А навіщо там ще один пам’ятник?

Мій добрий знайомий, кандидат філологічних наук Олександр Ратушняк звернувся до своїх колег із пропозицією підтримати ініціативу про знесення погруддя російського поета Олександра Пушкіна перед «новим» корпусом педагогічного університету у Кропивницькому: «Прошу колег-філологів долучати свої думки і коментарі з цього приводу! А ректору Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Євгенові Соболю раджу розглянути це питання на вченій раді університету і прийняти правильне рішення». «Правильне рішення» полягає у тому, щоб на тому місці встановити погруддя англійського поета лорда Дж.Байрона.

Я – не філолог, але дозволю й собі долучитися до розмови. Що стосується Пушкіна, то він справді був «солнцем руской поэии», сформував російську літературну мову і дав поштовх до розвитку російської літератури. Росіянам він, природно, дорогий. Але нами мав би сприйматися в кращому випадку на одному рівні з Байроном, Міцкевичем, Гейне та іншими літераторами зі світовим ім’ям і вже аж ніяк як еталон в поезії. Стосовно ж громадянської позиції, то Олександр Сергійович балувався волелюбними мотивами і разом з тим, схвалював підкорення царатом кавказьких народів, придушення польського повстання («Смирись, Кавказ: идет Ермолов!», «Клеветникам России» та ін.), любив «милую моему сердцу Малоросию» і паскудив Мазепу та Орлика. На території російської імперії, а потім і Радянського Союзу був оголошений головним поетом усіх часів і народів, силувана орієнтація на якого заважала розвитку літератур національних. Втім, у своїй творчості, за окремими винятками, був далеким і від власного народу, залишаючись літератором імперським за ідеологією і дворянським за змістом. Біля українського університету та ще й такого, що носить ім’я одного з лідерів національо-визвольного руху в Україні, йому, безумовно, не місце.

Та чи варто на постамент замість його погруддя ставити бюст того, кого він наслідував у своїй поезії? І чи є підставою для цього те, що російський поет був його епігоном, а сам лорд писав про Мазепу. Дійсно, у Байрона є поема «Мазепа», але він пише про нього не як про державного діяча, а як про романтичного любаса. Про Івана Степановича писало багато європейців – від Вольтера до Юліуша Словацького і Віктора Гюго – ряд чималенький. Та справжній образ українського гетьмана відтворив у своєму циклі повістей Богдан Лепкий. Та й це не головне. Питається, заради чого біля університету стоятиме ще один пам’ятник, окрім того, чиє ім’я носить цей виш?

Шкода, звичайно, що в небуття піде одна з робіт скульптора Аркадія Мацієвського – нашого земляка. Але на шляху до повної дерусифікації України й українців без ревізії не обійтись. А саму скульптуру слід зберегти десь у запасниках як творчу спадщину автора.

Принагідно. В Україні процес дерусифікації вже розпочався. Он у Києві прийнято рішення про перейменування до 300 вулиць і демонтаж близько 60 об’єктів (пам’ятників, пам’ятних дощок, меморіальних табличок), пов’язаних з Росією чи СРСР. Пропозиції приймаються до 1 травня – нічого тягнути кота за хвіст. Цей процес триватиме у всій нашій державі. І найкраще це зробити сьогодні, бо потім знову буде «не на часі». Те ж саме і стосовно УПЦ Московського патріархату, яку у 2018 році парламентським рішенням зобов’язано перейменуватися на Російську православну церкву в Україні – щоб не дурили людей. Але голова Верховної Ради нинішнього скликання Руслан Стефанчук вважає за краще не чіпати промосковських попів, мовляв, це розколе суспільство. А воно, суспільство, тепер як на долоні: згідно з опитуванням 93 відсотки українців вірять у перемогу, 82 вважають загрозу розколу країни малоймовірною. Тож сьогодні, як ніколи, є можливість вимести всю проросійську нечисть з України безболісно.

Броніслав Куманський


Надрукувати   E-mail