1920»).
Відомо, що у 1918 році планували екранізувати твори В. Винниченка на першій українській студії «Українфільм» у рамках програмної українізації модерної культури. Режисер Сигізмунд Веселовський включив до переліку творів п’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» і «Брехня», проте жодна з них так реалізована і не була. Вочевидь швидкоплинність існування уряду В. Винниченка завадила розпочатися обом постановкам.
Наступною сторінкою кінобіографії Володимира Винниченка стала стрічка «Чорна Пантера», яку зняли у Німеччині в 1921 році. Відому п’єсу «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» екранізував режисер Йоганнес Гутер. Історія створення цього фільму має театральне походження. На початку 1920-х років п’єси В. Винниченка мали великий успіх на сценах німецьких театрів. Наприклад, протягом довгого часу «Брехня» йшла у берлінському державному театрі «Фольксбюне театр» і була поставлена 60 разів відомим німецьким театральним режисером Фрідріхом Каслером.
Російський театр у Берліні також мав у своєму репертуарі п’єсу «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», яка йшла з непослабним успіхом протягом кількох років. Головну жіночу роль Рити Каневич грала прима театру Єлена Полєвицька, а постановником вистави був її чоловік режисер Іван Шмітт. Саме Єлені Олександрівні – у минулому знаній російській драматичній актрисі і була запропонована головна роль у фільмі Йоганнеса Гутера. Сталося так, що кінематограф відобразив єдиний багатогранний образ Чорної Пантери саме у виконанні Єлени Полєвицької. Роль Сніжинки у фільмі зіграла актриса українського походження Ксенія Десницька (псевдонім Ксенія Десні), яка народилася у місті Остер Київської губернії. Фільм мав грандіозний успіх у Німеччині.
За словами кінодослідниці й культурологині Ольги Кирилової, «Чорну Пантеру» можна назвати «шедевром німецького експресіонізму». Сценарій фільму написав Ганс Яновіц. Але існує інша версія. Канадський літературознавець українського походження Микола Сорока у своїй розвідці
«Грані міграції: творчість Володимира Винниченка» пише про існування авторського сценарію, і що саме він був покладений в основу німецького фільму. На користь цієї версії свідчить той факт, що у рік створення фільму «Чорна Пантера» Володимир Винниченко якраз перебував у Німеччині.
Взаємини Володимира Винниченка з кіномистецтвом під час його останньої еміграції, яка розпочалася у 1920 році, були пов’язані з низкою проєктів, зокрема, екранізацією роману «Сонячна машина», за сценарієм самого Винниченка. Микола Сорока у своєму літературознавчому дослідженні окрім «Сонячної машини» згадує ще й сценарій «Син Ізраїлю». Український історик Надія Миронець присвятила ряд досліджень стосункам Володимира Винниченка з кінематографом: «1922 року В. Винниченко на якийсь час відходить від активного політичного життя, заглиблюється в книги, активізує письменницьку роботу, клопочеться виданням своїх творів. Разом з Марком Віленським та колишнім консулом незалежної Грузії в Німеччині Вассо Думбадзе він створює комерційне фільмове товариство “Українфільм”, на яке покладає великі надії, сподіваючись за допомогою українських фільмів завоювати Європу, зробити відомими українське мистецтво та українську націю».
Наступна екранізація творів Володимира Винниченка відбулася у 1929 році в радянській Україні. Це був німий фільм «Пригоди полтинника», знятий за мотивами дитячих автобіографічних оповідань «Федько-халамидник» і «Бабусин подарунок». Сценарій до фільму написав відомий український поет, перекладач Микола Бажан. А знімати стрічку доручили одному з піонерів Одеської кінофабрики та автору першого радянського дитячого фільму «Марійка» (1926), Акселю Лундіну. Із чотирьох, випущених на той час українських дитячих фільмів, Лундін зняв два, а його «Ванька та Месник» (1928) став першим фільмом новозбудованої Київської кінофабрики.
Стрічка «Пригоди полтинника» розповідає про доброго і благородного хлопчика Федька, який навіть за зло платить добром. Через бешкетний і норовливий характер його називають «халамидником». Він вигадує ризиковані розваги, через що часто отримує на горіхи від дорослих та щиру відданість і повагу друзів.
Фільм спричинив неабиякий розголос та, на думку багатьох глядачів і критиків, став еталоном у своєму жанрі. Зйомки розпочалися в Одесі і проходили за участі справжніх безпритульних сиріт, пізніше знімальнй групі Лундіна запропонували дозняти стрічку у Києві. У журналі «Кіно» «Пригоди полтинника» подають як «рідкісний приклад ощадливості», оскільки майже 80% матеріалу знімали на натурі і лише п’яту його частину – в павільйоні. Завдяки цьому на екрані можна побачити кадри весняного Києва 1928 року. А юні актори-аматори грають на рівні з професіоналами та майстерно відтворюють драматичну напругу фільму.
Кінострічка «Пригоди полтинника» вийшла на екрани в лютому 1929 року. Фільм хвалили буквально всі, від науковців Всеукраїнської академії наук до інспекторів київських дитячих садків, робітниць заводу «Ленінська кузня». «З наших радянських фільмів, які можна показувати дітям, є лише один – «Полтинник», за зразком якого треба подавати всі фільми» – писали тогочасні газети. Стрічка зберіглася у колекції німих фільмів Національного центру Олександра Довженка. Ретроспективний показ відбувся у червні 2019 року в Одесі в рамках фестивалю німого кіно та сучасної музики «Німі ночі».
У кінці 1920-х років Радянський уряд піддав жорсткій критиці всю творчість В. Винниченка і суворо заборонив його твори. Тому наступні шістдесят років вітчизняні кінематографісти до творчості Володимира Винниченка не зверталися. Тільки у період так званої горбачівської перебудови ім’я та твори Володимира Винничека були реаблітовані в Україні. І відразу активзувалася увага до творчості видатного письменника з боку вітчизняних видавництв, театралів та кінорежисерів.
Починаючи з 1989 року на різних кіностудіях України були екранізовані п’єси «Закон» (1989), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1990), «Гріх» (1992), роман «Записки кирпатого Мефістофеля» (1994), оповідання «”Уміркований” та “щирий”» (1992), «Заручини» (1995), «Солдатики» (2014), новела «Момент» (2014).
Тлумачення творів письменника в новому історичному часі засобами кіно розпочалося із п’єси «Закон», за якою режисер Юрій Суярко поставив фільм-спектакль. Для цього твору Винниченка, характерне прагнення героїв докорінно змінити засади моралі, виступити проти тисячоліттями вироблених батьківських і материнських інстинктів, але все це викликає протилежний ефект і призводить до утвердження християнської моралі в аспекті продовження роду і збереження життя.
Режисер Ю. Суярко вилучив із сценарію «зайвий», на його думку, образ покоївки, а ролі п’яти інших дійових осіб життєво правдиво зіграли відомі українські актори театру і кіно Наталія Сумська, Степан Олексенко, Юлія Ткаченко, Віктор Черняков та Ілона Гаврилюк.
У фільмі основна увага режисера зосереджена на образі Інни Мусташенко, яка скеровує вчинки людей, що її оточують на сумнівний експеримент – мати дитину від свого чоловіка та іншої жінки. Перемагає один із законів людського життя: зрозумівши батьківський інстинкт, Інна залишає Панаса із жінкою, яку він покохав і з їхнім спільним сином. Гра акторів на високому психологічному рівні сприяє глибокому осмисленню проблеми – чи виправдовує мета засоби. У такий спосіб чітко окреслюється відповідь: експерименти над нормами моралі та віковічними інстинктами – законами – не приводить людину до щастя.
Дві п’єси В. Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1990), «Гріх» (1991) та оповідання «Заручини» (1996) екранізував на студії «Укртелефільм» відомий український кінорежисер Олег Бійма.
За сюжетом п’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» подружня Каневичів, Корній (Білий Ведмідь) – художник та його дружина Рита (Чорна Пантера) живуть у Парижі. Робота Корнія полягає в написанні картин для салону. Їхній син Лесик важко хворий. Рита вмовляє чоловіка продати одну з картин, щоб на отримані гроші лікувати сина. Корній категорично не згоден. Він змушує дружину і хворого сина позувати для нової картини. У кінематографічній інтерпретації «Чорної Пантери», котра завершується, як і літературне першоджерело, смертю дитини, художньо переконливо осмислюється материнська любов і трагічне батьківство. У тому, що головний персонаж – художник Корній Каневич втрачає дитину, дослідник життєпису В. Винниченка Володимир Панченко, вбачає певну автобіографічність. Письменник мав позашлюбного сина від Люсі Гольдмерштейн, який помер немовлям за невідомих обставин, що глибоко травмувало митця. Незважаючи на належний художній рівень, ця кінострічка О. Бійми не викликала належного резонансу серед кінематографістів і громадськості.
Інша доля спідкала двосерійний телевізійний художній фильм «Гріх», знятий 1991 року у жанрі психологичної кінодрами режисером Олегом Біймою за мотивами однойменної п’єси Володимира Винниченка.
За сюжетом фільму події відбуваються у Києві в 1916 році. Головна героїня – революціонерка Марія Ляшківська опиняється у вирі трагчних подій напередодні революції. Вона вважає, що в сучасному світі немає такого поняття як гріх. Але протягом фільму Марія змушена змінити свою думку. «Маленький гріх» – зрада товаришів-революціонерів заради благородної мети – порятунку коханого чоловіка, призводить до несподіваних для неї наслідків. Героїня потрапляє у залежність від жандармського слідчого Сталинського і змушена виконувати його бажання – видавати по одному своїх товаришів, обманювати друзів і коханого, які розшукують зрадника.
З невідомої причини режисер фільму вирішив знімати концепцію картини, запросивши майже на всі головні ролі російських акторів: Наталью Єґорову, Бориса Нєвзорова, Олену Барзову, Людмілу Арініну. Одним з небагатьох акторів-українців у головній ролі був Богдан Ступка. Зйомки фільму тривала у Львові.
Як згодом згадував Олег Бійма, під час зйомок у нього були постійні гучні конфлікти з Богданом Ступкою і він вважав тоді, що як закінчить фільмування «Гріха», більше з цим актором не буде працювати. Фільм мав успіх у глядача саме завдяки грі головних героїв у виконанні Наталії Єгорової та Богдана Ступки. У 1991 році картина отримала золоту медаль на кінофестивалі в Саратові.
Помітним явищем в українському кінематографі кінця ХХ ст. стали фільми «Сорочка зі стьожкою» (1992) Василя Домбровського та «Записки кирпатого Мефістофеля» (1994) Юрія Ляшенка.
Фільм Василя Домбровського «Сорочка зі стьожкою» (1992), створений за оповіданням В. Винниченка «“Уміркований” та “щирий”». У фільмі всі події розгортаються навколо вишиванки, або ж «сорочки зі стьожкою»: її демонстративно вдягає «щирий» (Богдан Бенюк), а «уміркований» (Петро Бенюк) ховає у валізі. Після звільнення обох героїв із в’язниці, куди вони потрапляють за бійку через політичні дискусії «щирого», звертає на себе увагу фраза Богдана Бенюка: «Геть, кацапи, з наших українських тюрем!», валіза «уміркованого» розкривається, і з неї випадає вишиванка – приховуваний фетиш національної ідентичності.
Художня концепція режисера Василя Домбровського присвячена трансформації світогляду українського селянства на національному ґрунті в добу революції 1905–1907 років, коли в суспільстві виокремилися два типи «національно свідомих» селян, названих В. Винниченком «уміркований» та «щирий». В оповіданні письменника йдеться про двох сільських чоловіків: перший із них – «уміркований» – українець, який щиро вболіває за все українське, але не здатний відстоювати свої позиції. Другий – «щирий» – той, який за будь-яких обставин виставляє перед усіма свою українськість, здійснює тиск на інших людей, провокує їх на сумнівні вчинки. Розповідь у фільмі, подібно до оповідання, ведеться від імені «уміркованого» українця Сидора Самжаренка, який пише до своєї дружини із в’язниці: «Сидів-сидів у хуторі, двадцять літ не показував на світ носа, раз вирвався, та й то, дякувати землячкам, посадили-таки».
До в’язниці Сидір Самжаренко потрапив через необережність подорожувати до міста в компанії із «щирим» Данилом Недоторканим, поведінка якого викликала увагу поліції. В оцінці цього фільму варто погодитися з кінокритиком Олександром Рутковським, який зазначив: «Замальовка з натури, якою було оповідання В. Винниченка, в екранізації В. Домбровського отримала в якості свого роду притчі, що ілюструє одвічну механіку головного мозку націоналізму».
Вже тоді, на початку 1990-х років режисер Василь Домбровський, який блискуче оформив у «притчу» націонал-соціологічні спостереження В. Винниченка, був звинувачений в українофобських настроях.
Звернення режисера Юрія Ляшенка до романа Володимира Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля» не випадкове. Адже письменник у своїх творах намагався продемонструвати розпад особистості, втрату людиною власного «я» й водночас самозамилування героя, суперечливість особистості, яка повинна була існувати в добу соціальних зрушень. Схожі обставини спіткали й українців, яким випало на долю бути свідками набуття державою незалежності й усіх негараздів, які були пов’язані з цим якісно новим періодом в житті цілої нації.
Дія фільму розгортається у 1905 році. Головний герой — адвокат Яків Михалюк, соціал-революціонер, інтелігент. Раніше він з усією пристрастю молодої людини вболівав за ідеї, що дають рівні права простим людям, за справедливість і радикальні зміни в суспільстві. Зараз же Яків абсолютно безпринципний і жорстокий цинік, який працює адвокатом, отримавши прізвисько Мефістофель. Любовними пригодами він намагається компенсувати свою бездуховність. У нього немає друзів, чоловіки для нього – суперники, а жінки – іграшки для розваг. Але одного разу в житті головного героя з’являється молода жінка, якій вдається розпалити в ньому вогонь кохання. Це почуття може врятувати його скам’янілу душу, але Мефістофель більше всього боїться пробудити в собі людину.
У фільмі знялися відомі українські актори театру і кіно Сергій Романюк, Леонід Бакштаєв, Ольга Сумська, Альбіна Сотникова. Зйомки проходили у Києві.
Фільм «Записки кирпатого Мефістофеля» має нагороди: «Бронзового витязя» у конкурсі ігрових фільмів МКФ слов'янських і православних народів (Молдова, Тираспіль-94) та дві премії «Деметра» на Першому МКФ у Ялті-97 за найкрашу режисуру і найкрашу чоловічу роль актору Сергію Романюку – виконавцю ролі Якова Михалюка.
У 1995-1996 роках Олег Бійма здійснив екранізацію оповідання В. Винниченка «Заручини», включивши його як окрему складову (8 серія) десятисерійного телевізійного серіалу «Острів любові».
Це десять фільмів, в основі яких – любовно-еротичні твори українських письменників ХІХ-ХХ століть: Марка Вовчка («Сон»), Івана Франка («Киценька»), Михайла Коцюбинського («Поєдинок»), Ольги Кобилянської («Природа»), Марка Черемшини («Вирок»), Гната Хоткевича («Дияволиця»), Олександра Олеся («Острів любові»), Володимира Винниченка («Заручини»), Михайла Могилянського («Наречена»), Євгена Гуцала («Блуд»). Усі ці твори за часів радянської доби були заборонені. Вже у незалежній Україні повісті, оповідання та новели цих письменників ввійшли до збірки «Український Декамерон», яку свого часу видав журнал для дорослих «Лель».
В оповіданні В. Винниченка «Заручини» розповідається історія наївного кохання студента до молодої панночки. Панночка розбиває його романтичні мрії об скелі меркантильної реальності: одружуючись з багатим купцем, вона запрошує його на свої ж заручини.
Завдяки «Острову любові» глядачі змогли в дещо незвичній формі дізнатися про духовне і тілесне життя українців в різних кутках нашої країни та в різні історичні періоди.
За сучасними мірками ці історії мають цілком пристойний вигляд, але для «Укртелефільму» 1990-х це був дуже сміливий проєкт.
Після 1996 року настає 18-річне «мовчання» українського кінематографа щодо творчості В. Винниченка. І тільки у 2014 році під впливом революції Гідності вийшли дві короткометражні стрічки молодих українських режисерів Олександри Тесленко та Андрія Кучмія за однойменною новелою «Момент» та оповіданням «Салдатики!». Фільми перейняли революційну пристрасть літературних творів.
Сюжет новели «Момент» – історія короткого кохання між революціонером і панною в ризикованій для життя ситуації – під час нелегального переходу кордону.
Оповідання «Салдатики!», за визначенням самого автора, малюнок із селянських розрухів. Це розповідь про боротьбу селян за гідне життя і справедливість. Коли людям набридає жити в постійному страху, голоді і бідності, вони наважуються на бунт, протест, забуваючи про серйозні наслідки. Стрічка стала віддзеркаленням тих подій, що відбувалися на Майдані. В ній осмислюється протистояння двох колективних соціальних кіл – повсталих селян і солдатів після «перехресного убивства» ватажка селян – офіцером, а офіцера – молодим селянином.
Всю організаційну роботу зі створення фільму узяв на себе Союз молодих кінометаграфістів. Проєкт став не комерційним, а переважно фестивальним. Для продюсера було важливим створити цікавий фільм, а не заробити на ньому гроші. Ні режисер, ні оператори, ні актори не отримали матеріальної винагороди. Знімальна група працювала за ідею. Весь бюджет стрічки пішов на обслуговування техніки. А в масових сценах брали участь учасники Майдану.
Відповідаючи на запитання, що найбільше вразило його в оповіданні В. Винниченка і як сприйняли фільм глядачі, режисер Андрій Кучмій відповів: «Мене вразило те, що військові пішли проти системи. Сам фільм вразив глядачів екранним відтворенням складної і життєво достовірної ситуації. Глядачі з кінозалів виходили засмученими: їх вражала історія смертельного протистояння солдатів і селян, тим більше, що в кінці фільму, для проведення точнішої паралелі, ми ще й демонстрували кадри з революційного Майдану під саундтрек «Пливе кача по Тисині» у виконанні «Піккардійської терції», котрі тлумачаться як історичний колективний жест: відмова від вбивчого виконання наказу згори».
Більше п’яти років фільм Андрія Кучмія «Салдатики!» разом з іншими кінострічками молоді кінематографісти возили по всій країні як Національний патріотичний кінопроєкт «Слава Україні! Героям Слава!».
Нещодавно стало відомо, що молодий львівський режисер та актор Володимир Антонов збирається знімати короткометражний фільм за мотивами новели В. Винниченка «Момент». Події фільму будуть перенесені в сучасні реалії. Це історія двох молодих людей, які зустрілися в умовах війни на окупованому Донбасі. Дівчина тікає від воєнізованих терористів і знайомиться з хлопцем з Івано-Франківська, що приїхав на окуповану територію, щоб забрати речі своєї родички. Опинившись поруч з дівчиною, молодик сам того не підозрюючи, стає учасником небезпечної авантюри і також змушений прямувати до лінії розмежування, переховуючись від ДНРівців. На краудфандинговій платформі «Велика Ідея» збираються кошти на зйомки цього фільму.
Є надія, що молода генерація українських кінематографістів ще неодноразово звернеться до багатогранної творчості нашого видатного земляка Володимира Винниченка. А ми глядачі будемо мати можливість знову побачити на кіноекрані інтригуючі сюжети його романів, оповідань, п’єс.
Катерина Лісняк, бібліотекар відділу мистецтв ОУНБ ім. Д.І. Чижевського