Мій добрий знайомий, кандидат філологічних наук Олександр Ратушняк звернувся до своїх колег із пропозицією підтримати ініціативу про знесення погруддя російського поета Олександра Пушкіна перед «новим» корпусом педагогічного університету у Кропивницькому: «Прошу колег-філологів долучати свої думки і коментарі з цього приводу! А ректору Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Євгенові Соболю раджу розглянути це питання на вченій раді університету і прийняти правильне рішення». «Правильне рішення» полягає у тому, щоб на тому місці встановити погруддя англійського поета лорда Дж.Байрона.
Я – не філолог, але дозволю й собі долучитися до розмови. Що стосується Пушкіна, то він справді був «солнцем руской поэии», сформував російську літературну мову і дав поштовх до розвитку російської літератури. Росіянам він, природно, дорогий. Але нами мав би сприйматися в кращому випадку на одному рівні з Байроном, Міцкевичем, Гейне та іншими літераторами зі світовим ім’ям і вже аж ніяк як еталон в поезії. Стосовно ж громадянської позиції, то Олександр Сергійович балувався волелюбними мотивами і разом з тим, схвалював підкорення царатом кавказьких народів, придушення польського повстання («Смирись, Кавказ: идет Ермолов!», «Клеветникам России» та ін.), любив «милую моему сердцу Малоросию» і паскудив Мазепу та Орлика. На території російської імперії, а потім і Радянського Союзу був оголошений головним поетом усіх часів і народів, силувана орієнтація на якого заважала розвитку літератур національних. Втім, у своїй творчості, за окремими винятками, був далеким і від власного народу, залишаючись літератором імперським за ідеологією і дворянським за змістом. Біля українського університету та ще й такого, що носить ім’я одного з лідерів національо-визвольного руху в Україні, йому, безумовно, не місце.
Та чи варто на постамент замість його погруддя ставити бюст того, кого він наслідував у своїй поезії? І чи є підставою для цього те, що російський поет був його епігоном, а сам лорд писав про Мазепу. Дійсно, у Байрона є поема «Мазепа», але він пише про нього не як про державного діяча, а як про романтичного любаса. Про Івана Степановича писало багато європейців – від Вольтера до Юліуша Словацького і Віктора Гюго – ряд чималенький. Та справжній образ українського гетьмана відтворив у своєму циклі повістей Богдан Лепкий. Та й це не головне. Питається, заради чого біля університету стоятиме ще один пам’ятник, окрім того, чиє ім’я носить цей виш?
Шкода, звичайно, що в небуття піде одна з робіт скульптора Аркадія Мацієвського – нашого земляка. Але на шляху до повної дерусифікації України й українців без ревізії не обійтись. А саму скульптуру слід зберегти десь у запасниках як творчу спадщину автора.
Принагідно. В Україні процес дерусифікації вже розпочався. Он у Києві прийнято рішення про перейменування до 300 вулиць і демонтаж близько 60 об’єктів (пам’ятників, пам’ятних дощок, меморіальних табличок), пов’язаних з Росією чи СРСР. Пропозиції приймаються до 1 травня – нічого тягнути кота за хвіст. Цей процес триватиме у всій нашій державі. І найкраще це зробити сьогодні, бо потім знову буде «не на часі». Те ж саме і стосовно УПЦ Московського патріархату, яку у 2018 році парламентським рішенням зобов’язано перейменуватися на Російську православну церкву в Україні – щоб не дурили людей. Але голова Верховної Ради нинішнього скликання Руслан Стефанчук вважає за краще не чіпати промосковських попів, мовляв, це розколе суспільство. А воно, суспільство, тепер як на долоні: згідно з опитуванням 93 відсотки українців вірять у перемогу, 82 вважають загрозу розколу країни малоймовірною. Тож сьогодні, як ніколи, є можливість вимести всю проросійську нечисть з України безболісно.
Броніслав Куманський